Луцьк спортивний: тайський боксер Сергій Снитюк про татуювання, танці та життя в Таїланді. ФОТО

08 Квітня 2019

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Макс ТАРКІВСЬКИЙ

В рамках рубрики «Луцьк спортивний» «Таблоїд Волині» продовжує знайомити читачів зі спортсменами нашого міста.

Цього разу ми поспілкувалися з тайським боксером Сергієм Снитюком, який нещодавно повернувся з чергової поїздки у Таїланд. Про те, як тренуються спортсмени у світовому центрі муай-тай, перший бій на топовому ринзі Таїланду та життя поза спортом – читайте в інтерв’ю.

– З чого починається твій день?

– Зазвичай просинаюся годині о шостій. Якщо готуюся до змагань, збираю речі та їду на тренування. Під час міжсезоння їду в зал тренувати інших. Обов’язково п’ю каву.

– Скільки годин на день тренуєшся?

– Взагалі, я у залі з ранку до ночі. А тренування тривають по різному, в залежності від періоду підготовки. Наприклад, ближче до змагань ідуть інтенсивні спаринги, мішки, робота в парах. Також проводиться підгонка ваги, адже кожен спортсмен має свою вагову категорію. Перед змаганнями всі ганяють вагу. Якщо моя вагова категорія – 81 кілограм, а у міжсезоння я важу 86, то відповідно зганяю 5 кілограм. На професійних змаганнях доводиться і до 77 зганяти. Це дуже складно, можна загнутися.

– Дотримуєшся постійної дієти?

– Зараз я тиждень відпочиваю, тому ніякої дієти не тримаю. Треба розвантажитися морально. В Таїланді я два місяці дієту тримав, а там це робити вдвічі важче. Там дуже інтенсивна підготовка була, нереально хотілося їсти та пити. Плюс там всі страви гострі. Тому, коли скидав вагу, просив у кемпі робити мені їжу окремо.

В останні дні навіть воду перестаєш пити. Зазвичай ти випиваєш по 6-7 літрів води на день, а коли ганяєш вагу, об’єм зменшується до 2-3 літрів, при тому, що режим тренувань не міняється. За останній день перед зважуванням випиваєш літр, або навіть 500 мілілітрів. Просто організм звикає зганяти по 6 літрів і продовжує це робити, навіть якщо ти зовсім не п’єш. У тайському боксі багато таких секретів.

Існують ще спеціальні згоночні костюми, які не випускають тепла. На вулиці 40 градусів, ти біжиш, піт кипить в руках... Останнього разу, коли так бігав, ледь не помер. Але зайшов до тайця, попросив води. Облився, трішки попив і пішов у зал.

– Там всі спортсмени в таких умовах?

– Так, там всі ганяють. Хто не ганяє – той дурний (посміхається).

– Ти почав займатися тайським боксом у 16 років. До цього часу розглядав інші варіанти майбутньої професії?

– Коли вчився у школі, в нас у п’ятому класі з’явилися комп’ютери і всі захотіли стати програмістами. Тож після одинадцятого класу навчався у 6-му технікумі на системного адміністратора, зараз це вже коледж.

– Коли таки обрав спорт, як рідні поставилися до твого вибору?

– Не сприймали це серйозно. Батьки казали: «краще іди мішки носити з картоплею, більше користі буде». Потім звикли, бо зрозуміли, що відмовляти мене немає сенсу.

Коли починаєш тренуватися – багато получаєш, тільки з часом починаєш сам роздавати. 99% тих, хто получає – зникають зі спорту.

– Яке своє спортивне досягнення сьогодні вважаєш найвизначнішим?

– Останній бій в Таїланді на стадіоні Люмпіні. З Волині ніхто не бився на Люмпіні, я навіть не впевнений, що з України хтось бився. Потрапити на цей стадіон – був просто dream всього життя. Раджадамнерн і Люмпіні – найпрестижніші стадіони Таїланду, де б’ються найтоповіші бійці.

Загальної всесвітньої організації з муай-тай немає, їх багато. Люмпіні, наприклад, веде власний рейтинг. Цього тижня мене мають закинути в ранг ТОП-10 у ваговій категорії 76 кілограм. Далі я планую проходити все вище по рейтингу.

– Чула, що в муай-тай є різні цікаві традиції. Їх зараз дотримуються?

– Так. На руки одягають ритуальні пов’язки – праджет. Також є монкон – пов’язка на голову. Його носять перед змаганням, а під час бою знімають. Туди всередину заплітають тайські молитви, це ручна робота. Він індивідуальний для кожного спортсмена і носиться все життя. Його навіть прати не можна. Ти не маєш права вийти на ринг без монкона, або попросити чужий. Деякі тайці також ніколи не пруть ручні бинти та тканину, яка мотається на пояс.

Також перед боєм виконують традиційний танець вай кру під музику рам муай.

– Ти теж його виконуєш?

– Так, завжди. Ти зобов’язаний його виконати, коли виходиш на ринг. Є, звичайно, стадіони, де працює телебачення і формат зйомки не розрахований на весь танець. Тоді просять просто обійти три рази по периметру ринга та поклонитися. Але на Люмпіні можна танцювати по 5-10 хвилин і ніхто тобі нічого не скаже. Власники цього стадіону – тайські військові, там свої правила. У них, наприклад, не можна битися з довгим волоссям, бородою.

– Що символізує цей танець?

– Це поклоніння. Ти поклоняєшся своїй родині, віддаєш шану своєму тренерові та залу. Буддисти взагалі дуже віруючі.

Я займаюся тайським боксом, тому маю поважати їхню релігію та культуру. Я вже трохи в неї затягнувся (посміхається). Наприклад, маю татуювання, які монахи аджан набивають за допомогою бамбукових паличок.

– Всі твої татуювання пов’язані з тайським боксом?

– Ні, перше татуювання я набив у 18 років, просто тому що пішла така мода. Так само, як колись у п’ятому класі стало модно бути програмістом. Але маю надпис на шиї «муай-тай» і сак янт (сак – це татуювання тайською) – молитви, написані стародавньою тайською мовою.

– Скільки у тебе їх зараз?

– Не знаю, не рахував. Просто набиваю, коли є настрій.

– Чи можливо зараз тайському боксеру реалізуватися в Україні?

– Можливо. Це не залежить від того, яким бойовим мистецтвом займаєшся – тайським боксом, змішаними єдиноборствами тощо. Все залежить від твого бажання і від того, яке місце твій спортзал займає в українському колі єдиноборств. Якщо у тебе в залі тренер некомпетентний «шалопай» – ви просто все життя будете битися на області.

– Яке у тебе зараз головне джерело прибутку?

– Тренерство.

– Скільки в Таїладні платять за бої?

– Все залежить від твого рівня. На Люмпіні мені взагалі заплатили копійки, бо це був мій перший бій там. І на телебачення записи перших боїв теж не ідуть. Наступні поєдинки, коли буду підніматися вище по рейтингу, будуть знімати. І гроші, відповідно, будуть зовсім інші.

– У тебе є свій менеджер?

– Є промоутер в Таїланді. В Україні з цим взагалі не дуже. Промоутер – це людина, яка діє від організації, купляючи послуги бійця, а менеджер – це той, хто продає їх.

– За якими критеріями обираються суперники для поєдинку?

– Є така професія, як матчмейкер. Це той, хто організовує бій таким чином, щоб він був видовищним. Відповідно і суперників підбирають.

– До якого віку можна виступати на ринзі?

– Як де. Я здивувався, коли побачив, що деякі у 35-37 років тільки починають.

У залі я треную двох хлопців: один вперше вийшов на ринг у 29, а інший в 38 років. Люди просто потрапляють в цю тусовку, їм починає подобатись і вони рвуться на ринг, я їх не змушую.

– Коли боєць іде з рингу, яка у нього подальша перспектива?

– Можна займатися тренерством, чи бути менеджером.

– А яким ти уявляєш своє далеке майбутнє?

– Планую життя максимум років на п’ять, про далеке майбутнє не задумуюсь.

– У тебе є кумири серед спортсменів?

– Коли мені було сімнадцять, я стежив за боями з Темніміт, з залу Сітмончай. Також мене захоплює Порнсаньє: він має вісім поясів, з них у п’яти вагових категоріях на Люмпіні та у трьох на Раджу. Коли я приїхав у той зал, то був просто у захваті. Він зараз вже не бере участі у поєдинках, тільки тренує. І він нереально скромний. Всі тайці такі.

А ще мені пощастило зустрітися з бійцем Сексан, він там теж number one у Таїланді.

– З ким хотів би вийти на ринг?

– Хотів би ще раз побоксувати з тайцем, з яким бився на Макс Муай Тай. Там щось з самого початку пішло не так, бій склався погано. Я міг би пройти ще один бій за пояс, але тоді треба було б залишитись в Таїланді ще місяці на два-три. Поки що у мене немає такої можливості.

Плюс у мене інші плани: наступного тижня їдемо на збори на Чемпіонат України, далі Європа і світ.

– Завжди було цікаво: що відчуває боєць на ринзі?

– На ринзі вже нічого не відчуваєш. Хвилювання може бути в роздягальні, але коли вже переступив через канат, мандраж зникає. Програти, звичайно, страшно. Але негатив до суперника не відчувається – ти просто виконуєш те, що планував застосувати в бою.

– Чи складно переживаєш поразки?

– Я завжди після цього працюю з психологом – у мене є товариш, який займається спортивною психологією. Існують різні психологічні вправи на такий випадок. Проте у нас панують залишки радянської школи, тому така практика не дуже популярна. Взагалі, у світі спортивна сфера більш розвинена, ніж у нас. Просто тут «всі все знають і вміють». Проблема 99% тренерів нашої області полягає в тому, що ніхто не хоче вчитися. А це треба робити постійно.

– Тренування в Таїланді та в Україні відрізняються?

– Взагалі, я постійно міняю зали. Але тепер скоріш за все повернусь у Сітмончай, бо такого відношення до спортсменів я ще не бачив. Це дуже престижний зал, йому 36 років, звідти вийшло багато чемпіонів. В Таїланді, як в принципі і в нас, є багато тренерів, які тренують так, щоб ти просто замучився і пішов, а вони поклали собі гроші в карман. А у Сітмончай ніхто не працює з тобою «на відчепись». Поки ти нормально не відпрацюєш лоу-кік – тебе не відпустять. Там нереально класно.

– Ти тренуєш і професіоналів, і любителів?

– Професіоналів не треную. Але треба відрізняти любителів від клієнтів. Любителі це ті ж самі професіонали, тільки вони б’ються в екіпіровці – шоломі та щитках.

– Чи відрізняється методика тренування для тих, хто займається тайським спортом для себе і для тих, хто планує іти далі у спорт?

– Звичайно. В першу чергу, різниця у тривалості тренування. Люди, які займаються для себе, залучаються у «двіжуху» – вони хочуть чомусь навчитися, я їм показую прийоми, вони пробують, їм цікаво. В результаті ти отримуєш гроші, а людина задоволення. А для спортсменів, які боксують на змаганнях, зовсім інший підхід. У них чітко розписані тренування: вони знають, що сьогодні будуть бити мішки та відпрацьовувати клінч, а завтра спарингуватись і таке інше.

– Дівчат тренуєш?

– Ні. Треную тільки дорослу чоловічу групу. З дівчатами та дітьми справи не маю.

– Це принципово?

– Ні, просто є тренер, який це робить краще за мене. Я працюю вже з тими, хто конкретно знає, чого хоче.

– Розкажи, про своє життя поза спортом. Як розслабляєшся, коли маєш час?

– Його нема (посміхається). Життя поза спортом не існує. Якось від змагання до змагання весь час і проходить.

Звичайно, можу і в кіно сходити, і кудись з’їздити. Якби не було перерв, я б вже тут у петлі висів (посміхається). Якщо не робити якесь моральне розвантаження, можна реально збожеволіти.

– Скільки у тебе було максимум днів, коли ти не займався спортом?

– Я не роблю великі перерви. Тиждень, півтора максимум. Я не можу просто сидіти вдома та відпочивати.

– А що на рахунок особистого життя? Є дівчина?

– Так, маю майбутню дружину. Вона лучанка, також займається спортом, але непрофесійно. У мене є багато знайомих, які на тайках одружилися та живуть у Таїланді.

– Ти також багато часу проводиш в Таїланді. Які враження у тебе викликає ця країна?

– Тайці – це така категорія людей, які радіють тому, що мають. Продають сало на паличках біля дороги, мають байк і більше їм нічого не треба. Вони набагато простіші за нас. Можна ходити по вулиці у простій футболці, шортах та шльопках і ніхто не буде до тебе придивлятися.

Там зовсім інше ставлення до спортсменів і людей загалом. Коли я жив у залі Сітмончай, мені діставали та привозили все, що я просив. Наприклад, музичний інструмент, який звучить під час бою. Це ручна робота, інструмент робиться з бамбуку. Його було складно замовити, але для мене це зробили.

Тайці, особливо в провінції, зовсім не зіпсовані. А села майже як в нас, тільки 40 градусів спеки та хороший спортзал (посміхається).

Але я все ж таки звик до європейського стилю життя, тому переїхати не хотів би, хоча у Таїланді круто. Знаю американців та австралійців, які емігрували туди. Я запитував у них, чого вони обрали цю країну. Вони кажуть, що тут дешево жити та немає ніякого клопоту.

– А тобі не складно постійно жити між двома країнами?

– Я вже звик. Почав відчувати себе інтровертом, якому зручніше бути сам на сам, ніж з кимось. Під час цієї поїздки в Таїланд, зі мною в кімнаті останні дні жив хлопець з Бахрейна. Чувак з дредами по самі п’ятки, на Боба Марлі трохи схожий. Я його питаю, де він живе. Він каже: «ну поки що тут поживу». В Бахрейні він тачки тюнінгує, в Індії є ресторанчик. А загалом ось так їздить по світу, місяць тут поживе, два – там, а постійного помешкання не має. І в Таїланді багато таких людей.

За цим цікаво спостерігати, але не дуже цікаво так жити, як на мене.

– Назви три головні життєві правила Сергія Снитюка.

Принципово не вживаю наркотики та алкоголь. Дуже дорожу дружбою. У мене невелике коло друзів. Був період, коли я залишився без спортзалу, а хлопці, яких я треную, не порозбігалися, а займалися зі мною навіть по підвалах. Це я дуже ціную.

Не ставлю гроші на перше місце. В Таїланді я бачив людей, які продають свої бізнеси та повністю міняють життя. В одного чувака була нереально велика фірма в Британії. Він її продав, гроші повіддавав дітям і кайфує, живучи в Таїланді.

















***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

3

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter