Сьогодні у традиційному «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» пропонуємо роздум про відповідальність, спізнення, першу «кров професії» та життєствердну філософію від вокалістки гурту «АССА» Тетяни Власової.

Блог із циклу жоденних замальовок, які Тетяна публікує на своїй сторінці у Фейсбуці з хештегом #Танярозказуєісторію.

Якщо хочете побачити на сторінках «Таблоїда Волині» свій блог, то надсилайте його на електронну адресу tabloyid@gmail. com.

***

Привіт, мене звати Таня і сьогодні я розкажу вам історію про кров і відповідальність.

Колись я була юною і переляканою студенткою факультету журналістики, яка приїхала зі Львова в Київ на практику, а потім так тут і залишилась працювати.

Відправили мене якось на прес-конференцію міністра, здається, соціальної політики. Був теплий початок осені, я була вся така легка і ніжна, на підборах, у світлому костюмі. А ще я спізнювалась. Тому спочатку я просто дуже швидко йшла, а потім, зрозумівши, що міністр уже, швидше за все, розповідає журналістам про соціальну політику, перейшла на біг.

Бігла я красиво, але недовго, бо метрів за двадцять від будівлі, де була прес-конференція, впала. Ніби все й ок, встала і побігла далі. Але милий літній безхатько, який відпочивав неподалік на траві, раптом гукнув мені: «Дитинко, треба штани зашити». Я подивилась на свої коліна і зрозуміла, що гарненько так їх розбила, відповідно і світлі мої брюки порвались і густо вкрились моєю кров'ю.

Тут, Таня, розвернутись би і піти. Але, нагадаю, я була юна і перелякана, а ще дуже відповідальна, тому просто прикрила закривавлені коліна сумкою і, високо піднявши підборіддя, сумлінно пішла на прес-конференцію.

Єдине вільне місце в залі було просто навпроти міністра, тому, щоб не бентежити його своїми ранами, я всю годину тихо простояла біля дверей, час від часу витираючи рукою кров, що юшила по ногам. А потім повернулась в офіс і почала писати статтю.

Це історія не про те, яка я героїчна або дурна. І навіть не про те, що зараз я вже не така налякана і, що дуже прикро, не така вже й юна. А про те, що я досі думаю: навіть якщо падаєш – вставай і іди.

І, звісно, намагайся не спізнюватись)