Латвійська художниця Ієва Царук презентувала у Луцьку в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків виставку «Форми». Це розмова про жіноче тіло як носій досвіду, пам'яті та сенсу. Про форму як жест свободи. 

Ієва Царук навчалася у Львові в 1980-х роках, пережила переслідування КДБ. Після повернення в Ригу закінчила Латвійську академію мистецтв і стала членкинею Спілки художників Латвії. З перших днів повномасштабної війни художниця бере участь у благодійних аукціонах, передає медичні аптечки та монітори українським військовим.

Художниця розповіла Район.Культура про львівське студентство за радянських часів, колекцію українських вишиванок, волонтерську допомогу ЗСУ і картину про перемогу України, яку напише після війни.

– Розкажіть про виставку «Форми». Чому саме така назва і що ви хотіли сказати цими роботами?

– Я довго думала, що можна привезти в країну, де люди стали героями, і зрозуміла, що не можу брати тематику війни. Бо ви це бачите щодня власними очима, а я – лише в новинах. Тому вирішила, що буду тією, яка я є. Я люблю форми, люблю фігуративне мистецтво, і жіночі форми – це те, що завжди мені подобалося. На цій виставці домінують жіночі образи, бо жінка – носій генетичного коду нації, вона сильна та мужня.

Виставка – це присвята українським жінкам, їхній стійкості. Я бачу в Латвії жінок з дітьми, які виїхали, рятуючись від війни. Вони дуже рішучі, відповідальні, сильні. Вони вчать латвійську мову, працюють на різних роботах і вірять, що все буде добре.

Виставка включає великоформатні живописні роботи з елементами текстильного колажу, вишивки, типографської фарби та олії. До речі, роботи в Україну допомогли перевезти волонтери, які доправляють для військових машини з Латвії. Це був вже їхній 67-й конвой в Україну. Вони завантажили мої картини і відвезли в Міністерство закордонних справ, їх потім передали до посольства Латвії.

– Якби ви могли обрати одну роботу з виставки, яка найточніше передає ваш погляд на те, що означає бути жінкою під час війни, – яку б обрали?

– Це цикл мініатюр «Калевала», присвячений українським жінкам-художницям, їхній незламності та творчому опору. У роботі 43 мініатюри, створені в техніці косівської кераміки на кахлях. Мініатюри розташовані у вигляді хреста.

Я взяла тематику стародавнього фінського епосу про Сампо – символ здоров'я, благополуччя та свободи народу. За легендою, злі відьми і духи вкрали Сампо, і герої йшли визволяти його, щоб народ жив вічно і був щасливий. У центрі роботи – символ Сампо, і навколо все те, що, на мою думку, є Сампо для України і для Латвії.

На кахлях зображений птах за мотивами мозаїчного панно Алли Горської, яке росіяни зруйнували в Маріуполі. Також тут є образи жінок, які печуть хліб. Основою цього сюжету стала розповідь моєї знайомої зі Львова, яка разом із подругами щодня збирається о п’ятій ранку й пече хліб для військових. Тут зображена й жінка, яка народжує хлопчика.

Це моя присвята жінкам-художницям, які охороняють вічне життя через культуру. Коли почалася війна, я звала колишніх однокурсниць до себе, щоб вони не сиділи під обстрілами. Але вони відповідали: «Я не можу поїхати і залишити картини. Мені треба їх зберігати».

– На виставці також є роботи з проєкту «Бокс», де вперше з'явилися чоловічі образи. Як виникла ідея цього проєкту?

– Я презентувала «Бокс» навесні 2023 року в музеї Юрмали (Латвія). Тему війни я не могла обрати, адже не живу в Україні й не вважаю можливим зображувати війну. Але я багато думала про жорстокість світу – про те, чому такий агресивний вид спорту настільки популярний. Наче люди люблять дивитися на чужий біль і з часом звикають до нього.

Через модерністську форму та естетику попарту я висловила власне бачення жорстокості цього виду спорту. Одночасно це роздуми про те, що саме сьогодні викликає захоплення і чому сцени агресії так часто перетворюються на видовище.

Перед створенням серії я передивилася багато фото та відео боксерських поєдинків. У деяких моментах пози боксерів настільки динамічні, і вони так близько один до одного, що з першого погляду не зрозумієш – обіймаються чи б'ються. Тобто зробити дуже боляче може той, хто найближче до тебе. Це ще алегорія про відносини між жінкою і чоловіком, про те, що ми боїмося відкрити серце любові, бо та людина, яку любиш і яка дуже близька, може зробити боляче.

– Ви приїхали до Львова школяркою у 1980-х. Що вам запам'яталося найбільше? Розкажіть про цей період життя.

– Ми з батьками приїхали з Риги до Львова. Це було пов'язано з роботою тата. Я спочатку дуже хвилювалася, бо не знала навіть російської. А потім зрозуміла, що мені і не хочеться російську вчити, тому що в Латвії я говорила на своїй рідній мові. І тут мені хотілося говорити тією мовою, якою говорять люди. Українську вчила по фільмах та новинах по телевізору.

Якщо Рига більш готична, то Львів – це таке ренесансне місце, де людина почувається затишно. У мене часто було відчуття, що все місто для мене, як затишна кімната. Я багато ходила по місту, бо в академії на кожні вихідні ми отримували завдання зробити 50 ескізів. Сідала в парках і малювала все, що бачила – людей, тварин, дерева, архітектуру.

У Львові я закохалася в однокурсника і вийшла заміж. Мій чоловік був проти тоталітаризму. Він приходив на заняття у вишитій сорочці та зі шнурком на шиї. Це був його протест проти системи, ніби він говорив, що ми в петлі. Це було дуже небезпечно, бо тоді КДБ наймав бандитів, які могли напасти на вулиці з ножем або організувати аварію.

Одного разу в академії на перерві якийсь чоловік просто підхопив мене за лікті і буквально приніс в аудиторію, де мене допитували та погрожували відрахуванням. Згодом чоловіка відрахували з вишу і позбавили прописки у Львові. Від нас багато друзів тоді відвернулися, бо люди боялися. Дружина художника Леопольда Левицького – Євгенія приймала нас у гостях часто.

Згодом разом з чоловіком та батьками я повернулася до Риги, де ми купили будинок. Я вступила до Латвійської академії мистецтв на відділення графіки. У нас там народилися син та донька. Я з дітьми говорила латвійською, чоловік – українською. Між собою ми з чоловіком говорили українською. Тому я досі так добре пам'ятаю мову.

– У вас є колекція старовинних українських вишиванок. Як вони у вас з'явилися?

– У моїй колекції до 20 вишитих сорочок. Ми з чоловіком ще у студентські роки подорожували по річках Збруч і Стрипа. Якось у одному селі підійшли до старшої жінки у дворі, щоб попросити солі. У неї на подвір'ї було багато сорочок, які вона збиралася кудись віддати. Вони були такі красиві! Ми запитали, чи можемо їх забрати. Вона сказала: «Ой, беріть, в мене ще багато є. Мені нема куди їх подіти, ніхто не хоче забирати».

Жінка розповіла, що ці сорочки ткала ще її мама, а тканину фарбували народними засобами. Сорочки дуже гарні, вишиті чорним та бордовим. Вони виглядали по-особливому – стримано, благородно, майже космічно. Ми привезли їх до Риги. Вони й досі мене надихають.

 – У 2023 році ви передавали медичні аптечки та тактичні рюкзаки українським військовим. Як саме це відбулося? Що стало поворотною точкою? Це допомагає вам у мистецтві? І як саме?

– Для мене це природно, і я б не могла вчинити по-іншому. У 2021 році я вперше побувала у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків на проєкті «Імена твої, Україно». У 2022-му дізналася, що при Музеї працює Технопарк «Центр медичних інновацій», який підтримує військових аптечками, медичними наплічниками, кровоспинними турнікетами. Я продавала на аукціоні картини, а кошти передала волонтерському центру.

У мене є близька подруга – латвійка, військова, парамедикиня Сарміте Ціруле, яка з перших днів війни на фронті. У Центрі медичних інновацій пакували засоби тактичної медицини і відправляли поштою у найближчі до Сарміте відділення, а вона вже переправляла туди, де це було необхідно. Я в Ризі тільки дізнавалася, скільки вже відправили, що треба відправити й скільки коштів залишилося. Потім мені присилали відео з подяками від парамедиків. Там були українці, аргентинці, французи, які служать у ЗСУ. Це дуже зворушливо.

Ще збираю та відправляю військовим монітори, які на фронті дуже потрібні. Наразі передала вже близько 50 моніторів. Купую їх у магазинах бувшої у вжитку побутової техніки за пару євро, або люди віддають.

– Ви також розписуєте гільзи.

– Гільз у мене було мало. До Латвії привезти гільзи дуже складно, на кордоні ретельно перевіряють. Вони до мене випадково потрапили, в них ще не вивітрився запах мастила, були чорними від гару. Я їх помила, вкрила ґрунтовкою і розписала. На них зображені жінки, соняшники, квіти. Усі 10 гільз відразу купили за 2 тисячі євро. Ці кошти я передала військовим.

– Яку першу картину ви напишете після перемоги України? Що хочете зобразити на ній?

– Не знаю, чи достойна я писати картину саме про перемогу, але це, мабуть, буде біблійна тема. Вся історія України – це біблійна історія на сучасний лад. Це історія воскресіння, відновлення з попелу. А ще це про диво-дерево з мозаїчного панно Алли Горської. Дерево з міцним корінням, яке розквітне у своїй красі, силі. Мені здається, що Україна в майбутньому буде така сильна своїми людьми і родючою землею. У мене дві асоціації: Ісус, який воскрес, і дерево, яке розквітне і даватиме плоди.

Нагадаємо, експозиція «Форми» у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відкрита для відвідувачів до 11 січня 2026 року.