«Може варто зробити звук тихіше і просто відверто поговорити?», – актор та режисер Дмитро Мельничук

^{Текст: Аліна ХОЛБАН}

^{Фото: Юлія ФІЛІРОВСЬКА}

^{Настрій: пивний ресторан «Бравий Швейк»}

Луцькі театрали знають його за характерними ролями та філософськими постановками на волинській сцені, а меломани – завдяки музичним проектам та відомому українському гурту «От Vінта».

Проте сьогодні, серед усіх проявів творчості, Дмитро Мельничук найбільше виділяє режисуру, яку вважає своїм головним покликанням. В інтерв’ю для «Таблоїда Волині» чоловік розповів, що незабаром на лучан чекає театральний сюрприз.

Отже, про теми, які хвилюють, театральний «треш» та рок-н-рольний «двіж» 90-х читайте у «Кавовій розмові».

– Чай чи кава?

– В залежності від того, як довго не п’ю той чи інший напій. Зазвичай це кава, але через вік доводиться обмежувати споживання. Тож зараз каву п’ю десь раз в три дні, та й то вранці. А потім ще так буває, що місяць стабільно п’ю каву, тому згодом наступає різке бажання пити лише чай. Але не чорний – його не люблю. Зелений теж рідко. Найбільше люблю усілякі трави.

– До речі, вас можна привітати, адже нещодавно ви стали магістром з режисури. Розкажіть про свою дипломну виставу. Чому обрали драматургію Міки Мюллюахо для постановки?

– Ця п’єса – «Хаос. Чоловіки на межі нервового зриву» – з’явилася в моєму житті ще до магістратури. У мене є такий грішок – люблю посидіти в інтернеті, шукаючи нові п’єси, читаючи театральні рецензії... Одного разу трапилось на очі ім’я Міки Мюллюахо. Знайшов п’єсу, почитав. Виявилось, що це моє. Там герої мого віку і їх цікавлять ті ж питання, що і мене.

– Які взагалі теми для постановок вас найбільше цікавлять?

– Так виходило, що останнім часом працював переважно над комедіями. Але тільки тому, що того потребували театри, в яких ставив. Насправді, мене більше цікавлять питання місця людини в цьому світі, хто ми такі, та що маємо залишити після себе. Навіть той самий Мюллюахо – це така собі квінтесенція всіх тих питань, які мене цікавлять в драматургії. Просто весь набір питань, які мене цікавили протягом сорока двох років, зійшлися в одній п’єсі (сміється).

У цьому творі, в числі інших, піднімають проблеми кризи середнього віку. Знаєте, побутує думка, що жінки менш витривалі та менш пристосовані до життя… Насправді в подоланні криз жінки набагато сильніші за чоловіків. По-перше, у них менше самих криз – психологи кажуть, що протягом життя у жінки їх всього дві, а у чоловіків кризи кожні десять років. І кожна з них дає чоловікові ще більше питань, які лишаються відкритими. Жінка ж з кожної кризи виходить, ніби перероджена. А чоловіки пускаються «у всі тяжкі» і так далі.

– А як щодо чоловіків та жінок у режисурі? Існує різниця?

– Це вже залежить від самої людини, її життєвого досвіду, соціальних позицій. Я знав чоловіків режисерів, які підсвідомо у своїх роботах наголошували на тому, що чоловіки кращі за жінок. Такі ж ситуації бачив і з позицій жінок-режисерів. Але це скоріше поодинокі випадки.

– Чула таку думку, що жінка-режисер спирається лише на власний досвід, а чоловік може вийти за його межі та глибоко відчути глобальні проблеми, навіть якщо вони не торкались його особисто. Чи підтримуєте таке твердження?

– Якась частка істини в цьому є. Чесно скажу, не замислювався над цим, але ті жінки-режисери, яких я знав, все порівнювали з власним досвідом. Знову ж таки, якщо повертатись до психології, вважається, що чоловіки більше схильні до абстрактного мислення.

Так і в режисурі: жінка оперує лише тими знаннями, які вона здобула практично. Чоловік більш масштабний: десь підчитав, запозичив якусь ідею і розвинув у щось своє.

– За першою освітою ви актор. Чому вирішили займатись режисурою?

– Я за своєю суттю – проектор. Проектор – це той, хто надихає людей, веде їх за собою, але при цьому лишається в тіні.
Можливо, зараз більше займаюся режисурою, тому що вже «награвся». Коли виконував ролі, дуже часто виникало бажання грати по-своєму. Я багато читаю, маю велику бібліотеку драматургії… І розумію, що є речі, які я хочу сказати напряму, не з позиції актора. Та й всіх ролей не зіграєш.

– Чи всі режисерські задуми вдається реалізовувати на академічних сценах?

– Далеко не всі. Академічні театри, особливо обласні, доволі закриті для різних експериментів. Але повірте: будь-який експеримент буде цікавий, якщо у нього є аудиторія і якщо митці справді хочуть його робити.

– Мабуть, ризик експериментів полягає у нерентабельності?

– Якщо все правильно зробити, то і на експериментах можна добре заробляти.

– Якщо до Луцька приїде ставити епатажний столичний режисер, наш глядач сприйме його, як гадаєте?

– Частина сприйме, хтось ні. У нас дуже часто саме поняття театру викривлене. Хтось сприймає його просто як будівлю, хтось знайомий виключно з репертуаром окремого театру, для когось театр – це лише приїжджі антрепризи.

Навіть для деяких акторів театр – це у першу чергу красиві костюми, гарне світло… Але я впевнений, що хороший актор навіть без допоміжних засобів може зіграти цілу виставу. Насправді в цьому і полягає цікавість нашого мистецтва.

– Ви неодноразово говорили, що хочете створити власний театр…

– Я його вже створюю.

– Можете привідкрити завісу таємниці та розповісти, яким він буде?

– Це буде хороший театр… (сміється).

Якщо серйозно, то відкриватися він якраз буде виставою по п’єсі «Паніка. Чоловіки на межі нервового зриву».

Вже з’явилися митці з інших театрів, які хочуть ставити у нас вистави та люди, які готові вкладати в це кошти. І мої актори мають цікаві ідеї.

Це буде театр, який і по фестивалях їздитиме, і гастролюватиме. Там будуть і якісно зроблені комедії, і серйозні драми. І до експериментів ми відкриті. Наприклад, в мене є думки зробити площадну (вуличну) виставу.

– Як ставитесь до театрального «трешу» – нецензурної лексики, надмірної вульгаризації?

– Не любитель. Я і в повсякденному житті до матів ставлюсь негативно і ніколи їх не вживаю. Я навіть не знаю законів їхнього вжитку, яке слово після якого казати… (сміється). Є безліч слів, якими можна замінити нецензурну лексику.

– Навіть коли беруть гору емоції?

– Абсолютно. «Йошкін кот» або «Японський городовий» – це максимум, що можу випалити...

Але, якщо того потребує матеріал, якщо без двох-трьох матів вистава розвалиться, тоді інша річ. Але це не повинно бути самоціллю.

Я вважаю, що не обов’язково верещати та шокувати задля донесення важливих думок…

– А якими засобами, на вашу думку, можна зацікавити не надто сприйнятливого сучасного глядача?

– Складно дати однозначну відповідь. Суб’єктивно я відчуваю, що саме треба публіці та як її затягнути. Але пояснити, чому я роблю саме так, а не інакше – доволі важко. Повірте, можна зацікавити публіку і хорошими та душевними речами. Так, можливо десь жорсткими та зухвалими, але не зовсім вже брутальними. Якщо педалювати на таких речах, ми зраджуємо самому поняттю театру.

– Але ж і площадний театр був брутальним…

– Та і в театрі Шекспіра вважалося нормальним мужчині зі сцени показати, що він мужчина… (посміхається).

Але якщо робити ставку на епатаж, то що ми хочемо донести? Мені здається, що театри, які епатують публіку, не говорять про проблеми, а кричать про них. А коли ми кричимо, ми не чуємо один одного. Може варто зробити звук тихше і просто відверто поговорити? Власне, це суто моя суб’єктивна думка.

– Як тоді змусити глядача думати в театрі? Адже для переважної більшості театр – це місце відпочинку.

– Репертуарною політикою. Навіть через комедію можна донести важливі речі. Треба зацікавлювати людей, шукати болючі теми, говорити про те, про що люди хочуть почути.

– Розкажіть, як ви працюєте з акторами? Чи багато даєте їм свободи в роботі над ролями?

– Існує три іпостасі режисера: тлумач, дзеркало та організатор. Тлумач пропускає роль через себе і актору лишається тільки повторити за ним. Дзеркало – це такий режисер, який пояснює виконавцю, що він хоче, той починає пробувати і режисер, враховуючи його органіку, стає для нього своєрідним дзеркалом. Тобто в основі лежить режисерський задум, який реалізовується силами виконавця. А організатор все придумує, але опрацювання матеріалу повністю покладає на акторів. Він, ніби директор заводу: запускає всі механізми, які потім самі працюють.

Спочатку я був режисером-тлумачем. Але потім згадав, що мені як актору самому не подобалось, коли режисер за мене все придумував і не давав простору для творчості. Тож надалі я почав будувати роботу над виставою таким чином, щоб створювати своєрідний коридор, тобто заздалегідь узгоджувати, в які двері актору заходити не варто, а в які можна. Коли починаємо працювати на майданчику, з’являються нові ідеї, і придумки акторів я також враховую.

Є такі моменти, коли я не можу пояснити акторам, чому хочу саме так, а не інакше. Я просто це відчуваю. Тому іноді до істерики доходить. Як казали в одному театрі, де я ставив: «З Мельничуком працювати складно, але цікаво» (сміється).

– Чи орієнтуєтесь у своїй роботі на творчість відомих режисерів?

– Мені завжди дуже імпонували вистави Марка Захарова. Ще один режисер, який мені дуже подобається – Семен Співак. Він сам родом з України, з Чернівців, але працює в Пітері.

А з українських – Володимир Кучинський, художній керівник театру Курбаса у Львові.

– З яким режисером у вас був найцікавіший досвід співпраці, як актора?

– Працював з багатьма. Але, мабуть, найцікавіший досвід був з Петром Ластівкою, нашим колишнім художнім керівником. Він міг настільки вивернути, здавалося б, найпростіші речі та образи, просто перевернути їх з ніг на голову. У нього були нестандартні, цікаві інтерпретації класики.

– Як ви ставитесь до контрактної системи, яку нещодавно запровадили в українських театрах?

– Вважаю цю систему недосконалою. Там здебільшого прописані обов’язки артистів, і дуже мало вимог до другої сторони. Театр, по суті, зобов’язаний лише виплачувати зарплату.

В Америці, наприклад, коли актор підписує контракт, він зобов’язаний бути здоровим, підтягнутим, готовим до експериментів та репетицій. Але він знає, що у нього є соціальний пакет і хороша зарплата.

А у нас сума зарплати не змінилася, але при цьому актор з жахом чекає кінця дії контракту, щоб почути вирок: чи працює він далі, чи ні.

– Одне з моїх найяскравіших театральних вражень у Луцьку – це ваша вистава «З любов’ю… Оскар». Як її створювали?

– На жаль, зараз вона вже не іде, але якийсь час вона була своєрідною візитівкою театру. Коли я писав інсценізацію (в оригіналі це новела), я спілкувався з Еріком Емануелем Шмідтом, автором. Він доволі серйозно підходить до переробок свого матеріалу та особисто затверджує кожну інсценізацію. Після того, як я надіслав свій варіант, подзвонив агент Еріка та розповів, що той плакав, як дитина. Я тоді відправив йому саму п’єсу, а також детально розписав, якою має бути вистава, навіть розмалював, як актори будуть рухатись по сцені і таке інше.

Музику мені написав мій товариш з Ізраїля. Потім диск з цією музикою вийшов у Німеччині. На обкладинці було зазначено, що це композиції для вистави Волинського театру.

Взагалі, з цим композитором, Даніелем Слабодаром, вийшла цікава історія. Він, маючи музичну освіту, працює програмістом. Я знав, що він іноді пише музику для комп’ютерних ігор. Коли я розповів йому, над чим зараз працюю, він запропонував написати музику, хоча ніколи раніше не займався музичним оформленням вистав. За два тижні він написав дуже класний матеріал, який складався з 15 треків.

Після цього Даня зрозумів, що не може вже не писати музику для театру. Тож він почав пропонувати співпрацю іншим театрам. І наразі він працює композитором у російському драматичному театрі в Каліфорнії, де тепер живе його родина.

Можливо, я буду відновлювати цю виставу у своєму театрі. Але вже трішки в іншому варіанті.

– Перейдемо до іншої теми. Розкажіть, як ви потрапили на телебачення?

– На телебачення потрапив завдяки Вайберу (посміхається). У нас там є своя театральна спільнота. Один з колег написав, що на «Аверс» шукають телеведучих для ранкового ефіру. Через день я поїхав до них на пробу, мені сказали, що зателефонують. Коли їхав назад на вєліку, пролунав дзвінок – повідомили, що післязавтра виходжу в ефір.

Якби це була якась політична передача, я б не пішов. Не люблю політику і всього, що з нею пов’язано.

Для мене робота на телебаченні – це спосіб спробувати щось нове. Там прекрасні умови – як фінансові, так і технічні. Я поміняв режим дня, прокидаюсь кожного ранку о четвертій. Кожен день у студії нові люди та живе спілкування. Це класно.

– Ви були одним зі співзасновників відомого нині гурту «От Vінта». Як все починалось? Як познайомились з Юрієм Журавлем?

– Познайомились, знову ж таки, завдяки театру. У Рівному є така театральна студія «Від ліхтаря», в яку ми обидва потрапили наприкінці 80-х. Студія складалася зі студентів, а також декількох випускників педінституту та інституту культури.

Ми з Юрою зійшлись на любові до рок-н-ролу. Одного разу Марина Паскар, яка викладала в студії акторську майстерність у молодшої групи, запропонувала зробити виставу «Пеппі Довгапанчоха» з живою музикою. Юра взяв банджо, я – контрабас, також були у нас саксофоніст і барабанщик. І почали писати музику. Так і утворився наш колектив.

Спочатку це все було досить несерйозно, а серйозніше вже почалось з 1995 року, коли у Луцьку був відбірковий тур фестивалю «Перлина сезону». Тоді ми виграли цей відбірковий тур і поїхали до Києва, де стали одними з лауреатів. Друге місце тоді зайняв нікому тоді не відомий гурт «Океан Ельзи» (посміхається). А ми зайняли четверте.

Я думав, що буду і надалі займатися музикою, але так сталося, що у 99 році обрав театр. Період був дуже насичений та напружений, ми багато гастролювали. У нас постійно змінювались барабанщики, за пів року помінялося три чи чотири людини. Тому була втома і від вводу нових музикантів, і від поїздок. Тим паче, ця справа не завжди приносила прибуток, а у нас багато хто тоді обзавівся сім’ями.

Якось одного разу я пішов у бібліотеку послухати класику у музичному відділі. І у мене несподівано виникло переконання: треба вертатися в театр. Я приїхав додому, «переспав» з цією думкою і на ранок поїхав до театру. Коли підходив до службового входу, мені на зустріч вийшов головний режисер. Він спитав, до кого я прийшов, а я відповідаю: «та от подумав, чи не потрібні вам в театрі ще одні штани? (тобто артисти чоловічої статі). «Скільки?», –питає. Я кажу: «Одна пара». Наступного дня я прийшов на прослуховування перед художньою радою театру. П’ять хвилин поговорили. Потім вручили мені стопку ролей і сказали, що через три дні їду на гастролі. І перші мої гастролі з театром були тут, у Луцьку.

Журавель, звісно, трішки ображався, що я пішов, плюс у нас були тоді і певні творчі суперечки. Іноді мені здавалося несерйозним те, що ми робимо, а я вважав себе серйозним музикантом. Вважав, що треба співати серйозні пісні, з серйозним виразом обличчя, для солідної публіки (посміхається). Нещодавно «От Vінта» виступали в пабі «Лучеськ». Дивлюсь, Журавель взагалі не міняється, такий саме балагур (посміхається). І воно класно, це їхня фішка. А я б так не зміг. Для мене там забагато приколів, хочеться якоїсь душевності…

Тож перші років п’ять він ображався, але зараз ми чудово дружимо. Плюс у мене є мрія поставити виставу, у якій Юра Журавель був би художником. Для студії «Від Ліхтаря» він робив багато сценографії та костюмів. Він знає, що таке театр, з чим його їдять… (посміхається).

– А жовті комбінезони, цей особливий стиль завжди були, чи з’явилися з часом?

– З часом. Спочатку у нас були звичайні джинси, жилетки, бандани. Зачіски, як в Елвіса Преслі. Зараз же Журавель взагалі лисий. А раніше ми були такими класичними рок-н-рольщиками.

– Пригадайте, яка атмосфера була в 90-х у Рівному? Як «двіжували» тоді?

– Повний рок-н-рол. Дуже багато було концертів. Грали на паршивій апаратурі, саморобних гітарах, афіші від руки малювали. Інформацію про концерти передавали з вуст в вуста. Але все було класно. Пригадую алею за кінотеатром «Україна» в Рівному. Там було багато лавочок, і завжди на одній сиділи металісти, на іншій панки, на третій стиляги і так далі…

Довгий період в Рівному був популярний фестиваль «Я і гітара». Він проводився на базі педінституту, але потім вийшов далеко за його межі і в результаті у 91-93 роках на нього почали з’їжджатися студенти зі всієї України, а також Білорусі, Росії. Тривав цей фестиваль тиждень і потрапити на нього було майже неможливо: уявіть собі здоровезний зал, битком набитий людьми, які сидять на вінках, висять на люстрах і так далі.
Юра Поліщук з «Чорних Черешень» якось був у складі журі на цьому фестивалі.

По суті, і «Чорні черешні» народилися там. Тоді вони грали в акустиці – з контрабасом, скрипкою. Для того, щоб вони зайшли в зал та піднялись на сцену, той контрабас доводилося нести над головою, бо протиснутися було просто нереально. І на цьому фестивалі була суто авторська музика, не лише окремих виконавців, але й гуртів, які потім ставали відомими….

– «Чорні Черешні» грали авторську музику?

– Так. Інтелігентні чуваки, з акустичними інструментами, гарною музикою. Вони дуже відрізнялися від всього тодішнього андеграунду.

Була тьма гуртів, музиканти допомагали один одному, самі собі робили тусовку. Робили ми також фестиваль, який називався «Рок-н-Рівне», десь в 1994 році. Його запропонував зробити фронтмен гурту «Співочий млин». Спочатку це все було в Будинку культури, але потім почали робити фестиваль на виїзді, у піонерському таборі. Фестиваль був порівняно масштабним, одних музикантів було 150 людей, а ще й глядачі. І жили всі в тих піонерських будиночках. Щоб вирішити проблему харчування, підтягували кришнаїтів. Перед концертами вони влаштовували свої виступи, а потім пригощали всіх солодощами. А одним з головних спонсорів був рівненський пивзавод. Тому постійний раціон на фесті складався з пива та солодощів…(посміхається).

– В «От Vінта» ви грали на контрабасі, також граєте на гітарі. Музичні інструменти самі освоювали?

– Трішки мене батько вчив – він у свій час грав на танцях. Показав пару акордів, далі я вже сам підбирав. З Журавлем також слухали музику та намагались підбирати у дві гітари, водночас і вчилися грати.

– Знаю, що у вас є волинка. Вже освоїли її?

– Ще ні, але планую освоїти. Там просто треба тростину поміняти. Цю волинку мені Сільвер робив. Він каже: «Давай наступного тижня замінимо трость та спробуємо пограти». І так вже два роки (сміється).

– Яку книгу порадите?

– Любко Дереш «Культ». Щось в ній є. Я вже разів вісім її перечитував.

– Розкажіть про останній фільм, який справив на вас враження.

– Фільм індійського режисера Аміра Кхана «Зірочки на землі». Це про хлопчика, який страждав на дислексію. Одного разу він зустрічає вчителя малювання, який розуміє, що у хлопчика проблеми. Цей вчитель починає повертати хлопчину до життя, згодом виявляється, що він і сам був дислексиком. Дуже класне кіно. Коли дивишся, просто клубок в горлі стоїть.

– Пригадайте свій набожевільніший вчинок.

– Стрибок з парашутом. Це теж був початок 90-х, стрибнув за компанію і поки що повторити бажання не маю.

– З ким відомих людей хотіли б зустрітися?

– З Кіану Рівзом.

– Що б спитали у нього?

– Спитав би, як навчитися жити так само просто, як він.

– Які якості найбільше ціните в людях?

– Доброта, милосердя і, мабуть, вірність.

– Найкраще місто в Україні, на вашу думку?

– Рівне. Але не сьогоднішнє, а таке, яким я його пам’ятаю.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]}