В дитинстві я ненавиділа новорічні ранки, бо у садок приходив мій тато. Він сідав на стілець біля ялинки, довго пілікав на своєму баяні, намагаючись підібрати потрібну мелодію, а наша вихователька суворо йому казала: «Валерію Петровичу, вище!».

Всі хлопці дивилися на мого тата і давилися від сміху. Він був маленький, товстенький, рано почав лисіти, і, хоч ніколи не пив, ніс у нього чомусь завжди був буряково-червоного кольору, як у клоуна.

Діти, коли хотіли сказати про когось, що він смішний і некрасивий, говорили так: «Він схожий на Оксаниного тата!» І я спочатку в садку, а потім у школі несла тяжкий хрест батьківської безглуздості.

Все б нічого (мало у кого які батьки!), але мені було незрозуміло, навіщо він, звичайний слюсар, ходив до нас на ранки зі своєю безглуздою гармошкою. Грав би собі вдома і не ганьбив ні себе, ні свою дочку! Часто збиваючись, він тоненько, по-жіночому ойкав, і на його круглому обличчі з’являлася сором’язлива усмішка.

Я готова була провалитися крізь землю від сорому і поводилася підкреслено холодно, показуючи своїм виглядом, що ця безглузда людина з червоним носом не має до мене жодного відношення.

Я навчалася у третьому класі, коли сильно застудилася. У мене почався отит. Від болю я кричала і стукала долонями по голові.

Мама викликала швидку допомогу, і вночі ми поїхали у районну лікарню. По дорозі потрапили в страшну хуртовину, машина застрягла, і водій верескливо, як жінка, почав кричати, що тепер усі ми замерзнемо. Він кричав пронизливо, мало не плакав, і я думала, що у нього теж болять вуха. Батько запитав, скільки лишилося до райцентру, але водій, закривши обличчя руками, повторював: «Який я дурень!».

Батько подумав і тихо сказав мамі: «Нам буде потрібна вся мужність!» Хоча мене мучив дикий біль, я на все життя запам’ятала ці слова.

Він відчинив дверцята машини і вийшов у ревучу ніч. Дверцята за ним зачинилися, і мені здалося, ніби величезне чудовисько, брязнувши щелепою, проковтнуло мого батька. Машину гойдало поривами вітру, а по замерзлих шибках із шарудінням бив сніг. Я плакала, мама цілувала мене холодними губами, молоденька медсестра приречено дивилася в непроглядну темряву, а водій у знемозі хитав головою.

Не знаю, скільки минуло часу, але раптом ніч осяяло яскравим світлом фар, і довга тінь якогось велетня лягла на моє обличчя. Я заплющила очі і крізь вії побачила свого батька. Він узяв мене на руки і притиснув до себе. Пошепки він розповів мамі, що дійшов до райцентру, підняв усіх на ноги і повернувся із всюдиходом. Я спала на його руках і крізь сон чула, як він кашляє. Тоді ніхто не надав цьому значення.

А він потім довго хворів на двостороннє запалення легень.

Мої діти дивуються, чому, вбираючи ялинку, я завжди плачу. З темряви минулого до мене приходить батько, він сідає під ялинку і кладе голову на баян, ніби крадькома хоче побачити серед святково одягненого натовпу дітей свою донечку і весело їй посміхнутися. Я дивлюся на його сяюче щастям обличчя і теж хочу йому посміхнутися, але натомість починаю плакати.

«Шануй свого батька та матір – така перша заповідь з обітницею, – щоб тобі було добре і щоб ти був на землі довголітній! (Ефес. 6:1,2).

Джерело