«В мені живе семирічна дівчинка і маніяк-теоретик», – стендапер Макс Лопахтін

^{Текст: Анна ПАНЧЕНКО}

^{Фото: Юлія КОЦЮБА}

^{Настрій: кав'ярня UNO (вулиця Словацького, 9)}

Він приніс мені «саджанець» – паперовий тюльпан, який зробив із серветки. Під час розмови Макс катався на уявному скейті підвіконням кав'ярні UNO. Я і собі старалася жартувати, а він піддавався – інколи посміхався.

На «Кавову розмову» ми вирішили запросити креативного та «космічного» стендапера Макса Лопахтіна, щоб той поділився найкращими жартами, розповів про роботу в барі «П'яна вишня» та показав своє альтер его.

– Наше традиційне питання: чай чи кава?

– Кава, бо це круто. Можливо, через те, що живу в країні, де є дуже багато кав’ярень і подібних штук. Я якраз купую весь цей процес: купажі, чашечки, флет-вайти, еспресо. Це те ж саме, що купити «Корону» і Milka. Ти бачив рекламу з тією фіолетовою коровою, де пише: «Обережно, містить альпійське молоко», і коли її купуєш, то чуєш дзвоник корови, яка пасеться на тих альпійських лугах і мукає.

В Україні немає такої традиції з чаєм, наприклад. Якби я був би китайцем чи японцем, то більше любив би чай.

Я, в принципі, не маю якихось пріоритетів у каві. Мені подобається пити її у хорошій компанії.

– Ну тоді я вже пішла (сміюся - авт.). Мені казали, що під час виступу ти «випускаєш» своє альтер его. Розкажи про це більше.

– У мене була така «штука» – один з монологів, де я розповідав, що в мені живе семирічна дівчинка, якій подобається мити посуд, плести бісером, складати щось з паперу. Вона переживає за всіх, тактовна, вихована, а коли я роблю романтичні вчинки, то їх насправді творить та дівчина. Також в мені є маніяк-теоретик, який любить різне ублюдство. Він не настільки сміливий, щоб вчинити якийсь злочин, але любить думати про це. Коли я пальцем тицяю в капучино – то це робить маніяк-теоретик. Або коли думаю про смерть чи про людей, яким сумно.

Ти не можеш бути з однаковим настроєм увесь час. Він змінюється від погоди, від того, чи займався ти спортом, з ким поговорив. Я зрозумів, що часом у мене бувають два таких стани, та деколи вони поєднуються. От коли ти пишеш шуткі, то думаєш водночас про щось погане, але і структуруєш, прибираєш, щоб то мало сенс.

– А хто ти зараз?

– Не знаю навіть. Я зараз квашений козинак трошечки. У мене настрій – патока, але водночас такий, як перезувне в пакеті після фізкультури. Якийсь такий стан.

– Розкажи, коли тобі спало на думку, що ти смішний і вмієш жартувати?

– Просто мені подобається веселити людей, і не тільки на сцені, а, припустимо, в супермаркеті скласти снікерси якось цікаво. Коли я працював у «П'яній Вишні», я навалював людям таку дікуху (сміється- авт.).

Це реально прикольно. Я раз туди зайшов і мені сподобався формат – щось незвичайне, там ти маєш зробити шутку за 30 секунд: «Класна у вас зачіска, але надворі дощ. Вам пасує дощ. Ви – людина дощу». Вміти ненав'язливо щось продати – офігенний скіл.

Перед тим, як щось робити, я думав, як маленька сором'язлива дівчинка, а в «П'яній вишні» немає часу думати, робив це автоматично. Я зрозумів, що це було корисно і для сценічного досвіду, бо ти не включаєш це думання, а виходиш на сцену, ніби до наступного клієнта: «Дордень, шо вам? Капучино? Картошка? Тєфтєлька?».

– Чи «поназбирував» ти в «П'яній вишні» собі трохи жартів?

– Якихось «шуточок-шутєючьок» трохи назбирав. Можливо, десь дві штуки. Я, якось, двічі був дуже втомлений і не зміг нормально протерти вогнегасник. Потім подумав, що до мене домахуються, бо я не протер всередині «шлангочкі». Після того я шукав, де у Львові можна знайти мурахоїда, щоб, тіпа, там протерти.

А ще мені здавалося, ніби ці вишеньки у «П'яній вишні» – відрубані фаланги пальців після ванни.

– Звідки ти береш ідеї для жартів?

– Я якось розказував кемперам, що твій мозок, коли ти намагаєшся креативити, – це інкубатор і лабораторія, в якій ти схрещуєш два види. Припустимо, це – аніме і пакети з «Сільпо», майонез і метеорит, нігті та ніздрі. Згодом народжується якесь уродство, одне з десяти має якийсь прикольний сенс, 75% – це шлак полнєйший. Ти створюєш тих уродців, а вони навіки лишаються у твоїй кунсткамері.

– Чи змінюється твоє поведінка, коли ти виходиш на сцену?

– Ти такий самий, як і в житті. Ну це як з батьками, ти ж той самий – мамина дитина. Так само й з чувішкою, яка подобається, ти той самий, але геть якась пісічка.

На сцені я – різний. Мені подобається, коли ти розказуєш щось про себе, то водночас щирий і беззахисний. В більшості випадків, коли ти виходиш – в якомусь потоці, і не відстежуєш, який ти насправді. Я дуже люблю порівнювати виступи з сексом: по-перше, я люблю згадувати приємні моменти. Ще прикол в тому, що ти маєш відчувати зал: він дає тобі енергію, а ти її приймаєш. Не треба думати, як ти виглядаєш, може там на Mi Band ланцюжок новий купити чи про чайник, який забув виключити. Якщо ти думаєш, що у тебе пузо чи треба було б нігті постригти – то вже не то, то ти вже не в процесі.

– Коли ти під час «Відкритого мікрофону» спробував свою першу імпровізацію з глядачами – зал аплодував стоячи. Розкажи свій секрет успіху.

– Я пам'ятаю, що я тоді провів максимально неконструктивний день. Просто день в сраці був. Я прийшов такий: «Я зараз реабілітуюсь за весь день» (кумедно стукає кулаками по столі - авт.). У мене був дуже «дєрзкій» настрій – нарвано-щирий. То я й вирішив «нагрузити» якогось мужика, не тому, що я його хотів присоромити. Тоді мої абстрактні жарти не заходили, а я такий: «Ну шо таке, не смішно? Чого не смішно? Кому тут зараз не втулити?». Мою одну дитинку не зрозуміли, а я, як мама, прийшов в школу розбиратися, чому мою дитину мокнули головою в унітаз.

Головне – бути щирим, не боятися. Найгірше – це коли ти посипався і пріунив.

– Чи було у тебе таке, що з твоїх жартів ніхто не сміявся. Що ти робив у цій ситуації?

– У «Кораблику» я розказав свій перший абстрактний жарт про моє тату на черепі, типу, що в дівчат також є тату в інтимних місцях і те, що обрані, які побачать моє тату – це військкомат. Цей жарт взагалі не зайшов. А я такий: «Рібята, ви до такого не готові, але в мене інших жартів немає». Вони поставилися з розумінням, це зайшло. Я ще декілька жартів розказав, вони втомилися. А я такий: «Можливо зробимо паузу», а я тоді взагалі не знав що робити. Хтось з залу сказав, щоб була музикальна пауза, а я щось почав танцювати, ледве не збив освітлювач зверху (почав дивно дриґати тілом - авт.). Ну все, потанцювали. Потім почав далі навалювати свою дікуху.

– Стендап – це хобі чи професія?

– Це не хобі, не професія, а пристрасть. Певно, що це найважливіше, що я знайшов за 21 рік. За десять-п'ятнадцять хвилин я можу заробити тисячу гривень, а якщо кєнти замовлять – то 500 гривень + за дорогу. Поки що не густо, але ми в тому розвиваємося.

– Чи є табуйовані теми, про які не варто жартувати?

– Теми, в яких ти не розумієшся, що геть надто особисте для мене, занадто глибокі теми. Класно, коли у тебе жарт, як куля: є гільза, патрон, порох – і тобі більше не треба, а не тоді, коли ти додаєш зайві пояснення, феєрверки, конфеті, бантики. Над хворобами я, от, жартував. У мене от є шуточка про сім'ю, що у нас сімейна традиція – інсульт. Це класно, бо це жизнь, боль, кров, м'ясо – щось заборонене, унікальне.

– Чи є у тебе фанатки?

– Є просто постійні відвідувачі, з якими я вітаюся. Зустрічати тих самих людей – це найбільше задоволення. Тому я так люблю бачити тебе на виступах.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}