Про життя, хейт, Бога і дітей: топ «кавових цитат» року

02 Січня 2021

Рік що минув, подарував нам багато нових знайомств та душевного спілкування. «Кавова розмова» – одна з улюблених рубрик «Таблоїда Волині». З нашими героями та героїнями ми говоримо про сім’ю, звички, вподобання, традиції, цікаві моменти з життя і навіть трішки про роботу. І обов’язково – про каву!

В кожному інтерв’ю є якась зернинка мудрості, цитати, які хочеться записати у власний нотатник афоризмів. Пропонуємо вам пригадати найяскравіші вислови наших співрозмовників. Можливо, і для вас вони стануть темою для роздумів:

Тренерка з художньої гімнастики та засновниця клубу «SportEstet» Анна ВОЙНАРОВСЬКА:

«З дитинства була «маминою доцею»: м’якою домашньою дитиною, «номером 2», бо ж друга дитина в сім’ї. В мене навіть ніколи не було думки бути першою, бо я не вважала, що це добре. У спорті це заважало, поки я не потрапила в збірну України, і переїхала до Києва. Тоді зрозуміла, що треба щось робити зі своїм характером. І він дуже змінився. Я з милої домашньої дівчинки стала таким «вовком», чи що. Довелося мінятися заради своїх мрій і цілей…»

Художниця Марічка ОСТРОВСЬКА:

«Я – фаталістка, то вважаю, що все у Світі існує «по розкладу». Любов для мене – все. Заради цього відчуття даровано згоряти, потопати, вмирати у всіх сенсах цього слова і воскресати – як результат правильного вибору. Коли ми йдемо з чужими – нам завжди чогось чи когось бракує, і ми все одно втікаємо від того, нам боляче і не комфортно, Ми губимося в днях. Наявність тіла біля нас не завжди свідчить про присутність душі – і це найстрашніше. Хоча в більшості пар так і буває, що обов’язки, статуси з’їдають нас, справжніх, залишаючи нам просто дискомфортну звичку і страх її втратити.

Любов заслуговує на справжність у всіх проявах як для мене…»

Телеведучий Богдан КОВАЛЬ:

«Я зараз більше почав ділитися своїми емоціями, переживаннями. Мені здається, якщо воно є – то чому б і ні. Якщо я готовий розказати це своїм друзям, то, швидше за все, я покажу це і для більшої кількості людей.

Межу, яку перетнули, можна подивитися у «Дурнев смотрит сториз».

Те, що не можна показувати, мені здається, залежить від вихованості: Повертаючись до «Дурнев смотрит сториз», це – як ти, перепрошую, ходиш в туалет чи ще якісь примітивні, банальні речі, які люди видають за щось нереальне…»

Стендапер Макс ЛОПАХТІН:

«У мене була така «штука» – один з монологів, де я розповідав, що в мені живе семирічна дівчинка, якій подобається мити посуд, плести бісером, складати щось з паперу. Вона переживає за всіх, тактовна, вихована, а коли я роблю романтичні вчинки, то їх насправді творить та дівчина. Також в мені є маніяк-теоретик, який любить різне ублюдство. Він не настільки сміливий, щоб вчинити якийсь злочин, але любить думати про це. Коли я пальцем тицяю в капучино – то це робить маніяк-теоретик. Або коли думаю про смерть чи про людей, яким сумно.

Ти не можеш бути з однаковим настроєм увесь час. Він змінюється від погоди, від того, чи займався ти спортом, з ким поговорив. Я зрозумів, що часом у мене бувають два таких стани, та деколи вони поєднуються. От коли ти пишеш шуткі, то думаєш водночас про щось погане, але і структуруєш, прибираєш, щоб то мало сенс…»

Екс-заступниця голови Волинської ОДА Тетяна ЩЕРБАК:

«Я навчалася в сільській школі й усе, що можливо було, я відвідувала. У всьому брала участь, навіть футболом і баскетболом захоплювалась. До речі, баскетболом займалась, починаючи з першого класу і до закінчення університету. Думаю, що це дисциплінувало і, мабуть, дало свої плоди в плані того, що що б ти не робив, ти мусиш робити або добре, або ніяк. Тут є ще такий побічний ефект – ти починаєш вимагати цього і від інших. Усе має бути швидко, чітко і лаконічно, як «трьохочковий»»

Блогерка Ілона ПЕЦЕНЮК:

«Зараз багато людей. які хайпують, але це дуже видно. Так само ці сканадали й інтріжкі, коли я розповідаю шось погане про якийсь заклад і бачу, шо всім цікаво це подивитися. В принципі, шо всі будуть так завжди робити – це факт. Я таким не займаюся…»

Настоятель Свято-Миколаївської релігійної громади Костянтин МАРЧЕНКО:

«Якщо ти живеш з Богом, якщо ти спілкуєшся з Богом, в твоєму житті є молитва, ти бачиш свої помилки, слухаєш голос своєї совісті, каєшся в своїх гріхах, ходиш до святого причастя, то тобі ніхто нічого не зробить. Якщо ти живеш, як тобі вважається за потрібне, думаєш, що є найрозумнішим на цій землі й тобі Бог не потрібен, ти не молишся, не знаходиш часу для цього всього, то завтра зіштовхуєшся з отакими проблемам, бо вони є в світі, церква їх ніколи не заперечувала. І ти тоді прибігаєш і кажеш: «Зробіть щось, проведіть якусь вичитку мені, помоліться…». Я завжди людині пояснюю, що їй можна допомогти, але не за допомогою магії. Якщо ти звик жити як хочеш, а з тобою щось сталось, то прибігаєш в надії, що ми тобі тут щось на вухо нашепочемо і ти собі щасливий побіжиш додому. Так-от, навіть від грипу за один день не можна вилікуватись. І тим більше, якщо ми говоримо про духовні якісь проблеми. Ми готові тобі допомогти, бо для того тут і є, для того і присвятили своє життя Богу, але давай будемо робити це правильно, не фантазувати, не вигадувати…»

Політик та юрист Андрій МІЛІНЧУК:

«Коли став депутатом, то спершу будь-яку критику брав дуже близько до серця. Не розумів, де вона об'єктивна, а де ні. З часом став стресостійкішим, почав розуміти, що є певна гра. Коли тобі чітко говорять, що ти не правий, підкріплюючи це аргументами, то аналізуєш і розумієш в чому помилявся. Але буває й так, щоб ти не робив, все не подобається. Зараз я зрозумів одну річ: як би ти не старався, всім не будеш подобатись. Просто треба робити те, що вважаєш за потрібне.

Завжди згадую історію про Ейфелеву вежу. Коли Ейфель її збудував, то сотні людей виступили проти, а сьогодні ця споруда є однією з найвпізнаваніших пам’яток у світі…»

Журналістка «Таблоїда Волині» Анна ПАНЧЕНКО:

«Велика проблема – це хейт. Раніше я через нього кожного дня плакала, а зараз вже звикла, можу навіть посміятися. Одного разу пише мені якийсь мужчинка: «А шо в цій статті?». Я відповідаю, що легше було б почитати. Він погоджується, я йому пишу: «Чудово». І потім той чоловік відписує: «Що чудового? Я витратив десять хвилин свого часу на цю дурню!». На що я відповідаю: «Чудово, що ви вмієте читати»…»

Радіоведуча Вікторія КУМАНСЬКА:

«Емоції для мене – це багатогранний світ, в якому я живу. Дозволяю собі жити різними емоціями і вважаю, що досить добре навчилася із собою співпрацювати. Буває, сідаєш ввечері і здається, що ти якась невдашка. А потім кажу собі: «Так, Віто, ти живеш своїм життям, нікому не робиш зла, не брешеш, не причиняєш болю, усе добре».

Я думаю, що емоції – це фарби нашого життя і тому проживати кожну з них дуже важливо. Це не означає, що треба викинути всі сумні фарби і тільки тішитися. Сум це теж класна емоція. Я люблю сумувати, але роблю це рідко…»

Мандрівниця ВІКТОРІЯ:

«Я зрозуміла, що найголовніше – віднайти баланс. Ти маєш навчитися бути самим із собою, а також з іншими людьми. Інколи ми забуваємо, що біля нас є інші. Ти не зможеш усе самостійно, не здобудеш усіх скілів.

Є дуже класна книга «Багатий тато, бідний тато», де є фраза: «Якщо ти щось не вмієш, то спитай поради в того, хто вміє». Ця теза передає увесь баланс. Ось моя ідея. Ми настільки заглиблюємось у своє «Я», що забуваємо про інших людей. Розвиватися – класно і потрібно, але розвивайся разом з іншими…»

Журналістка «Таблоїда Волині» Аліна ХОЛБАН:

«На Привокзальному багато зелені і красивих старих будівель, які раніше були офіцерськими казармами. Це фасади з мого дитинства. Вони не відреставровані, але мені це подобається. Є щось таке природне в тому, що будівля живе і помирає. Я живу якраз навпроти будинку з таким старим фасадом, і коли виходжу на балкон, завжди споглядаю цю красу і нагадую собі, в якому красивому місці живу.

Я б не сказала, що люблю весь Луцьк, якщо чесно. Мені в ньому цілком комфортно, але й шумні мегаполіси теж подобаються – там можна загубитися в натовпі. Я люблю відкривати Луцьк для себе, зійшовши з центральних вулиць. Наприклад, не проспект Волі, а вулиця Коперника. Коли ж почала робити рубрику «Луцьк ранковий», то знайшла багато цікавинок, про які раніше не знала. Але цікавинки для мене – це не щось апріорі гарне, це може бути і напівзруйнований сарайчик. Коли фотографувала на Ярощука, то взагалі закохалася у вулицю!

У кожному місті можна знайти хоча б щось дуже цікаве, бо скрізь живуть люди, мають свої звички і таємниці…»

Актор театру та кіно Макс КАНЮКА:

«Організм відгукується на спогади, ти можеш вчасно підставити ситуацію з життя на сцені. Але знаєш, які б ти ролі не грав, який би класний не був – ти не здобний пряник і не фікус, щоб всім подобатися. На мене виливаються тонни шоколадних фекалій! Ніхто не застрахований від помилок, ніхто нікому нічого не винен. Ми можемо сидіти з тобою і не подобатися одне одному і це норм. Бо люди не можуть сходитися з усіма, це тільки коронавірус з усіма сходиться…»

Політик Сергій КОШАРУК:

«Буває думаєш - суспільство підкоряється хамству, силі, а порядність вважається слабкістю. Але це не так. Така ситуація існує, але якщо далі робити своє, то порядність бере верх. Можливо, це «гра в довгу». Коли йдеш довгу дистанцію, то бачиш, що порядність перемагає…»

Мер Луцька Ігор ПОЛІЩУК:

«Перфекціонізм має межу. Я дуже самокритична людина, знаю свої недоліки і негативні сторони, намагаюся їх виправити. Досить часто сам себе критикую, і навіть занадто. Але, якщо ти хочеш чогось вимагати від інших, то повинен найперше вимагати від себе. Просто мусиш якісно робити роботу, якщо хочеш віддачі від інших…»

Лікар-гінеколог Петро ПАТІЙ:

«Ціна твоєї невдачі – чиєсь здоров’я, а як максимум – чиєсь життя. Навіть топові хірурги мають відсоток ускладнень. Так само у суперських терапевтів теж помирають хворі. Це важко.

З більш суб’єктивного – особисто мені важко багато спілкуватися з людьми. Я інтроверт. І втомлююся не від самої роботи, а від великої кількості спілкування. Неможливо просто формально доносити інформацію, ти маєш щось у неї вкладати, якусь емоційну складову. Мотивувати й підтримувати пацієнтів, працювати над їхнім емоційним станом, ставленням до лікування, до хвороби, до себе. Все це потребує величезного морального ресурсу...

Крім того, медицина – це професія, яка максимально з’їдає час. Майже нема вихідних, ночей, тобі у будь-який момент можуть зателефонувати зі своєю проблемою. І ти не можеш сказати: «Вибачте, але я з друзями пивко п’ю». Так воно не їде, не працює. Відповідно страждають певні особисті відносини з друзями, сім’я. Час – той ресурс, який нічим не поповнити. З організаційними моментами, фінансовим забезпеченням можна працювати. А як бути з відсутністю часу?..»

Футболіст Артем ФЕДЕЦЬКИЙ:

«Хотів би побажати, щоб люди цінували кожен момент, були добрішими як до себе, так і до оточуючих. Коли кожен почне із себе, почне менше вкладати негативу, то, можливо, світ зміниться в кращу сторону. Для себе хотів би побажати залишатися завжди на позитиві, хоча у житті буває доволі багато складних ситуацій, коли доводиться їх проходити, коли бачиш, як на Сході хлопці воюють. Я цим переймаюся, адже в Донецьку пройшла моя юність, з 16 до 25 років. Їхати туди страшно, воювати страшно, але коли поруч вірні побратими, то на всі інші речі дивишся по-іншому. Коли всі живі і здорові, коли посміхаємось, коли все добре в кожного, то якісь матеріальні речі – просто пил…»

Лікар Павло ЦИБУЛЬСЬКИЙ:

«У сучасного лікаря передусім має бути бажання працювати, допомагати людям, лікувати хвороби, ентузіазм. Більше ніяких особливих переваг. Це колись наша професія вважалася елітною, поважною, а тепер, коли офіціант у дорогому ресторані заробляє 15 тисяч, а лікар – 5, я не знаю, як можна переконати молодих людей вибирати медицину.

Здається, що це зараз у нас така проблема, коли лікарі вчаться, щоб потім поїхати закордон або працювати в приватних клініках. Але ні, ще в часи мого навчання такі проблеми були, бо більшість моїх одногрупників так і не пов’язали життя з медициною, хтось пішов у бізнес, хтось ще кудись.

Непроста ситуація. А потім у коментарях соцмереж люди пишуть, що лікарі спеціально хворіють коронавірусом, щоб отримувати компенсації, називають суми з п’ятьма нулями… Все це неправда. Серед моїх знайомих лікарів досить багато перехворіли, багато хворіють зараз, і ніхто з них цих грошей не отримав.

Медицина – це реально окрема каста зі своїми законами, правилами, проблемами, особливостями, які треба добре розуміти, щоб щось змінити…»

Політик та екс-мер Луцька Богдан ШИБА:

«Коли мені через рік, оскільки кістки не хотіли зростатись, поставили протези, деякі кістки замінили на титанові, я походив ще на милицях три місяці, а потім вже міг ступати на власні ноги, то був схожий на халат, який повісили на вішак. Фактично, м'язів у мене не було. Я подякував лікарям, поїхав у свій спортзал, в який ходив колись і запитав у тренера, чи він мені допоможе стати знов повноцінною людиною. Він відповів, що якщо ви захочете, то самі собі допоможете. Отак я десь півтора року кожен другий день їздив, скрипів зубами, плакав, але м'яз за м'язом ліпив свій організм заново. І коли через півтора роки я спокійно вже йшов собі, не відчуваючи ніякого дискомфорту, то у мене повністю пройшов страх того, що ти станеш інвалідом і всі тебе будуть жаліти.

Найбільше мені страшно, коли є підстава мене жаліти. Я забороняю шкодувати себе, коли хворий чи мені недобре. Напевно, оцей третій раз – то був найбільший страх у моєму житті…»

Політик, юрист Артем ЗАПОТОЦЬКИЙ:

«Кажуть, що я холерик. Але з досвідом навчився стримуватися. Дуже багато дав спорт, я займався боксом, і кожен із тренерів вклав у мене не лише якісь вміння, але й трохи себе.

Я зараз кажу синові: коли ти народився, у тебе є характер, але це сире залізо, а коли ти займаєшся спортом, то до заліза додаються легувальні добавки і ти стаєш сталлю. Сире залізо гнеться, а із загартованої спортом і життям сталі тільки іскри летять та обпалюють тих, хто прагне тебе зігнути…»

Лікарка медичного центру «Благомед», хірург-онколог Наталія ШПОТ:

«Першою операцією було варикозне розширення вен обох нижніх кінцівок. В роки навчання у Тернопільському медичному університеті імені І. Я. Горбачевського, я займалася в науковому студентському товаристві. Дуже переживала, щоб не зробити технічної помилки, і щоб чоловіки-хірурги повірили в мене, жінку-хірурга. По правда, і зараз переживаю за кожну операцію, бо немає однакових двох випадків. Повинна бути завжди до всього готовою…»

Співачка Анна НЕГОДЮК:

«Я помітила, що зараз в музиці не цінують суть і сенс. Це дуже печально. Мені болісно слухати, як малі діти йдуть з колонками і слухають жахливі треки. Це дуже болісно.

Я не кажу слухати старі пісні, але є багато дійсно крутих виконавців. Мені от до душі Alyona Alyona. В неї дійсно є класні треки. Є класний виконавець, але він не дуже відомий. Його звати Chestnat. Його перший альбом – це щось: кожна пісня має сенс, він дуже класно читає.

Я розумію, що мені теж інколи хочеться подеградувати і послухати щось легше, але не настільки, як ото зараз. Я не буду називати які саме пізні, але ти розумієш, про що я. Треба фільтрувати те, що ти слухаєш. Ти ж відображаєш те, що ти слухаєш. Це те саме, що ти їси й чим ти живеш…»

Старша інспекторка з особливих доручень відділу уповноважених з контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності з дислокацією у Волинській області Управління дотримання прав людини Національної поліції України Наталія БАРТОШУК:

«Головний принцип моєї роботи – це завжди дотримуватись правил. Я приїжджаю не лише в цілях провести перевірки, чи вказати на певні недоліки. Я влаштовую працівникам поліції заняття, запрошую громадські організації… Мій маленький плюсик в тому, що мені телефонують і просять поради…»

Журналістка «Таблоїда Волині», поетеса Юлія ДЗЬОБИК:

«Знаєш, мами кажуть: «Ой, заспокойся, то вона просто заздрить», а ти в той момент думаєш, що маєш стільки проблем і стільки всього не прикольного! Я не можу до кінця бути впевненою, що мені заздрять. Може, хтось бачить картинку і думає, що все класно. Ніхто ж не знає, що знаходиться за тією картинкою.

Ще було таке, що я виграла розіграш у якогось фотографа, а він сказав, що не буде псувати свою репутацію і фоткати мене. Цього всього стало настільки багато в моєму житті, що я просто не знала, що з цим робити.

Вже потім приходить розуміння, що у тебе одне життя і ти маєш прожити його щасливо, а не догодити всім. Мені дуже важливо бути здоровою та дбати про себе. Раніше я була з тим сама, я могла поговорити з мамою, з родиною, але вони ж всі далеко. Шлюб у цьому плані мене теж дуже змінив, бо коли ти відчуваєш, що тебе приймають з усім, це неймовірно.

Це вже зараз я можу про це розказувати. Колись я не наважилася б…»

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter