Міс Катя з Америки навчилась ліпити вареники у волинському селі

06 Березня 2017
Текст та фото: Ярослава ТИМОЩУК

Міс Катя – так, на український манір і з американською поштивістю, називають у Воютині Луцького району волонтерку Корпусу Миру Кейті Фіцджеральд.

У волинське село 28-річна дівчина приїхала з містечка Менло-Парк, що у штаті Каліфорнія, аби два роки жити й працювати в Україні, пише «Район.Луцьк».

Її місія була перервана у лютому 2014-го – тоді всіх посланців Корпусу евакуювали з України. Згодом, коли діяльність організації відновилася, Кейті повернулася у Воютин – найменший населений пункт, де працюють американські волонтери.

У місцевій школі нею не натішаться. Кейті, або ж міс Катя, тут не просто допомагає дітям вивчати англійську на уроках – вона організувала для них гурток гри у фрізбі та допомогла заснувати школі справжню – друковану – шкільну газету, що зветься «Воютинський Facebook». Міс Катя грає на кількох музичних інструментах та готує з учнями спільні концертні номери для оглядів художньої самодіяльності. Від неї школярі вчаться бути активними й відповідальними. «Катя за все береться, у неї очі горять», – нахваляють дівчину педагоги.



Незамінною помічницею міс Катя стала для вчительки англійської Руслани Приймак. Саме з її ініціативи американська волонтерка опинилася в їхній школі – Руслана Андріївна хотіла, щоб учні мали можливість вивчати іноземну з носієм мови, тому подала заявку, потрібну для того, щоб Корпус направив до них волонтера. Вони стали не лише колегами, а й подругами: навідуються одна до одної в гості, навзаєм частують домашніми стравами.

За рецептом Кейті воютинські господині тепер печуть особливий хліб – банановий. «Міс Катя – це наш скарб», – каже про американку Руслана Андріївна. На уроках у міс Каті завжди весело: загадки, ігри, пісні. Діти залюбки діляться зі своєю молодою вчителькою своїми історіями і, навіть зустрівши міс Кейті на вулиці, спиняються погомоніти.

Саме в Руслани Андріївни та міс Кейті виникла ідея заснувати у навчальному закладі друковану газету, у якій учні самі були б журналістами, писали б про свої шкільні будні та могли розміщувати свої проби пера. Щоб зреалізувати цей задум, написали грант – і агентство США з міжнародного розвитку USAID підтримало їхній почин, профінансувавши витрати на обладнання та друк. Тож тепер у кожну сільську родину, яка виховує школярів, регулярно надходить свіжий «Воютинський Facebook»: з описами шкільних подій, віршами, конкурсами та – обов’язково – з англійським куточком.

За півтора роки Кейті стала своєю – і в школі, і в селі, і загалом в Україні. Навіть тоді, коли Корпус Миру відкликав усіх волонтерів із нашої країни і місія не працювала до кінця грудня 2015 року, Катя прилітала сюди зі Штатів, бо хотіла бачити своїх уже друзів. А в Америці читала лекції про українську культуру та влаштовувала майстер-класи з ліплення вареників.



А вперше, восени 2013 року, дівчина приземлилася в аеропорту в країні, про яку доти чула лише з газетних заголовків: колишній Радянський Союз, Помаранчева революція. Та й тоді їй не було лячно: Кейті виросла у багатокультурному середовищі, її завжди манило незвідане. Вона звикла, що світ відкритий, а бар’єри – умовні.

«Я з дитинства спілкувалася з японцями і китайцями, румунами й росіянами – у нашому містечку проживало багато іноземців. Пригадую, для мене не було нічого цікавішого, як слухати, яких традицій дотримуються ці люди, у що вони вірять, що вони люблять їсти», – розповідає Кейті-Катя.


Волонтерство теж змалку цікавило дівчину: ще в школі вони з однодумцями втілювали проекти, які допомагали зробити їхню школу демократичнішою, займалися благодійністю. В університеті Кейті вивчала когнітивні науки, а здобувши освіту, працювала вчителькою іспанської мови. Коли дівчина подавала заявку на волонтерство, очікувала, з огляду на мовні знання, потрапити в якусь із країн Південної Америки. За правилами, учасники не можуть самостійно обирати місця призначення – принаймні можуть відмовитися, якщо запропоноване не до вподоби, і нікуди не поїхати. Кейті ж про таке й не думала – вона була готова працювати у будь-якому куточку земної кулі.

«Кожне завдання, яке готує тобі доля, – це виклик, упоравшись із яким, стаєш сильнішим», – міркує американка.


По приїзді в нашу країну дівчина три місяці вивчала українську мову разом з іншими волонтерами у селищі Козелець на Чернігівщині. А затим помандрувала на Волинь. Пригадує, коли автобус віз її до Воютина, вона подумки повторювала вивчені українські слова – тренувалася перед розмовою з сім’єю, у якій належало жити.

Якщо спершу й виникали труднощі у спілкуванні зі своєю host-family – сім’єю, в якої Катя замешкала у Воютині, то вони швидко зникли. Тепер дівчина розуміє все, що говорить її «українська мама» Галина Мозолюк та її ненька – 85-річна бабця Ліда. Особливо американка любить слухати історії, які бабуся розповідає про своє минуле: у XX столітті жінка пережила стільки, що роман можна писати. Коли Кейті її слухає, то думає: «Так само, як баба Ліда розповідає про свою молодість, я колись зможу розповісти своїм онукам про перебування в Україні».

А розказати буде що: Катя навчилася ліпити вареники, познайомилася з поезією Сергія Жадана, почала носити вишиванку та вивчила такі питомо українські слова, як «маршрутка» та «передача».

«Мене вражає, як українці вміють обходитися наявними ресурсами. Тутешні люди можуть бути на диво вигадливими. Наприклад, коли просять передати водія автобуса якісь речі: все побудоване на довірі, на взаємодії, – зауважує дівчина. – Я й сама відчуваю, що стала за цей час трохи українкою».

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]
0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter