«Хочеться реального жестяка», – журналістка «Таблоїда Волині» Анна Панченко. ФОТО

04 Серпня 2020

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА, особистий архів Анни Панченко
Настрій: кав'ярня «Doppio» (проспект Волі, 29)

Вони люблять покреативити. Шукають цікаві теми та спілкуються з яскравими людьми, пишуть про актуальне та звертають увагу на маловідоме. Вони – позитивні та іноді відчайдушні, а головне – закохані у свою роботу журналістки «Таблоїда Волині».

У наступних випусках «Кавової розмови» ми відверто розкажемо про себе: що ми любимо та чого боїмося, чим живемо та як працюємо.

Розпочнемо з нашої наймолодшої авторки Анни Панченко. Вона знає, де готують найсмачніший у Луцьку обліпиховий чай, колекціонує порцелянових ляльок та має у гардеробі як мінімум три дивні речі. І це – тільки декілька цікавих фактів про Аню. Більше – читайте у нашому інтерв’ю.

– Розкажи читачам, як тебе занесло на «Таблоїд Волині»?

– Це прекрасна історія. Я дуже хотіла бути журналісткою, хоча й поступила на факультет іноземної філології – так мама захотіла. Казала: «станеш перекладачкою, будеш мати гроші». В Корці справді все так: якщо знаєш англійську, грошей в тебе неміряно. У нас мало хто володіє іноземними мовами, тому цим я виділялася. Але я любила писати: в дитинстві складала вірші, потім влаштовувала літературні вечори. Зараз хобі стало моєю професією.

Якось в інстаграмі побачила оголошення від Наталі Мазепи: «шукаємо журналіста». Я пишу: «Привіт! Готова з хлібом і сіллю до вас ходити, тільки візьміть мене, бо я насправді класна! Я буду старатися». І мене взяли. Спочатку було важко: наді мною треба було ще працювати і працювати. Плакала багато, думала, що це не моє. Процес влиття в роботу був дуже довгим, поки я нарешті не «всілася зручно». Зараз настав такий період, коли я почала по-справжньому кайфувати. Не те, щоб відчула себе повною професіоналкою, а просто розслабилася. Мене нарешті почали хвалити, навіть на вулиці іноді впізнають. Це приємно.

– Пам’ятаю, раніше ти публікувала свої вірші у фейсбуці.

– Так, але вже видалила.

– Як ти почала писати?

– Це почалося десь у вісім років. Спочатку я записувала у великий зошит якісь загадки. Одного разу мама випадково спалила цей зошит, хоча вона цього не пам’ятає. А для мене то була велика трагедія. Потім мене потягнуло на віршики. Туди я виплескувала весь біль, який тільки міг бути у підлітка в 12-13 років. Всі казали, що ці вірші надто трагічні: там завжди були чорний колір, страх, смерть… Не знаю, чому так, але, мабуть, в підлітковому віці будь-яка проблема здається прірвою. Плюс у моєму житті тоді сталася подія, про яку не дуже хочу згадувати.

– Які матеріали обов’язково треба прочитати, щоб познайомитися з журналісткою Анею Панченко?

– Перше, про що згадую – інтерв’ю з Левом Фоменком. Нашою розмовою я пишаюся, хоча це зовсім не моя заслуга – просто він дуже класний. Прийшла я в сукенці, а Лев, такий брутальний і бородатий, каже: «Може, пивка?». Я відмовляюся, а він: «Ну, тоді давай щось міцніше». Я не дуже по алкоголю, тому сп’яніла від першого ковтка.

Дуже класними виходять розмови з Катериною Бурдило. Що мені подобається в моїй роботі – це знайомства з класними людьми. Інколи знаходимо справжні «діаманти».

Ще мені подобається матеріал про луцьку лесбійку. Вона дуже смілива та щира, а тоді була навіть сміливішою за мене. Шкода, що цей матеріал так негативно сприйняли. Я передбачала, що буде хейт, але не думала, що до такої міри. Нам обом навіть погрожували. Втім, мені здається, що наше завдання – доносити класну інформацію та змушувати людей думати і бачити світ під іншим кутом.

– Що тобі найбільше подобається в роботі, і що вважаєш найскладнішим?

– Подобається спілкування, нові знайомства, бути на одній хвилі з читачами. Люблю похвалу – це важливо в будь-якій справі, і вона мене мотивує ще більше працювати.

Важко буває, коли людина не йде на контакт. Шукаєш підхід, і все одно нічого не виходить. А потім раптом починаєш говорити, скажімо, про слоників, і вона така: «О, я так люблю слоників!». Все, тоді ви потрапили на одну хвилю.

Велика проблема – це хейт. Раніше я через нього кожного дня плакала, а зараз вже звикла, можу навіть посміятися. Одного разу пише мені якийсь мужчинка: «А шо в цій статті?». Я відповідаю, що легше було б почитати. Він погоджується, я йому пишу: «Чудово». І потім той чоловік відписує: «Що чудового? Я витратив десять хвилин свого часу на цю дурню!». На що я відповідаю: «Чудово, що ви вмієте читати».

– Як гадаєш, чому люди займаються хейтерством?

– Мені здається, що вони просто дуже незадоволені своїм життям. Мабуть, через це у них багато агресії, і їм треба її кудись вилити. Оскільки вони всі писали з фейкових сторінок, можу припустити, що це якісь мої вороги. Хоча не знаю, звідки вони могли взятися, адже я стараюся нікому не переходити дорогу.

– Уяви, що ти випадково зустріла одного зі своїх хейтерів в реальному житті. Що сказала б йому в першу чергу?

– Обійняла б його і сказала: «Мені дуже шкода, що в тебе таке життя». Але це зараз. Раніше, мабуть, було б так: «Ти яке право маєш мені таке писати? Ти знаєш, що зараз моя мама прийде і дупу тобі наб’є?!» (посміхається). Мене дуже дратує несправедливість, а коли я на емоціях, то можу собі дозволяти всякі дивні речі. Хоча зараз намагаюся стримуватися.

– Емоційність тобі заважає?

– Ой, такі дурні речі роблю на емоціях… Коли злюся, мене хвилини на три ніби хвилею накриває. І замість того, щоб посидіти та заспокоїтися, я починаю щось чверити. Але з цього стану я швидко виринаю. Зараз намагаюся себе контролювати, адже в житті треба бути плюс-мінус врівноваженими. Вважаю емоційність своїм великим мінусом.

– В день, коли терорист захопив автобус у Луцьку, ти записала сторі в інстаграмі. Там ти плакала та казала, що не розумієш людей, які зараз спокійно п’ють каву в центрі. Поясни, як в момент емоційного сплеску виникає думка взяти телефон і записати сторі?

– Насправді, в цьому не було ніякої фальші. Я емпат і все дуже близько приймаю до серця. Я жаліла заручників, і мені справді було незрозуміло, чому більшість людей просто стояли там і дивилися. Кожного разу, коли лунав постріл, я думала: «Тільки б не в людину». Зараз кажуть, що це була вистава, але тоді ситуація здавалася небезпечною. Я намагалася абстрагуватися, але ж в нас така робота, що ми мусимо спостерігати за подіями, тримати руку на пульсі. Мене переповнювали емоції, тому я й записала це відео. Хотіла, щоб люди піклувалися про своє життя, і не сміялися тоді, коли це недоречно.

– Оскільки заговорили про інстаграм, розкажи, який контент тобі подобається?

– Люблю сторінки закордонних митців, співаків. Ріанна дуже класна, хоча рідко щось постить. А блогерство, мені здається, зараз переоцінили. Через рекламу зникає довіра, і від цього просто нудить. Нав’язлива реклама, ідеальне життя без жодного недоліку... А я от голову не мила три дні! Це буває, але про таке ніхто не пише. Взагалі, хочеться реального жестяка (посміхається).

– Ти – вегетаріанка. Що спонукало тебе відмовитися від м’яса?

– З огляду на останні події це прозвучить дивно, але все почалося з фільму «Земляни» (сміється). Насправді, багато хто стає вегетаріанцем чи веганом після цієї стрічки. Там показують, як вбивають тварин, як роблять кошерне м’ясо і таке інше. Я, мабуть, тижня два відходила після перегляду.

– І після цього – жодного шматочка м’яса?

– Так, але справа не лише у фільмі. Я просто дуже люблю тварин. Не можу, дивлячись на них, сказати, що це – їжа. Так, м’ясо – це смачно, я сама їла його вісімнадцять років. І я приймаю позицію м’ясоїдів. Але це мій свідомий вибір.

– Дай пораду новачкам. Як перестати їсти м’ясо і не зірватися?

– Мені здається, тут має бути не просто дієта. Вегетаріанство, як і піст, – глибоке поняття. Воно про повагу до життя тварин. У мене ніколи й не було думки зірватися.

– А якби, наприклад, запропонували велику суму за те, щоб ти скуштувала м’яса?

– Однозначно відмовилася б.

– Багато хто вважає, що вегетаріанська кухня – доволі одноманітна, і в порівнянні з м’ясною – не дуже смачна. Можеш це спростувати?

– Моя мама любить готувати. Коли я відмовилася від м’яса, вона здивувалася, скільки всього можуть їсти вегетаріанці. Наприклад, перед ласунами відкритий цілий спектр солодощів. У вегетаріанській кухні є багато альтернатив, там не тільки овочі та фрукти. Наприклад, я люблю соєве м’ясо. Навіть веганська кухня дуже різноманітна, і моє інтерв’ю з Яриною Телетьон – тому підтвердження.

– Не плануєш переходити на веганство?

– Можливо, з часом це станеться, але поки не відчуваю потреби. Я дуже люблю молочні продукти, це моє guilty pleasure.

– У тебе дуже своєрідна манера одягатися. Розкажи, як сформувався твій стиль?

– В дитинстві мені передавали речі з Америки. Це завжди було щось неординарне, гарне та якісне. У мене була піжама з Hello Kitty, на секундочку! Я готова була її навіть в школу надягати, але мама не дозволила. Потім я виросла з цих речей і почала одягатися, як всі. А згодом в моєму житті з’явився капелюх.

Чому саме капелюх? Одного разу я побачила старі татові світлини. Фоток у нього, мабуть, більше, ніж у мене зараз. Він був суперстильним! Носив дуже довге волосся та бороду, ходив у костюмах і капелюсі, а ще закручував вуса як Сальвадор Далі. Він дуже любив експериментувати. Мабуть, це мене і надихнуло. Не сказала б, що маю якийсь стиль. Я просто люблю особливі речі, які самі мене знаходять.

– Любиш шопінг?

– Не дуже люблю витрачати гроші, особливо після того, як почала сама заробляти. Зараз, перед тим, як купити сукенку, запитую в себе, чи сильно вона мені потрібна? Потім вирішую, що краще піти на секонд.

– На секонді щастить на цікаві речі?

– Ніколи, якщо чесно.

– А де зазвичай купуєш одяг?

– В Новограді-Волинському є одна точка. Не буду її відкривати (посміхається).

– Які речі з твого гардеробу – найекстравагантніші?

– Капелюх, величезне зелене пальто та червона шуба. Своєю фішкою також вважаю яскраві помади. А от аксесуари і сумки не дуже люблю.

– В тебе є тату у вигляді блискавки, яку ти вважаєш своїм символом. Чому саме такий малюнок?

– Десь у 15-16 років я почала малювати таку блискавку на правому зап’ясті. Завжди вважала її своїм знаком: цей малюнок давав мені якийсь спокій, відчуття безпеки. Дуже хотілося мати таке тату, щоб мій символ назавжди лишився зі мною. Але мені сказали, що прямо на зап’ясті набивати не можна, тому зробили трохи нижче.

– Охарактеризуй себе трьома словами.

– Самокритична, емоційна, шалена.

– Чого найбільше боїшся?

– Втратити близьких, стати непотрібною, розгубитися у важливий момент, втратити себе.

– Ти часто закохуєшся?

– Раніше бувало часто, бо дуже довіряла людям. А цей рік видався таким: то мене кидають, то знову мене кидають… (посміхається). Постійно відчуваю себе якоюсь зрадженою. Колись я могла закохатися в людину просто через те, що вона класна. Зараз почала менше довіряти людям.

– І зараз твоє серце вільне?

– Так. У мене і друзів близьких немає. Я з багатьма товаришую, але близько – ні з ким.

– Що тебе приваблює в чоловіках?

– З часом вподобання змінюються. Раніше я уявляла, що чоловік – це обов’язково сила. А зараз для мене найважливіше, щоб з людиною було комфортно, і щоб мене приймали, не старалися переламати. Чоловік має бути трішки сильнішим за мене, щоб я відчувала себе захищеною. Зараз не відчуваю жодної безпеки. Також хочу, щоб мені дякували, бо в стосунках я відкриваюся зовсім по-іншому. Щодо зовнішності, не сказала б, що маю особливі критерії. Тільки борода – єдина моя слабкість.

– Чого читачам чекати від тебе найближчим часом?

– Чогось цікавого та важливого. Хочу висвітлювати теми насильства та расизму – вважаю, про це треба говорити.





***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

3

Читати ще

Коментарі

Топчік

З всіма журналістами будуть такі в'ю? Топова ідея

Тема расизму

Зі сторони Росії до України? Чи знову будуть згадувати Америку?

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter