«Взагалі «Перехожі» – це була серія записів у Фейсбуці. Почалося це минулого березня подорожжю з Києва в Лісабон. До книги про Південно-Східну Азію, як ви розумієте, ця мандрівка не увійшла, але стала ніби початком такого типу записів», – розповідає про нову книгу на презентації у Луцьку письменник, публіцист та мандрівник Богдан Логвиненко.

Зустріч з автором влаштувало у неділю, 27 листопада мистецьке об’єднання «стендаЛь».  Модератором заходу став відомий телеведучий Михайло Кузьмич.

Усі найцікавіші думки та розповіді Богдана Логвиненка  «Таблоїд Волині» зібрав у рубриці «Словопортрет».
***
Дуже часто мене запитують, чому мої нотатки стали книгою, як я вирішив, що це має бути якесь видання. То я одразу скажу, що я особисто нічого не вирішував, так просто сталося. Я писав собі блоги, і в якийсь момент мене запросило до себе «Видавництво Старого Лева» і запропонувало видати книгу.

Мені здавалося, що немає у тому жодного сенсу, адже коли ти живеш у соціальних мережах, то через якусь кількість лайків і коментарів здається, що ти в центрі уваги і що в принципі твої записи вже всі бачили.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7806.jpg[/img]

***
Я думав спершу, що не варто витрачати папір для друку історій, які будь-хто міг прочитати онлайн. В Україні і так вирубують ліс, то для чого все це підтримувати ще й своєю творчістю. Але на одній із зустрічей виявилося, що з усього залу присутніх записи на моїй сторінці почитало лише декілька.

Тоді я зрозумів, що мережа і книга – це різні форми донесення однієї і тієї ж інформації, бо хтось хоче просто читати собі, комусь цікаве живе спілкування на зустрічах і презентаціях, а дехто ставить «лайки» і мережах, навіть не читаючи тексту.
***
Доводилося працювати у різних ЗМІ, і мене завжди гнітив той факт, що публічними персонами стають часто люди, які цього не заслуговують, а натомість звичайні водії вантажівок, люди, яких постійно зустрічаєш на вулицях, залишаються поза увагою, хоча вони значно цікавіші.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7797.jpg[/img]

Мене сильно пригнічувало брати інтерв’ю у зірок шоу-бізнесу, бо я розумів, що кожен із них говорить зі мною не своїми словами. Кілька разів у нас навіть були скандали, погрожували позовом до суду просто через те, що я ставив іноді таке запитання зіркам, якого не було у попередньо узгодженому переліку. Наприклад, питав, що вони читають. Це дуже складне запитання, і не кожна зірка може на нього відповісти.

На жаль, дуже часто інтерв’ю із зірками – це зовсім не журналістика, а  просто продукт піару.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7804.jpg[/img]

***
Улюбленим моїм українським письменником є Тарас Прохасько. Я насправді хотів би мати можливість писати хоча б на кілька відсотків наближено до того, як пише він.

А зараз я читаю збірку репортажів зі світу колишнього СРСР під назвою «Біла Гарячка» польського автора Бадера, бо пишу про Росію і мені цікаво, як про неї пишуть інші репортажисти.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7798.jpg[/img]

***
Ситуація, коли ви потрапляєте в маленьке село, містечко десь у Таїланді чи Лаосі, де немає великої кількості туристів, яких місцеві можуть зустрічати кожного дня, вже стає приводом щось написати. Часто людям, чим самим моїм перехожим, просто не вистачає «вільних вух», щоб сповідатись. Завжди є щось таке, чого не розкажеш своєму сусідові, бо той може рознести це по всьому селу, а зможеш довірити іноземцю, якого ймовірно ніколи більше не побачиш.
***
Якщо завжди говорити, що ти журналіст, то сприйняття і спілкування відразу дуже змінюється, кожна людина намагається добирати тоді гарні фрази. Ти говориш слово «журналіст», а таке враження, що позаду тебе автоматично вмикається 5 камер, і твій співрозмовник просто сидить, наче на розстрілі. Тому навіть у подорожах з проектом «Ukrainer» ми намагаємося казати усім, що ми з експедиції, просто досліджуємо Україну.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7802.jpg[/img]

***
Український варіант «Перехожих» було б написати складніше, бо у розмовах зі своїми у людей завжди з’являється думка, а раптом ти не просто так запитуєш. Вчора, наприклад, на кордоні в Устилузі ми зустріли дядька міністра інформаційної політики Юрія Стеця, і він розповів, що «той Стець зробився такою шишкою, а нам вже й не дзвонить».

Він виявився досить щирою людиною, але я розумію, що якби я був іноземцем, то вдалося б розпитати у нього значно більше.
***
В id-картках Малайзії обов’язково вписана релігія, бо закони країни дуже лояльні до усіх, крім мусульман. Скажімо, якщо ви п’єте алкоголь у барі, а у вас в id-картці пише «іслам», то прийде поліція моралі і вас забере. Тобто ви можете абсолютно вільно почуватися, якщо обрали будь-яку іншу релігію, але якщо це іслам, то треба чітко дотримуватися правил.
***
У подорожах Індонезією завжди були приколи з моїм зростом. Це почалося ще з Польщі, де мені друзі казали: «О, ми як приїдемо в Індонезію і вийдемо на якусь площу, то ми відразу побачимо тебе».

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7800.jpg[/img]

І насправді, в індонезійських автобусах усі мені здавалися дітьми, незважаючи на їхній вік. Коли ж поряд їхали студенти, то вони відверталися і починали заливатися сміхом, дивлячись на мене.
***
В Малайзії у розмовах спершу питають про релігію, а потім про те, чи ти одружений. А в Індонезії – навпаки. Ну, розумієте, пріоритети у кожного свої.

І взагалі, малайзійці світ сприймають абсолютно по-іншому. Ми були там саме у часі, коли на території України збили малайзійський боїнг, і щиро кажучи, трохи переймалися, як нас після цього сприйматимуть.

Але їхні реакції на розмови про це були просто приголомшливими. Найчастіше вони починали дико сміятися, показувати рукою падіння літака, відтворювати звук катастрофи «бд-ж-ж» і весело питати: «А нашо ви збили наш боїнг?».  І ми зрозуміли, що навіть трагічні речі у них сприймаються абсолютно не так, як у нас.

[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7799.jpg[/img]

***
В Індонезії люди мають по 5-6 імен і жодного прізвища. Більше того, багато хто вигадує собі ще по декілька європейських імен, щоб називати себе так у спілкуванні з туристами із Європи. Найпопулярнішим серед українських імен в індонезійців є Андрій. Більше того, часто вони називають себе Андрій Шевченко, вважаючи за ім’я і Андрій, і Шевченко, бо прізвища там не приживаються.
***
«Мівіна», до речі,  дослівно перекладається як «в’єтнамська вермішель».
***
Насправді подорожувати автостопом не страшно. Коли стаєш максимально відкритим до світу, то багато що переоцінюєш і страх зникає. Головне, що тут немає випадковостей: ти завжди чекаєш на дорозі саме того водія, котрий має чим з тобою поділитися. І навпаки.
 
[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7795.jpg[/img]
[img data=wat]28_11_2016_429952208/img_7796.jpg[/img]

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].