^{Автор тексту: Сергій Мартинюк - музикант, блогер-колекціонер, організатор музичних фестивалів}

Вчора, ближче до вечора, на короткій диванній дистанції добив другу і на жаль останню книгу Кузьми «Я, Паштєт і армія». Лежала вона на моїй полиці ще з середини минулого року, але руки мої дісталися тих сторінок лише опісля трагічних подій початку лютого…

Зрештою, у даній ситуації я фактично поповнив армію тих, хто тільки по смерті музиканта ніби «ненароком» пригадав, скільки чудових речей лишив по собі цей чоловік. Пригадав і безслізно заплакав, намагаючись проковтнути застряглий в горлянці шмат старої істини про речі, які ми цінуємо тільки коли втрачаємо.

Книга видалась вкрай сумбурною і словесно розхристаною, втім, автор на серйозну обдумано-продуману літературу і не претендував своєю писаниною. Замальовки з армійського періоду життя Кузьми сповнені жорсткого цинізму та водночас життєствердної сатири на характерні уклади радянського життя та інститут совіцької армії. Культ людини, яка здатна вижити в абсолютно несприятливих (а подекуди і відверто сюрреалістичних) для здорового глузду обставинах, виглядає на сторінках книги як дієвий рецепт виживання маленької людини у великому світі перманентного попандосу.

[img data=def]30_03_2015_552968392/4132324457zomv6.jpg[/img]
Проза Андрія нагадує радше автобіографічний блог, у якому знайшлося місце і смачному грубому слову, і описам сцен масової мастурбації у казармах, і історіям на зразок епопеї з воякою Путіним у обвафленій формі і з доленосною схильністю до суїциду, і рок-музиці на армійських підмостках, і алко-трешовим пригодам героїв, і концертам групи «кіно», і сексуальним забавам армійських лікарів, і атмосфері російської глибинки, в якій служив Кузьма, і металевим кулькам, які зашивають в чоловічі прутні для збільшення їх об’єму та кращої бойової готовності… По-доброму весело, хто ще не розівчився в ці лихі дні сміятися.

В процесі згадуються кадри першої, класичної частини вже культового «ДМБ» і розповіді вітчима, якому випало служити в Москві і який не раз казав, що українська армія така «розхлябана» з тієї причини, що занадто багато відверто хрінового перебрала від армії радянської, замість чистого листка і спроби побудувати щось нове. Але не в нашому випадку і не в наших соціальних і геополітичних реаліях.

В передмові до книги Кузьма наче зізнається читачу, що новий його твір не містить жодної художньої цінності. Мовляв, простий хлопець простою мовою розказує про своє непросте життя, а тому не чекайте зайвої філософії і підтекстів між рядками. Проте, в тому мабуть і є найбільша художня цінність всього, що лишив по собі Кузьма. Його стержень і ключова життєва роль.

[img data=def]30_03_2015_552968392/1423127607_1296717.jpg[/img]
Шоу-біз вимагає картинки і ідеальних образів, якої б полярності вони не були. Ти відповідаєш власноруч (або за тебе) обраному формату, вписуєшся в схеми, притримуєшся рамок, ліній, іміджу, відповідаєш пісням, або… Або лишаєшся собою.

Кузьма належав, а відтепер і назавжди належатиме до того невеликого кола людей на українській шоу-бізнесовій арені, які не сцяли бути собою – його життєтворче вар’ятство легко вкладало в одній площині існування ліричні пісні про маму та брутальні музичні спічі про труси Натахи. І це сила – не стидатися бути собою перед тими, кому ти відкриваєш себе з того боку екрану чи сцени. Незалежно від того на ТБ ти, рок-фестивалі, в драматичному театрі чи генделику десь у серці Карпат.

Навколополітичні перипетії в його біографії середини 2000-их наклали відбиток на сприйняття артиста багатьма українцями, але і тут Кузьма знайшов сили перепросити і нагадати собі подібним двоногим – не судіть. Зрештою, визнавати свої помилки прерогатива виключно сильних і мудрих людей.

[img data=def]30_03_2015_552968392/oz7wl1ogqau.jpg[/img]
Мій Кузьма так і лишився кумедним, довгов’язим сміхотуном, котрий позаминулого року приїхав на Бандерштат на «ланусі» зі Львову, бо ледве встигав на виступ після повернення з-за кордону. Коліна впиралися в передню панель в таксі, водій гордий того, що везе такого важного чоловіка, сяяв в усі 33-три, а я просто радів, що нарешті маю змогу познайомитися з людиною, яка стоїть біля витоків музики моєї рідної країни. Людиною, яка не ховала свого обличчя, думок, настроїв і сповідувала важливий життєвий принцип – в цьому житті для простоти руху в майбутнє за краще речі називати своїми іменами.

Хочеться вірити, що десь там, де зараз минають дні вічності Кузьми, йому стає всього:) Що музика там звучить і є кому пару-трійку свіжих анекдотів розповісти. Хочеться вірити, що десь тут, поміж нами, більш чи менш живими, де минають дні нашої земної вічності, нам теж стає всього, щоб цінувати кожен момент нашого життя. І десь поміж тим всім звучить проста, але така близька і зрозуміла музика чолов’яги, який точно знав, що «всьо шо ти зробив – записано і пораховано! за добрі дії – похвала, за фігові – по балді. то і є справедливість!».

Живемо далі.