«Я все роблю з мотивом любові» : «Кавова розмова» з Дариною Самолюк. ФОТО
З Дариною Самойлюк ми поговорили про каву, нові проєкти та плани на майбутнє
30 Серпня 2021
Успішно!
За філіжанкою ароматної кави говорили про роботу, шкільну любов, батьківство, політику і вузькоколійку. А ще трошки про пластилін, розчарування в людях, «ларькі», Скрябіна, парк Шевченка і любов до свого міста…
Текст: Ольга МАГАС
Фото: Ірина КАБАНОВА, Катерина ІВАНОВА, з особистого архіву
Сімейний відпочинок для юриста, громадського діяча і депутата Ковельської міської ради Андрія Мілінчука – це непорушна традиція. Поки багато хто рушає у відрядження, аби відпочити від дому, політик з дружиною та синочками сідають в автівку і їдуть… мріяти. Власне, в одній з таких поїздок ми й виловили пана Андрія. Поки сім’я та друзі відомого у Ковелі юриста розважалися в Луцьку, ми запросили його на традиційну Таблоїдну «кавову розмову».
Розповідає Андрій Мілінчук чітко, розважливо і цікаво. За філіжанкою ароматної кави говорили про роботу, шкільну любов, батьківство, політику і вузькоколійку. А ще трошки про пластилін, розчарування в людях, «ларькі», Скрябіна, парк Шевченка і любов до свого міста…
– Традиційно, перше запитання: кава чи чай?
– Кава. Американо з молоком, раніше була з цукром, але останніх півроку від нього відмовився. Я взагалі мало споживав тістечок чи цукерок, але кава чи чай завжди були з цукром, а зараз - ось так.
– До Луцька ви приїхала з друзями та сім’єю. Однак знаю, що ведете досить активне професійне та громадське життя. Чи часто вдається виділити ось такі моменти відпочинку?
– На диво, так. Я намагаюся організувати все таким чином, щоб хвилинка відпочинку знаходилась навіть впродовж дня, і мене дуже тішить, що моя дружина мене в цьому підтримує. Тому ми з нею можемо в будь-який час дня зустрітись на каві в парку. Мене трохи дивує, коли люди кажуть, що у них немає на таке часу, я ж вважаю, що просто немає бажання.
– Як познайомилися з дружиною?
– Ми познайомились ще в шкільному віці, у класі 7-8, напевно. І з того часу симпатія не зникла. Я тоді займався у ковельському ансамблі «Барвінок» разом з Ірининою однокласницею. І от на одному з виступів ми й зустрілися. З того часу спілкувалися. Вона на рік раніше за мене переїхала на навчання до Києва і почала писати мені листи. А мені в 11-му класі було трішки ліньки, тож я написав їй, вже будучи на першому курсі університету. Ми переписувались, а потім з'явилися мобільні телефони, почали більше спілкуватися і з того часу разом.
– А коли одружилися?
– У 2008 році. На той час ми вже закінчили навчання, якось сиділи, щось планували і вирішили, що хочемо одружитися. Не так давно, до речі, я почув гарний вислів, що одружуватись потрібно на своїй дружині.
– Як Ви зрозуміли, що це – саме Ваша дружина?
– Напевно, це словами не передати, це треба зрозуміти. Зараз у нас вже два синочки.
– Ставши татом, ви ніколи не уявляли, ким стануть Ваші діти? Не роздумували над їхнім майбутнім?
– Думаю, я з тих батьків, які завжди зможуть підтримати, порадити та спрямувати в правильне русло.
Але завжди вважав, що головне – виховати в дітей правильне бачення на життя. Ми не можемо передбачити їхнє майбутнє, але з самого їх дитинства можемо навчити речам, які знадобляться в житті, аби навчитися досягати цілей, не опускати рук, фокусуватись на позитиві та шукати мотивацію.
– Що для Вас правильне виховання?
– Насамперед, має бути повага до старших. Також дитина повинна бути освіченою. Вона має читати книжки, розвиватися. Так склалося, що мої дітки люблять літературу з раннього дитинства. Старший – більше, а молодший вже не такий активний читач, однак ми його до цього привчаємо.
Діти також повинні бути чесними.
– Ви – суворий тато?
– І суворий, і не дуже. Якщо стосується конкретно виховання, то суворий, бо діти мають розуміти, що таке повага. І якщо я бачу що, наприклад, вони зробили щось не так, але усвідомили свої помилки та зробили висновки, то стаю поблажливим. Поблажливість виражається в тому, що треба намагатись дати дітям те, що вони навіть не просять.
– Хто Ваші батьки за професією?
– Тато все життя працював водієм на автобусі, він їздив за кордон в Польщу, до Варшави, Любліна. А мама працювала державним реєстратором, свого часу і керівником відділу реєстрації виконавчого комітету міської ради. От тато виховував нас по тому ж принципу, що і я. Він був певним чином суворим, але дуже нас любив і дуже сильно балував. Якщо була така змога, то завжди з поїздок привозив нам фрукти чи іграшки.
Мама ж дала мені багато настанов щодо виховання і ставлення до людей. Сьогодні я – адвокат, і моя робота часто підтверджує ті речі, яких свого часу навчала моя мама.
У мене також є старша сестра Ірина, з якою у нас дуже гарні стосунки. Вона мешкає в Івано-Франківську, лишилась там після навчання та вийшла заміж за свого одногрупника. Сьогодні в них вже є синочок. Вона, до речі, не стала юристкою і зараз є професійним флористом та має власну флористичну студію «Кульбаба».
– Чи є якісь свої традиції конкретно у вашій сім'ї?
– В мого тата була традиція, передана бабусею, щонеділі готувати вареники. Мені ж подобаються такі дрібні сімейні ритуали. Наприклад, сніданок на вихідних. В будній день я не снідаю, зазвичай, а от в неділю ми всі зранку збираємось разом, Ірина сервірує стіл і ми дуже гарно розпочинаємо день. Таке собі маленьке свято.
Я також дуже люблю зі своєю сім'єю їздити у маленькі подорожі. Тобто, коли я їду по роботі десь у Львів, у Луцьк чи в інше місто, завжди беру свою сім'ю. Ми просто сідаємо в машину та їдемо. Спілкуємось, жартуємо, про щось мріємо…
– Про що найчастіше мрієте?
– Ми збудували будинок своїми силами і зараз певні речі ще доробляються, але вже тепер мріємо як щось переробити, щоб ще було комфортніше. Мріємо, щоб життя було кольоровіше.
– Є подорож, в яку Ви ще не вирушали, але дуже хочеться?
– Земна куля велика (сміється, – авт.).
– Чи побачили Ви у інших містах щось, що можна створити і в Ковелі?
– Постійно це бачу! Відвідуючи локації за кордоном чи в інших містах України, я завжди звертаю увагу на елементи благоустрою. Мені подобається, як зроблені пішохідні доріжки, тротуари, переходи, як посаджені дерева і трава. І коли ти бачиш ці всі речі за кордоном, то повертаєшся до свого міста з певним натхненням, з вірою, що і в нас все це можна втілити в життя.
Звісно дещо вже вдалося реалізувати, дещо ще не зміг відстояти, адже є ще й міська влада, і у них є своє бачення. Я це розумію, але завжди намагаюсь донести інформацію та вплинути на вирішення важливих проблем.
Наприклад, ще з самого початку депутатської каденції я піднімав питання щодо того, що в нас не забезпечені умови для осіб з інвалідністю. Якось до мене зателефонувала знайома, яка опікується організацією допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями. Ми зустрілися поспілкуватися. Вона була зі своїм старшим сином і попросила мене повезти інвалідний візок. Гуляли ми лише в парку навколо центру міста, проте після цієї прогулянки я зрозумів, наскільки цим людям важко і не зручно. Такі речі, як криво покладена бруківка, ямки, на які ми не звертаємо увагу, для цих людей є суттєвою проблемою.
Як депутат міської ради, я завчасно дізнавався де будуть проводити ремонтні роботи на вулицях міста і звертався, аби укладальники дорожнього покриття враховували потреби людей з обмеженими можливостями. Часто виїжджав сам на такі об’єкти і просив розібрати конструкції з бордюром в 7 сантиметрів та опустити певні ділянки, щоб був зручний заїзд і з’їзд візками – від цього ж часто страждають і молоді мами, не лише люди з інвалідністю.
Також три роки тому в мене з'явилася ідея впорядкувати малі архітектурні форми (МАФи), які в народі називають «ларьки». Зараз вони різного кольору, форми, на них хаотично розміщені рекламні щити. Також це стосується і зупинок.
Було дуже важко почати втілювати ідею реконструкції МАФів у місті. Минуло два роки доки запустився процес. Вже визначили місця, де вони мають стояти, а де їх мають демонтувати. Розробляють проєкт, якої форми та кольору мають бути ці конструкції, в якій кількості на них має бути розміщена реклама. Думаю, в наступній каденції депутатам міської ради буде простіше довести справу до очікуваного результату, а торгові точки стануть гарними та не псуватимуть зовнішній вигляд міста.
– Що це за програма «Успішний педагог»?
– Це ми з колегами розробили програму навіть не допомоги, а, швидше, заохочення працівників освіти. Вона стосується шкіл, дошкільних та позашкільних навчальних закладів. За основу взяли програму реалізовану в Луцьку. Для неї ми передбачили в бюджеті кошти.
Відбір по цій програмі передбачає прозорість та дотримання рівних умов отримання матеріальної допомоги кращими вчителями міста. Будь-який педагог, який працює з дітьми, має змогу взяти участь у цьому проєкті й проявити себе, однак взяти участь можна лише раз на чотири роки. Тобто це не буде так, що одні й ті самі особи братимуть участь і отримуватимуть заохочення.
Вже відбулося два відбори, в цьому році має бути третій. І кращі педагоги нашого міста дійсно отримують ці кошти.
– Що, на Вашу думку, є найбільшим каменем спотикання в розвитку Ковеля? Що заважає місту розвинутися на повну?
– З огляду на свій досвід, я зрозумів, що будь-яка справа, будь-який план розвитку має бути спланованим та прогнозованим. Чи це приватний бізнес, чи це владні органи – треба розуміти, чого хочуть люди.
Нещодавно я підняв питання щодо створення перспективного плану розвитку міста. В Ковелі, як виявилося, його досі немає. Тобто в нас бюджет планується, орієнтуючись на плани прийдешнього року. Коли ж рік тому я запитав у працівників виконавчого комітету, чи є план розвитку міста, мені відповіли, що немає і запропонували написати. Тож на кінець серпня ми запросили в Ковель директора Інституту міста зі Львова Олександра Кобзарева, який є експертом у цій галузі. Він погодився попрацювати та допомогти розробити перспективний план розвитку міста Ковеля на 10-20 років.
Я вивчав досвід інших міст, і зрозумів, що влада міста має розуміти, на чому робити акцент і куди вкладати ресурси, щоб мати розвиток тієї чи іншої галузі, які приноситимуть дивіденди. Надіюся, цей захід нам допоможе. До участі буде залучено близько тридцяти спеціалістів, експертів, посадових осіб та бізнесменів, які мають представити своє бачення в окремих галузях. Отриману інформацію опрацюють та запропонують проект перспективного плану розвитку Ковеля.
– Кожен населений пункт має свої переваги та напрямки, в яких можна розвиватись та створювати прогресивні нововведення. В чому може «вистрілити» Ковель?
– Варто враховувати той факт, що ми знаходимось на перехресті великих економічних шляхів, тому даний фактор буде братися за основу. Також є ще один момент, який в Ковелі, на жаль, призабутий – через Ковель в Україну заходить три гілки європейської колії. До міста вона доходить, але знаходиться в занедбаному стані, тобто по ній можна їхати лише зі швидкістю 20 км за годину. Треба подумати про перспективи залучення державних та іноземних інвестицій, щоб ми могли відремонтувати залізничні шляхи.
Зараз відбувається активний ремонт дорожнього покриття - і це прекрасно. Проте в нас ще є залізничне сполучення, яке може дати серйозні перспективи та сприятиме співпраці з європейськими залізничними лоукостами, що збільшить комунікацію українців з Європою.
– Ваші улюблені місця в Ковелі?
– Парк Шевченка, він у нас сьогодні змінюється, покращується, і я, в тому числі, беру участь в цьому. Мені подобається Набережна, теж така цікава локація. І парк Лесі Українки – він хоч і старший, давніший, але є в ньому цікавинка.
– Чому саме юриспруденція?
– Першою на юридичний пішла навчатись сестра, а я вже рушив вже по протоптаному шляху. Перша моя сесія студентська була не дуже вдалою, але я зрозумів, що юриспруденція це – моє і це мені подобається. Тож більше невдалих сесій в мене не було.
– Якщо забрати адвокатуру, громадську діяльність та політику, в чому Ви могли б себе ще реалізувати?
– Мабуть, треба дивитися на те, чим ти захоплювався в дитинстві. А я в дитинстві дуже багато ліпив з пластиліну. При чому мені вдавалося побачити якусь річ один раз, і я міг легко відтворити її. Любив ліпити різного роду техніку: велосипеди, мотоцикли, моторолери, яких тоді ніколи не бачив вживу, а лише десь по телевізору.
А ще брав участь у шкільних олімпіадах з трудового навчання. Міг робити власноруч різні практичні речі.
– Коли людина стає публічною, вона зіштовхується з певними позитивними і негативними наслідками. Мова йде про масову критику. Як ви сприйняли це явище?
– Свого часу це мене дуже хвилювало. Коли став депутатом, то спершу будь-яку критику брав дуже близько до серця. Не розумів, де вона об'єктивна, а де ні. З часом став стресостійкішим, почав розуміти, що є певна гра. Коли тобі чітко говорять, що ти не правий, підкріплюючи це аргументами, то аналізуєш і розумієш в чому помилявся. Але буває й так, щоб ти не робив, все не подобається. Зараз я зрозумів одну річ: як би ти не старався, всім не будеш подобатись. Просто треба робити те, що вважаєш за потрібне.
Завжди згадую історію про Ейфелеву вежу. Коли Ейфель її збудував, то сотні людей виступили проти, а сьогодні ця споруда є однією з найвпізнаваніших пам’яток у світі.
– Взагалі, Вас легко розчарувати?
– Якщо я знаю людину, довіряю їй і розумію, що можу на неї покластися, то дуже прикро, коли доводиться в ній розчаровуватись. Якось так склалося, що в мене були різні ситуації в житті. Тож я навчився робити висновки.
– У Вас ніколи не виникало бажання переїхати?
– Скажу так, що є і було багато можливостей переїхати – в тому числі і закордон. Але я ніколи не бачив себе в іншому місці. Звісно, іноді хочеться пожити певний період часу деінде, але це, швидше, тимчасово, для нового досвіду та розвитку.
Вірю, що з часом Ковель буде містом, у яке хотітимуть повертатися, працювати, відпочивати і гарно проводити час.
– Якою була Ваша перша робота?
– Юристом. Я три курси університету навчався на стаціонарі, а вже потім перейшов на заочне і став працювати, щоб самостійно оплачувати своє навчання. Досі дякую батькам за те, що вони дали мені успішний старт.
– Кіно любите?
– Так, люблю, але сьогодні відвідування кінотеатру ще не стало традицією в нашій сім'ї. Поки дітки малі, у нас з дружиною ще не було нагоди піти на фільм, але на мультики вона синів водить.
Не знаю чому, але мені дуже подобається фільм «Форрест Гамп». Мабуть, тому, що герой через свої особливості, ніколи не думав про наслідки, просто рухався вперед, робив і все, що вважав за потрібне.
– А читати любите?
– В дитинстві багато не читав, а коли пішов навчатися в університет, то ми знімали квартиру, власницею якої була вчителька. Я собі вибрав одну кімнату, яка була бібліотекою. Телевізора не було, телефони тоді були тільки кнопкові, і я просто брав книжку за книжкою і все підряд читав.
Зараз читаю «Із третього світу в перший. Історія Сингапуру». Дуже цікава книга.
– Яка музика звучить у Вашому автомобілі?
– Буквально нещодавно записав на диск підбірку україномовної музики. Ось постійно слухаю, дуже мені подобається. До речі, дуже сильно вплинули мовні квоти на кількість і якість україномовної музики, я цим пишаюся і тішуся. Мій улюблений виконавець – Скрябін. Я його дуже сильно поважаю, тим паче, що ми були особисто знайомі.
– Наші традиційні питання: назвіть три моменти в житті, коли вам було дуже страшно.
– Напевно, це були якісь моменти, які стосувалися сім'ї, переживання якісь. Якщо чесно, навіть не можу зараз пригадати, бо не було такого явного страху щоб запам’ятався.
– А три моменти в житті, коли Ви були дуже-дуже щасливими?
– Мабуть, один момент був в якийсь такий період дитинства, коли щось дарували і я тішився. А наступних два я відведу на той час, коли ми їздили відпочивати навіть не так сім'єю, як з дружиною просто вдвох. А взагалі я, напевно, настільки часто їх собі робив, що навіть не можу виокремити якісь. Це ж залежить від того, як ти до цього всього ставишся. Якщо ти хочеш бути щасливим, то будь щасливим.
– Кого з відомих персон Ви б запросили на прогулянку в парку Шевченка?
– Перший, хто мені спав на думку, це Андрій Скрябін. Він своєрідно ставився до життя, з ним було дуже цікаво спілкуватися.
Я вже згадував за книгу «Із третього світу в перший. Історія Сингапуру». От з автором Лі Куан Ю хотів би поспілкуватися. Я просто дивуюся, як чоловік, який опинився в складних умовах, в складних обставинах, може робити речі, які багато вважають нереальними. Все можливо, якщо це розумно планувати і мріяти.
Також мені подобається творчість Ліни Костенко. Вона щиро любить Україну, от мені хотілося б з нею прогулятись і почути її бачення світу.
– Вам легко визнати свою провину?
– Я з тих людей, які визнають свою провину. Але рішення управлінські чи в бізнесові потрібно приймати швидко. Не завжди вони бувають вірними, але якщо ти помилився, то дуже важливо вміти визнати це. Ніколи не бійся програвати, бо не можна прожити все життя, не помилившись. Треба навчитися робити висновки.
– До кого Ви, зазвичай, ідете за порадою?
– Стосовно деяких речей я раджуся з дружиною. Вона може дати добру пораду як людина, яка досконало мене знає, і може оцінити ситуацію. В інших моментах немає у мене якогось такого наставника конкретного. Це можуть бути різні люди, які мають певний досвід, певне своє бачення і можуть порадити, як вчинити в тій чи іншій ситуації.
– Яким Ви бачите себе через років тридцять?
– Я дуже важко приймав рішення щодо того, чи бути депутатом і чи займатися громадською діяльністю. І я про це рішення не шкодую. Та й взагалі намагаюсь не шкодувати ні про що. Якщо так трапилось, значить я там, де потрібно. Я завжди бачив себе юристом і хочу надалі в цій галузі розвиватись. Також мені хотілося б, щоб місто, де я живу було комфортним, і я готовий працювати у цьому напрямку.
– Ви кажете, що було важко прийняти рішення. А що вплинуло на нього? Що стало поштовхом?
– Тоді мене переконала та політична сила, з якою я йшов на вибори. Якось почув вислів: «Хочеш, щоб щось змінилося, зроби це сам». Так і є, тому що багато тих, з ким я спілкуюся, кажуть, що їм щось не подобається. Я задаю питання, а що ти робиш для того, аби це змінити?
Щоб якісно виконувати депутатські обов’язки, я почав їздити на різні навчальні семінари, щоб розібратися, що таке функція управління, як розробляються та приймаються рішення, як взагалі відбувається весь цей процес. І коли ти це знаєш, то розумієш як можна впливати і допомагати цьому процесу. Ти усвідомлюєш, що відбувається навколо, робиш висновки.
Тільки на третій рік роботи депутатом я зрозумів, як працює механізм місцевої ради і як все там відбувається. Тому я чітко усвідомлюю, що в обласні та Верховну Раду України повинні йти депутатами люди, які пройшли місцеві ради і знають як організована робота, як формуються місцеві бюджети. Не можна вчитись там, де вже потрібно працювати.
Згадався ще один наш проект, який ми втілили в життя. Коли почалась пандемія коронавірусу, ми стали думати, як допомогти підприємцям, які припинили діяльність на час карантину. Так от, всі хотіли звільнити підприємців від єдиного податку. Ми ж не пішли цим шляхом, і запропонували пряму адресну матеріальну допомогу. Написали проєкт рішення спільно з Центром зайнятості населення.
Ми знали, що в бюджеті не було передбачено таких витрат, проте через карантин святкування дня міста відмінили. Зекономлені кошти ми запропонували перенаправили на виплату матеріальної допомоги підприємцям для сплати єдиного податку, який так чи інакше повернувся в бюджет міста. Таким чином ми зняли напругу серед представників малого бізнесу. На даний час вже близько 80 осіб отримали цю допомогу.
– Традиційно, побажання читачам.
– Мріяти і вірити, що все буде гаразд, бо якщо ти віриш, то все вийде як треба!
Чоловік, з яким приємно мати справу
01 Серпня 2020, 22:31