Хвилинка слави: луцький лялькар-музикант, який мріє про дім на колесах. ФОТО

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Наталія МАЗЕПА}

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує на те, щоби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви. Cловом, якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Цього разу героєм нашої рубрики став Олексій Криворучко – актор Волинського академічного обласного театру ляльок та музичний «компаньйон» Сашка Положинського по гурту «Був’є». Про театр, гру на ударних, дивні татуювання, а також про те, чому Олексій називає себе Ківі – читайте у нашому інтерв’ю.

– Ти працюєш актором театру ляльок, а також граєш на ударних у чотирьох колективах. Яке з цих двох занять тобі зараз ближче?

– Зараз, мабуть, триває якийсь переломний період. Не скажу, що я на роздоріжжі, адже і театр, і музика – це дві моїх великих любові. Але в майбутньому таки доведеться обрати один шлях, бо на двох стільцях на всидиш. Така правда життя: можна вміти багато всього, але тільки займаючись однією справою ти досягнеш досконалості.

– Як ти потрапив до театру ляльок?

– Взагалі не думав, що стану актором. В Луцьку є театральна студія при Палаці учнівської молоді. Одного разу однокласник, який займався там, запропонував мені піти разом з ним. Мені там сподобалося, плюс з’явилося постійне алібі, щоб прогулювати школу: «де Криворучко? Криворучко грається в театр». У студії в мене все виходило, навіть не треба було докладати багато зусиль.

Коли ми закінчували школу, я здав ЗНО з української та історії і залишився сам на сам. Щоб не витрачати час, став на облік у центрі зайнятості та записався на навчання барменів.

Влітку мені подзвонив Віктор Іванович (керівник театральної студії) і сказав, що в театр ляльок потрібен актор. Я прийшов на прослуховування, після чого мені сказали: «дякую, ми вам зателефонуємо».

Через два тижні я мав піти або на навчання в центр зайнятості, або в театр. Кожного дня я дзвонив до директора, потім прийшов на ще одне прослуховування. В останній день мене таки прийняли ло театру.

– Як потім потрапив до театрального університету?

– Після двох років роботи у театрі я поступив до Карпенка-Карого на заочне відділення.

Яким чином взагалі відбувається навчання у «заочників»? Приходить до нас, скажімо, викладачка з ексцентрики, приносить тенісні м’ячі і каже: «хлопці, через два дні ми складаємо залік з жонглювання».

Взагалі, було кльово: зі мною навчалися люди, які вже працювали у театрах і мали певний досвід. Тому це був ніби курс підвищення кваліфікації.

Закінчив навчання з червоним дипломом – він потрібен, якщо працюєш у державних установах. Але весь практичний досвід я здобув у театрі.

– Ти сказав, що твоє прізвище – Криворучко. У фейсбуці ти підписаний як Олексій Ківінич. Це псевдонім?

– Можна і так сказати. Почалося з того, що одного ранку я прокинувся і подумав: «а чому б мені не стати ківі?». Мої добрі друзі – Леонід Тивонюк та Мар'я Гвоздєва-Тивонюк – жартома почали називали мене Ківінич.

Щодо мого справжнього прізвища, в театрі також з нього жартують: «як ти будеш тримати ляльку, якщо ти Криворучко?».

– Чи обов’язково лялькарю любити дітей?

– Діти набагато чутливіші за дорослих. Якщо ти, виходячи на сцену, не любиш свого глядача – він це відчуває і ти одразу втрачаєш його увагу. Якщо ж ти любиш свою аудиторію, між вами відбувається обмін енергією.

До глядача будь-якого віку – дитини, підлітка чи дорослого – треба знайти ключ. Одну й ту саму виставу можна зіграти і для малих дітей, і для одинадцятикласників – головне, з якою емоцією ти подаватимеш матеріал.

– Кожний актор має курйозні чи смішні історії, пов’язані з виступами. Пригадай свою.

– У нас в репертуарі є вистава «Камінний господар», в якому я граю Дон Жуана. За задумом режисера, всі актори мають виходити з-за лаштунків, а я завжди з’являюся з залу. В першій сцені, поки Донна Анна спілкується з Долорес, я повинен вийти через гараж, обійти будівлю вулицею, зайти в бокові двері і, сховавшись, чекати на свою репліку. Важливий момент: на мені обов’язково має бути перстень.

Перша вистава. До мого виходу лишається декілька реплік і раптом я розумію, що залишив перстень у гримерці… Я біжу як шалений по вулиці, забираю перстень і вибігаю на сцену. Глядач нічого не помітив, але за моїми внутрішніми відчуттями, сцена була втрачена.

З 15 грудня у нас починаються новорічні ранки, а там – що не день, то сміх. Коли Льоня Тивонюк ще працював у театрі, він грав Діда Мороза, а я був Сніговиком. Пам’ятаю, як одного разу у нього вус відклеївся і, коли Льоня до мене говорив, той вус дуже смішно теліпався. Ми три вистави поспіль не могли втриматися від сміху. Льоні добре – за бородою ж не помітно, як він сміється…

– Як давно ти граєш на ударних?

– З першого класу я вчився грати на фортепіано. Відходив до музичної школи вісім років, а потім, як всі хлопці, вирішив створити рок-групу. А хто ж грає у рок-групі на піаніно?

Пам’ятаю, у Палаці учнівської молоді ми зайшли в кабінет, де стояли барабани. Це була любов з першого погляду. Вчився я самостійно.

– Коли ти вперше вийшов на сцену в ролі барабанщика?

– Я був у складі одного гурту, який грав важку музику. Виступали на андеграундних закритих майданчиках у різних містах.

– Як зараз складається твоя музична кар’єра?

– Я граю у гурті Solar Blooms. Раніше він називався Jackson Crack, але ми влаштували ребрендинг та змінили стиль музики. Нещодавно ми записали альбом у Києві. Це мій головний та улюблений колектив.

Також я граю з DJ Bolshoi та в складі одного кавер-гурту.

– Як ти потрапив у «Був’є»?

– Одного разу Вадим Захарченко, гітарист «Був’є», запропонував мені стати їхнім барабанщиком. Я довго вагався, але потім погодився. Вивчив декілька пісень та пройшов прослуховування. Так вже чотири-п’ять місяців працюю у цьому колективі.

– Ти вже їздив у всеукраїнський тур з «Був’є». Які враження залишилися після гастролів?

– Вражень багато і всі вони максимально позитивні. Не можу виділити якийсь конкретний момент, але вся поїздка була ніби ковтком свіжого повітря. Одним словом, я кайфував.

– Як тобі працювати з Сашком Положинським?

– Якщо коротко, мені все подобається.

– Які з відомих гуртів чи виконавців тобі найближчі по духу?

– Насправді, складно відповісти. Це як з улюбленим фільмом: можна «посипатися», розмірковуючи, який був найкращим.

Мабуть, улюбленого колективу чи виконавця немає, тому що кожен новий день приносить новий настрій і я намагаюся шукати іншу музику.

– У тебе багато татуювань. Коли набив перше?

– Це було в Києві на сесії. В хостелі з нами поселилися мати з сином. Він навчив мене бітбоксити, а вона набила мені тату на ребрах у вигляді планети. Обрати цю частину тіла було дуже поганим рішенням – це було максимально боляче.

– Розкажи про інші свої тату.

– На руці зображений мій «барабанний всесвіт» – сонце-метроном та барабани-планети. Також маю єдинорога з барабаном і пташку ківі, яка у розрізі стає фруктом ківі. На нозі у мене зображений пеньок, який сидить в буддійській позі просвітлення. Є така фраза: «ясен пень». В даному випадку «ясен» означає «просвітлений». Я весь вкритий алегоріями (посміхається).

– Як у тебе з особистим життям? Маєш дівчину?

– Так. Вона живе в Харкові. Тур з «Був’є» дав мені не тільки позитивні емоції, але і другу половинку.

– Не складно зустрічатися на відстані?

– Відстань долати не складно, якщо їдеш до коханої людини.

– Якими ти бачиш ідеальні стосунки?

– Ніколи не замислювався над цим, тому що ідеальних людей і явищ не буває. Взагалі, світ – це відображення того, як ти мислиш, тому все залежить від тебе.

Є тільки одна істина – в житті буває головне і другорядне. Головне у парі – любити близьку людину, не зважаючи на зовнішні обставини. Побутові проблеми не повинні впливати на стосунки.

– Чи є у тебе риси, які хотів би змінити?

– Ні.

– Ти повністю задоволений собою?

– Ні, розвиватися потрібно завжди. Але найголовніше – це прийняти себе. Наприклад, маючи запальний характер, треба полюбити цю рису та працювати над тим, щоб вона не завдавала шкоди оточуючим.

– Ти багато мрієш?

– Так. Але мрії треба перетворювати на цілі. Зараз я хочу мати будиночок на колесах і подорожувати. Я вже здав на права і далі працюю над тим, що втілити цю мрію в життя.

– Що побажаєш нашим читачам?

– Віри в себе, прийняття себе та постійного розвитку.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}