Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує на те, щоби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви. Cловом, якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Навздогін Дню художника пропонуємо вам знайомство із молодою творчою лучанкою Іриною Миколів, яка саме опановує цей мистецький фах у Люблінському Університет Марії Кюрі-Склодовської.

Про місця для малювання, улюблені кольори, фільми і розуміння сучасного мистецтва – далі в інтерв’ю.

***

– Які місця у Луцьку найбільше надихають?

– Мене надихають не конкретні місця, а Луцьк у певному освітленні. Особливо, коли приїжджаю сюди взимку, йду по проспекту Волі, а там усі ліхтарі з різним світлом – білим, жовтим! Коли вони світять, то від дерев відбиваються різні тіні і накладаються одні на одні, як ефекти на фото. Це дуже гарно, хотіла б намалювати.

– Ти любиш малювати начерки. Де найчастіше робиш це у Луцьку?

– У кав’ярнях і на вулицях. Подобаються місця, де публіка чимось конкретним займається, не просто поспішає у справах, біжить. Це або якісь фестивалі, або ранкове кавування. А в Любліні я колись вибралася на вежу і малювала людей згори, виходили інші пропорції, ніж зазвичай, і було дуже цікаво спробувати.

– Буває, що в процесі люди це помічають і просять їх намалювати?

– Так, але це зазвичай хлопці, які хочуть пофліртувати за мною (сміється – авт.). А потім кажуть: «Я дарую тобі цей малюнок! Залиш собі, повішай на стіну над ліжком і дивися». У мене таких малюнків цілий альбомчик! Спочатку я майже завжди віддавала людям скетчі, незважаючи на те, помітили мене чи ні. Але останнім часом побачила, що не дуже цінують малюнки, які дісталися їм безплатно. Зминають, ховають в сумки. Тому вже менше роздаю, тим паче, що варто мати портфоліо, а потім колись зробити виставку.

– Що найскладніше в житті художника?

– Зробити роботу, возрадуватися, яка вона вийшла, а потім усвідомити, що все, більше ти цього не повториш, треба вигадати щось краще. Але ти не знаєш що! А потім входиш в ритм, і ці паузи між проєктами не здаються аж такими важкими.

Ще складно постійно відповідати на дурні питання людей. А що ти робиш? Малюєш? А нащо ти малюєш? А ти десь вчилася? А ці малюнки покажеш на навчанні? Особливо, коли відповідаєш на них регулярно (сміється – авт.).

Часто буває, що хтось в принципі не розуміє, чому я хочу малювати, бо ж начебто мистецтвом грошей не заробиш. Але не замислюються притому, що кожну етикетку, принти і патерни в них на одязі зробив художник. Що він навчався в університеті перш, ніж придумати, намалювати і затвердити, наприклад, макет плиточки на їхньому кахлі.

Художник – це професія без вихідних, ти думаєш весь час, ти постійно включена в процес. Але якщо любиш це, то не перешкодять ніякі складнощі.

– Які найцікавіші проєкти ти робиш в рамках навчання в університеті?

– Під час навчання мені насправді все цікаво. Особливо – вчити історію мистецтва, а потім практично закріплювати якісь здобуті ідеї. Я приїхала до Польщі навчатися, а ще інтегрувати туди українське мистецтво. Привезти традиції, привезти те, що найсильніше мене надихає, але створити це там. Саме тому в університеті дуже запам’яталися мої майстер-класи з писанкарства, було цікаво малювати тушшю. Знайшла нарешті свою акварельну техніку, а за перший рік навчання створила стільки робіт, що вже можна робити виставку! Найкращі мої проєкти – це начерки, бо ти постійно серед людей, взаємодієш з ними тісніше, розумієш більше.

До речі, це я ілюструвала протест «Весна на граніті», 54 малюнки за 3 місяці.

Також створила комікс із листів Василя Стуса до сина та кілька портерів класиків українського мистецтва. А з останніх робіт – відновлення старої фотографії в живописі. Фото неможливо просто перемалювати, ти маєш оцінити його скульптурно, за формою і тінями, а також в плані кольору, якого на фото первісно нема. Колористику сама не вигадаєш, треба знаходити якісь референси того часу, подібні мистецькі роботи. Це складно, це втомлює, але завершене намальоване фото приносить багато радості.

– Чи є в тебе улюблені кольори?

– Улюблені кольорові гами хіба. Колись Іттен давав завдання своїм студентам створити абстракцію із кольорів, які на їхню думку найбільше гармонують. Тоді він виходив з аудиторії, а повертався по закінченню роботи, коли всі картини були розкладені на підлозі, і вгадував, хто з художників яку абстракцію намалював. Він був переконаний, що улюблені кольорові поєднання люди обирають відповідно до своєї зовнішності. До речі, наш професор теж казав, якщо в нас проблема із вибором колористики, то варто обирати відповідно до того, який одяг ми собі підбираємо. Це хороша порада.

Щодо мене,  то все міняється. Зараз працюю із червоним кольором, шукаю його красиві поєднання із блакитним і зеленим.  Також зараз захопилася гірчичним.  Я дуже комплексно підходжу до таких питань, і якщо мене зачіпає певний колір, то хочеться пропрацювати максимально його палітру і можливості поєднання.

– Які фільми подобаються тобі як художниці?

– В плані кольору всі люблять «Амелі» та «Фріда». Також красиві фільми «Великі очі», «Ван Гог. На порозі вічності», «Робота без авторства», серед українських – «Додому» та «Вулкан». У сучасних фільмів загалом значно краще із кольором та естетикою, сценографи однозначно стараються.

– Як відбувається навчання у Польщі?

– Нас вчать техніки і прийомів, але ідеї та конкретне втілення ми шукаємо самі. Вважається, що ми вже одразу художники, тому часто професор може сказати, що в роботі чогось бракує, але чого ти маєш зрозуміти сама. Тобі кажуть: «Тут не вистачило контраверсійності». І ти починаєш думати, залучати усі свої знання та відчуття. Ми не проходимо великого етапу від академізму до своєї творчості, усе одразу в тісному симбіозі.

У нас були лекції з історії мистецтва, естетики, психології, філософії, маркетингу, перцепції.  Слухаючи всю цю теорію, нерідко теж виокремлюєш для себе важливі теми та ідеї для власних проєктів.

– Наскільки важливою у творчості митця є його біографія?

– Одне є продовженням іншого. Митці живуть своє життя, а в процесі надихаються і творять, тож кожен важливий етап знаходить відображення у роботах. Коли вивчала Ренесанс, то часто думала, що Да Вінчі жив в Італії, його надихали гарні люди, архітектура, тож шукати джерела творчості було простіше.  Але це жарти, бо насправді у кожному місті, у кожному місці, просторі ціла купа ідей, які ти може прочитати, відчути і втілити в щось своє.

Все питання в осмисленні. Інакше можна було б сказати, що всі картини вже створені класиками, і в молодих художників нема шансів. А це неправильно, бо як мінімум завжди є можливість відтворити у творчості своє життя і зробити це по-особливому. Важливо осмислювати те, що ти маєш, те, що тобі реально близьке.

Україна – це моя зона натхнення, кожного разу тут я назбирую величезний масив ідей, які потім опрацьовую на навчанні. У Польщі я читаю українські книги, слухаю українську музику і осмислюю весь цей досвід.

– Чи повинен художник пояснювати свої роботи?

– Усе залежить від самої роботи. Бувають митці, які хочуть перевірити реакцію суспільства на його творчість, тому їм не треба нічого пояснювати. Вони епатують, а роботи набувають цінності якраз у той момент, коли довкола них з’являються обговорення, реакції і дискусії. Це як із бананом, приклеєним на скотч.  Якщо люди створюють прецедент, осмислюють роботу, намагаються побачити там контекст, то це стає мистецтвом.

Деякі роботи пояснювати треба, бо художник творив з конкретною метою щось показати і донести, тому він пише анотацію. Все залежить від мети, і тут нікого не варто засуджувати, немає правильних і неправильних художників, вони просто різні. Тобі може подобатися винятково один художник, але сприймати мистецтво варто ширше. Інакше ризикуєш звузити свій світогляд і почати засуджувати всіх, хто думає не так, як ти.

– Як ти визначаєш для себе межу, за якою починається мистецтво?

– Зараз багато хто думає, що будь-яка річ, яка викликає у тебе емоції від огиди до радості є мистецтвом. Насправді ж ні. Якщо ти бачиш повітряні кульки на вулиці, вони викликають у тебе приємні відчуття, але це ще не мистецтво. Якщо є у витворі є очевидний сенс, задум, це наштовхує тебе на певні ідеї, то швидше за все це стає мистецтвом. У постмодерні зазвичай закладено багато сенсів, тож він викликає різні думки, спектр змішаних почуттів та емоцій. Коли ж якась річ однаково гарна для всіх, вона часто переходить в категорію кітчу. Котики подобаються всім, але малювати лише котиків – кітч. Це не провокує думки, це просто робота, щоб помилуватися. Але художник не може складатися винятково з таких робіт, він має осмислювати і вищі матерії також.

– Що ти можеш порадити людям, які вперше збираються відвідати виставку картин?

– Немає жодного правильного способу розуміти мистецтво. Головне ставати перед картиною і думати, що ти на ній бачиш. Не слухати чиїсь повчання або дорікання, що ти нічого не розумієш. Не треба натомість шукати прихований сенс геть у всьому. Важливо просто осмислити, адже картини саме для того і створюють, щоб кожен побачив у них щось своє. Також немає правильного способу ходити в музеї, ти ходиш, бо тобі подобається. Це ключове. Ти не можеш правильно гуляти в парку, правильно пити улюблений апельсиновий сік. Так і з мистецтвом, усе має бути природно для тебе.

^{_***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}