«Я своєму богу налив би пива»: «Питання під градусом» з барменом-хейтером Левом Фоменком​​​​​​​. 18+

09 Березня 2020

Текст: Анна ПАНЧЕНКО

Фото: Юлія КОЦЮБА

Настрій: паб Lucky Bull (вул. Винниченка, 51)

Сміливий, впевнений, принциповий та дещо хамовитий – таким я знала відомого фейсбучного хейтера, довговолосого бармена Лева Фоменка, і не сподівалася, що відвертий ненависник журналістів та журналісток погодиться відкрити двері у свій світ та навіть зможе показати «скелетів у шафі».

У нашій по-особливому відвертій та гострій рубриці «Питання під градусом» лучанин розповів про стосунки з донькою, роботу в дитячому інтернаті, плани про підкорення сцени та навіть показав нам свої шрами, які залишили невгамовні клієнти.

ОБЕРЕЖНО! У тексті присутня ненормативна лексика.

ОБЕРЕЖНО! Текст може завдати шкоди особливо чутливим філологам і філологиням.

– Чи часто ти випиваєш?

– Ну, мені доводиться. Кожен день я повинний пробувати пиво, бо ж мушу знати, шо наливаю людям. Єслі чесно, я люблю весь алкоголь. Він єднає людей. Мені нравиця «кукурудза» – бурбони.

– Ти писав на своїй фейсбук-сторінці, що мав перерву та довгий час не вживав алкоголь. Розкажи про цей досвід.

– Так, то було п'ять років. Такий період в жизні, коли просто алкоголю було забагато, і вирішив взагалі відмовитися на деякий час. Вот і всьо.

Перший рік – то взагалі непонятно, якшо чесно. Потім якось навіть понравилося. Я даже не використовував ліки з алкоголем.

Я зробив багато висновків, не дивлячись на те, шо доволі часто працював у разних общєпітах. Неп'ющий бармен – це майже те саме, шо й лисий парєхмахєр. Приходять люди, які хочуть пригостити саме бармена, то мусиш випити.


– Розкажи про себе трохи більше. Чим ти займаєшся?

– Мені буде 44 цього року. Мені подобається музика, колись пробував щось співати і грати. Зараз працюю барменом, хоча думав відмовитися від цього занятія. Якось от вирішив поміняти. Можливо, були заклади, які не подобалися.

Але ж є і пропозиції, від яких неможливо відмовитися.

– Чому ти пішов з паба «Олд Скул»?

– Пішов, бо, мені здається, там ми зробили одне для одного все, шо мали. Якось так.


– Ти якось писав на своїй фейсбук-сторінці, що ти біолог. Як тебе туди занесло?

– Я з дєцтва хотів бути біологом. Коли всі хлопці виписували там журнал «Юний технік», я брав «Юний натураліст». Мені ще тоді подобалося «В мире животных», а потім появилася «Подводная Одиссея команды Кусто», якому я намагався щось писати на електронну почту.

Мій батя, як лікар, теж хотів, щоб я був лікарем, але я, насправді, не готовий взяти відповідальність за здоров'я інших людей. Я не вважаю, шо міг би бути хорошим лікарем. Хоча, на біофаці диплом захищав на кафедрі анатомії та фізіології людини.

– Чи працював ти за спеціальністю?

– Да, працював. У школі-інтернаті був вихователем та викладачем біології та хімії. Мені подобалося бути педагогом, у мене це класно виходить. Я навіть їздив у «Молоду Гвардію» працювати піонєрвожатим. Є люди, з якими я з 97-го року й дотепер підтримую контакт: спочатку через листи, потім – телефони, а зараз – у фейсбуці.

Але перший мій робочий стаж – це робота бармена, то був 98-й чи 99-й рік. Я працював у ресторані «Едем», що на Крилова, там зараз «ПриватБанк». Потім вирішив спробувати себе у ролі педагога, але зарплата у розмірі 180 гривень не дуже мені подобалася.


– Ти казав, що твій тато хотів, щоб ти був лікарем. Як думаєш, чи не розчарував ти його?

– Він, напевно, думає, що я роздалбай, як будь-який батько думає про свою дитину. Але він же все прекрасно розуміє, шо лікарем треба бути, коли у тебе до цього є хист якийсь. У мене такого нема, а я не хочу бути хєровим лікарем.

– А які у вас зараз стосунки з батьком?

– Атлічні! Ми з ним дружбани. Запросто можемо сісти й попити пивка. Зараз, насправді, дуже багато рємонтно-строітєльних робіт, то ми з ним разом і бетон калашматим, і цеглу кладемо, і гараж ремонтуємо.


– Ти і це вмієш?

– Був навіть період, коли я їздив на заробітки, в Росію в тому чіслє, займався будівництвом. Я своїми руками побудував чотири будинки: в одному живе моя сестра зі своїм чоловіком, в іншому – я, а ше два стоять в Росії.

– Яка зі всіх робіт була для тебе найскладнішою?

– Найскладніше було працювати в школі, бо куча всякого гємороя. Всі ці журнали: класний вести, а ше колись на базі школи-інтернату проводили педагогічно-психологічний експеримент, там ще окремо журнал треба було вести по цих штуках. Гємора з бумагами було дуже багато. Єдине, за що мені подобалася робота в школі, це – отпуск, панімаєш. Два з чимось місяця – це кайф.


– Тоді розкажи про найулюбленішу роботу.

– Напевно, все ж таки, я люблю працювати фізично. Мені от з бумагами сидіти – це просто якийсь кошмар. Але то, шо ти робиш своїми руками, незалежно: чи город копаєш, чи пивні кеги таскаєш – мені таке подобається.

– Чи подобається тобі бути барменом?

– Мені здається, у мене це виходить (власник паба, який сидів збоку, додав, що у Лева то справді гарно виходить). Ми познайомилися з шефом, коли він приходив на моє минуле місце роботи попити пивка. Так зійшлися зорі, шо я звільнився. Тоді й Андрюха (шеф) вирішив здійснити свою мєчту, бо цей паб він робить не для того, шоб лише приносив гроші.


– Чи правда, що бармен – це, інколи, й психолог?

– Ну, насправді, да, але, я тобі скажу, шо коли великий проходняк народу йде, і кожен шось хоче розказати, дуже багато цієї інформації фільтруєш і відразу забуваєш. Ти уважно слухаєш людину, махаєш головою, наливаєш, випиваєш з нею, але на наступний день забуваєш. Якщо воно дійсно тобі не потрібно. Мусиш терпіти людей всіляких.

– Які найінтимніші чи найболючіші історії тобі розповідали? З чим до тебе приходять «сповідатися»?

– Та нє, скоріше, я себе позиціоную, як людину, який глибоко до фєні особисті відносини будь-якої людини. Мені не хочеться, шоб хтось ліз у мої особисті справи, тому я ніколи нікого не розпитую. Може бути таке, що я буду працювати з людьми рік і не знати, шо у неї є сестра чи де вона живе. Якщо людина того не розповідає, то я з питаннями не лізу. Я тут для того, шоб слухати.


– Чи дотримуєшся ти правила, що клієнт – завжди правий?

– Та нє, ти шо! Клієнт може бути дуже часто мудаком, та ше й рєдкосним. Бували такі, шо... от шрам у мене на башці – це бокал пива розбитий об мою голову. Поламані пальці, коли комусь там морду б'єш. Та всяке було. Є ж ситуації, коли треба взяти п'яне бидло і витягнути з бару, бо люди прийшли відпочивати, а приходить якесь х**ло і всіх напрягає. Поки подзвониш в поліцію і та приїде, простіше зробити це зробити самому.

– Чи є у тебе ще захоплення?

– Фейсбук, навєрно. Я себе там, певною мірою, знайшов, бо пишу з 2014-го року. Перші роки для мене то було шось непонятне, я просто перепощував тупі картинки і дебільні статуси. Є у мене така не мрія і не мета – хочу спробувати себе в стендапі. Фейсбук для мене – це майданчик, де я дивлюсь реакцію людей на свої жарти: які заходяться, які нє. І потрохи їх в блокнотік записую. Думаю, що зачитаю.


– Не так давно в одній з луцьких спільнот було опитування за найкращого блогера міста. Більшість лучан проголосували за тебе. Чи вважаєш ти себе блогером?

– Серйозно? Я пропустив таке. Не дуже, карочє, я вважаю себе блогєром. Мені пофіг, як тебе там називають. Ніколи не ставив собі метою бути блогєром. Я спочатку хотів ісключітєльно говорити свою соціальну позицію. Фейсбук – це місце, де я можу написати «х*й» великими, а мені про це ніхто нічого не скаже.

По натурі своїй, я, навєрно, інтроверт. Сказати те, що є у мене всередині – мені не особо інтірєсно. А у фейсбуці я написав, хто захоче – то прочитає, хтось лайкне, хтось напише: «ну ти й муділа». Я ж ніколи не підчищаю комєнти.

– Тебе читають чимало людей. Чи вважаєш ти себе лідером думки?

– У мене є група з пари сотень людей, які мені блізкіє по духу, розділяють політичні і релігійні взгляди.

Я ніколи й не намагався бути лідером думки, насправді. У мене є своя думка, якшо хтось її підтримує – будь ласка. Ну, фейсбук, як не крути, реклама. Ось я коли працюю десь в якомусь закладі, то в кожному другому пості його тегаю. Це спрацьовує.


– Чи планував ти брати гроші за таку рекламу?

– Були пропозиції такі, скажем так, не за гроші. Є у мене в френдах люди, з якими ми дружим в жизні, знаєм друг друга, разом заходим по пійсят, і вони просили: «запости нашу сторінку» чи «напиши статтю про мудака главврача якоїсь лікарні», але я на таку хєрню не ведусь, бо я не знаю, чи той чувак справді мудак. Якби я лічно це взнав, то про це написав би. Я не користуюсь цим для продвіженія чиєїсь думки, для заробітка грошей. Фейсбук – це моя вільна позиція.

Максимум, що я можу зробити, це коли мій дружбан-волонтьор попросить, що треба бабки зібрати і пацанам на Схід машину відправити – я перепощу, щось допишу.

– Ти пишеш відверто і, я сказала б, навіть безстрашно. Чи не боявся ти, що тебе можуть побити?

– Тищу раз казали і погрожували! Ніхто, правда, до такого не доходив. Був момент, коли прибігла одна тьотєнька, ше коли я в «Олд Скулі» працював, віком, як моя мама. Я її, при тому, доволі культурно послав нахєр десь в комєнті. Вона прибігла, а я кажу: «Ти шо, сірйозно? Стоїте, як дурочка якась малолєтня, через те, шо я десь в коментарях послав? Це ж інтернет, тут не так ще й можуть». Але до мордобиття ще нє.


– Чи часто тобі пишуть хейтери?

– А я ж сам хейтер (лукаво посміхається).

– Нещодавно, під одним твоїм постом я знайшла коментар луцького чиновника Ігоря Поліщука. Чи часто до тебе пишуть політики, чиновники?

– З Ігорьом, кстатє, ми познайомилися, ще коли був Романюк мером, який замутив цю реконструкцію Лесі Українки, що вони зробили з тією бруківкою. Вони ж хотіли попилити всі липи і понасаджувати нові. То ми тоді стали на захист тих лип, і з тією укропською канторою і Поліщуком познайомилися завдяки тим деревам.

Ми зустрічаємося, здороваємося, но не друзі. Ми маємо різні погляди на життя просто. Він хоче собі робити політичну кар'єру, але я всіх політиків вважаю мудаками. Поліщук, Романюк, Порошенко – вони всі прийшли, шоб обманювати, я так щітаю. Це моя така от позиція принципова. Я не вірю мєнтам і політикам.


– Чи часто на тебе ображаються через твої публікації?

– Ну, буває. Патамуша ж я слов, насправді, не вибираю. Завжди намагаюся писати те, що я думаю. Якщо Поліщуку обідно, шо я написав, шо у нього работають далбайоби, які ріжуть дерева в Луцьку, то так воно і є. Я ж це аргументую.

– Чи не пробував ти якось змінити свій формат публікацій? Писати «м'ягше», чи що.

– Ну, кому не нравиця, то хай відписується чи взагалі – банить. Дий всьо. Я проти всього. Ти знаєш, у мене є знайомі друзі, які нетрадиційної сексуальної орієнтації. Моя позиція стосовно них, я тобі так скажу: я проти того, шоб гомосексуалісти одружувались, тому я не одружуюся з гомосексуалістами. Мені не нравляця гейпаради – я не ходжу на гейпаради. Це ж їхнє дєло. Так само і з феміністками, і з веганами – я просто люблю їх тролити.

Знаєш, всьо-такі, ти казала про те блогєрство. Завісімость від того фейсбука, як не крути, є. Хочеться шось написати, не йде тобі мисль в голову, то я краще когось захейчу і затролю. Це не робиться з метою, це робиться, шоб ту завісімость написання урівноважити. Причому у мене не смартфон, а кнопочний телефон.


– Якраз хотіла про це запитати. То через принцип чи у тебе просто немає грошей?

– Я колись собі спеціально купив 4S айфон. Все, шо я з ним зробив – то пофотографірував, поки не сіла батарея, заніс його в ломбард і продав дорожче, ніж купив. Він мені неудобний. Я ж пишу (кумедно дриґає руками), то ж як на піаніно. Тикати в ті маленькі кнопочки дуже втомлююсь, не получаєця у мене пости писати звідти.

– Як ти писав раніше, тебе часто банять через твої коментарі. Скільки у тебе є сторінок?

– У мене є чотири акаунти. Всі вони – справжні. Взагалі, я не скриваюсь, всі вони публічні: там написане моє прізвище, дата народження, де я працюю. Я не ховаюся, це всі знають.

Мій основний акаунт в банах побував більше, ніж на свободі. Коли мене стали банити на місяць, то перші роки постілова я ходив по ДНРовських сторінках, всіх там х*ями обкладував так, що п**дєц. Мене інколи там банять за комєнти 2015 року.


– Ти писав, що коли «розгрібав» особисті повідомлення, то побачив дуже багато злісних коментарів. Що тобі пишуть?

– В основному, все було негативне: «Слишиш, ти, далба*об». Одна колись жіночка мені написала, шо через мене до неї приходили арєстовувати імущєство, бо штраф якийсь прийшов. Такий брєд мені слала.

– Чи є коментарі, за які тобі соромно?

– Та да, були і пости такі, які пишеш, а потім стираєш. Наприклад, якась політична подія відбувається, і я хочу її обмусолити. Я, як правило, не пишу про одну подію пост, а долблю канкрєтно. Буває таке, що пишеш-пишеш, думку вкладуєш, а потім: «Ай, нє, б**ть». Бо дохєра тих постів. Не вапрос в тому, чи він актуальний, просто мені не сподобався. От не сподобалося – волоси отстриг, напрімєр.


– До речі, про волосся, у тебе дуже довгий час була коротка стрижка. Чому ти вирішив відрощувати?

– Через Мальву. Вона сказала, шо їй так подобається. Тупо через Мальву. У мене був дуже довгий період, коли я ходив патлатий, я тоді грав музику, ще в 90-х. Потім я постригся, ну і атлічна. Мені, насправді, нравиця коротке волосся. Гєморя з ним ніякого нема. А зараз от просто ходжу патлатий, бо Мальві так подобається.

– Розкажи про свої дев'яності.

– Ми грали Death metal. Була така група в Луцьку – Infernal Hate, «пекельна ненависть». Вітька, покойний, Крюгєр, Хайнадський Вітя. Ми, по суті, разом засновували її. Яструб був барабанщиком, Крюгєр – вокалістом, Вітя – басистом. Я хотів співати, насправді. Туді в 90-х почався напрямок важкої музики doom, мені дуже подобався. Ми хотіли його грати, а Крюгєр, з яким ми тільки познайомилися, сказав, шо ніхєра – Death metal, вокаліст буде один, то я й грав на гітарі. Мені не подобалося грати на бас-гітарі, я хотів співати. Тоді ми зробили інший проект, де я був вокалстом, а Вітька Крюгєр грав на гітарі. У мене є даже подарок він нього – пєсня «Вечная боль», яку написав покійний Нікіш, який навчив покойного Крюгєра цієї пісні. У мене є авторські права, і коли ми їздили по концертах, то ми починали з цієї пісні.


– Ви були зірками?

– На ті врємєна було дуже важко то дєлать, бо ми платили дєньгі, шоб десь виступить. Ми повинні були найти 50 баксов Буцику за його апарат, 30 баксов за автобус, домовитися з директором ДК десь в Манєвичах.

Я щітаю це самой чєсной музикой, бо вона робилася для душы, знаєш.

Дофіга людей приходило – тоді був розквіт важкої музики.

– Я також знаю, що у тебе є особлива любов до фільмів. Розкажи про це більше.

– Ми часто проводимо кіноперегляди.

Я тащусь від ужастіків, мені нравиця зомбі-аппокаліпсис – це один з моїх улюблених жанрів. Ніколи не дивився раніше серіали, бо вважав їх дєрьмом. Потім мені Фелікс порадив перший «Справжній детектив», і я залип.

Я пробував дивитися «Вікінгів», від якого всі тащаться, але то фігня якась.


– Якщо ти не проти, то давай поговоримо про особисте. Ти писав, що у тебе є донька. Скільки їй років?

– У цьому році буде 17.

– Який Лев як тато?

– Я хрєновий тато, чесно скажу. Перші роки, коли моя донька росла, то я уходив із дому, а вона ще спала, приходив додому – вона вже спала. То мене не бачила, по суті. Я не дуже сімейна людина. Бути татом, який бере свою доньку за руку і веде в парк гуляти – у мене такого бажання немає.

Ми бачимося рідко, вона живе зі своєю мамою. Єдине, чим мені подобається її вік, якщо можна відмазатися бабками – мене це влаштовує. Їй, насправді, нє нужен тато, який з нею бути ходити по ресторанам, у неї своя тусовка. Нада бабло – я даю.

– Ти контролюєш, наприклад, з якими кавалерами вона ходить?

– Нє. Що я тільки не чудив у своїй юності, я понімаю, що, які строгі у тебе не були б батьки, вони не завадять тобі зробити якусь хєрню. Тому я не вважаю, шо це потрібно взагалі.

Таких прям довєрітєльних атношеній нема між нами. Якщо якась жопа у її житті вилізе і припре, то вона знає, що я допоможу.


– Що для тебе сім'я?

– Не знаю. Для мене, навєрно, батьки. Ми просто, коли жили всі разом, то сідали всі за стіл, обідали і чаювали. Але це спогади з дитинства. Зараз, на даний момент, мені це не потрібно. Я намагаюся не їздити на дні народження родствєніків, бо я така людина, яка не буде робити те, шо їй не нравиця. Вот такій вот я, вибачайте.

– Які ти маєш мрії?

– Про стендап я тобі вже розказував. Колись я давно, в році 95-му, почав писати сценарій к фільму. Я постійно його редактірую, мєняю. Оце моя вєчная пєчатіна. Він називаєця «Коричневая пыль». Ми колись п'яні з Крюгєром сиділи, бухали, і він сказав, шо ми так його назвемо. Це просто дань Крюгєру, бо я йому багато чим зобов'язаний.

Планувалося показати беззаботне життя неформальної рокерської тусовки, з якої і я вийшов, а в другій частині вони попадуть у страшну ситацію, яка взагалі не в'язатиметься у голові. Ідея контрасту між радостью і ужасом.


– Яку б пораду ти дав собі двадцятирічному.

– Навєрно, бути трохи добрєє по відношенню до людей. Я вважаю, шо я не настільки добрий до людей, яким мав би бути.

Хоч я і вважаю себе атеїстом по відношенню до релігії, але у мене є свій бог, але не один. Вони не пов'язані ні з вірою, ні з релігією. Хтось мене любить, оберігає, а я це ціную. Я не збираюся за це дякувати, якби він до мене прийшов – я налив би йому пиво. Я своєму богу налив би пива. Моя робота – наливати пиво, а його – мене оберігати, то пусть він нею і займається професійно.

Понятно, він колись там забухати може, забутися. Я ж понімаю, шо ніде на Небесах не сидить дядько, не пише, шо мені можна робити, а шо – ні.

















***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

11

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter