Текст: Софія ГУДИЧ
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав’ярня «ЛЬВІВСЬКА МАЙСТЕРНЯ ШОКОЛАДУ»
Потрійне еспресо і грейпфрутовий фреш.
Юрій Андрухович меню не читає, а обирає просто те, чого зараз хоче і чого треба перед спектаклем.
Нагадаємо, вистава Юрія Андруховича «Альберт, або Найвища форма страти», створена за його однойменним оповіданням, відбулася у Луцьку 22 січня.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: У ЛУЦЬКУ ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ ЗАСПІВАВ У ЯСКРАВІЙ МОДЕРНІЙ ДРАМІ
Андрухович – успішний та впевнений в собі, він людина, котра досягла бажаного. Тож говоримо про улюблене місце в Україні, мету та плани письменника.
– Перше традиційне питання: що любите більше – каву чи чай?
– Це той випадок, коли не можна відповісти однозначно. Насправді, є свої моменти для чаю, є свої моменти для кави. Кава мені потрібна, коли треба трошки більше енергії додати. Чай для мене – ситуація затишку, заспокоєння, хоча чай теж, здається, тонізуючий, але якось так звиклося. Каву люблю міцну, а чай роблю середньої міцності.
– Заварюєте сам?
– Люблю, коли мені роблять. Чай не настільки для мене складна матерія, а каву я не довіряю власному вмінню приготувати. Якщо хтось до мене приходить у гості, я сам удома, то я небажано чую відповідь: «Каву». Запитую: «Може, все ж таки чай?»
– Тож перейдемо до творчої кухні. Ви вірите в світле майбутнє українського театру?
– Вірю, звичайно, хочеться сподіватися, що наш театр, як і кіно, ще знайде свого масового глядача, зали будуть заповнені, акторів будуть впізнавати, режисери будуть отримувати престижні нагороди. Я не настільки до театру дотичний. Те, що ми з друзями робимо цей проект «Альберта», - це на межі між театром, літературою, музикою, тому я не можу сказати з повною відповідальністю, що я до театру близький, але твердо знаю, що хорошого театру в нашій країні не вистачає. Тож вірю в його світле майбутнє.
– Отож, сьогодні ввечері Ваша сцена все ж майже театральна. Вам комфортно в такій обстановці чи це все ж незвично?
– Я насправді без реверансів скажу й без зайвої скромності, що я в принципі міг би колись розвиватися, якби вирішив піти в акторське мистецтво, нітрошки не шкодую, що я чимось іншим займався. Окремо я себе театральним актором не бачив. Мені важко уявляти, як вони вивчають іноді велетенські масиви тексту, я б вважав для себе це нераціональною витратою часу і сил. Тому в «Альберті» я виступаю більше читцем. Читати теж можна по-різному: суто читацький варіант або по-акторськи. Власне, в цьому проекті мені із самого початку комфортно. Склалися так зірки, що дуже талановиті і цікаві хороші люди над цим працюють уже скоро як 4 роки.
– Якщо ж про літературу і сучасних молодих письменників. Як Ви думаєте, хто залишиться на сторінках історії?
– Я не знаю, чи я залишуся, чи залишиться хтось із класиків. Я б, звісно, усіх залишив: і Ліну Костенко, і Дмитра Павличка, і Івана Драча. Один з моїх улюблених поетів старшого покоління – Микола Вінграновський, його вже немає серед живих, тож він вже точно в історії. З молодих не хочу зараз виділити чотири-п’ять імен, а виявиться, що когось не згадав.
По-моєму, вони приречені на те, щоб позитивно розвиватися і досягати вершим, тому що для цього існують усі можливі передумови. Вони мають повну свободу вибору, значно, скажімо, заможніше оточення, ніж ми, їх не переслідують з політичних мотивів, є вища свобода пересування, можуть інтенсивніше, ніж ми, пізнавати світ. Це просто неможливо, щоб серед них не виросли великі письменники!
– Коли Ви усвідомили, що стали вже не просто письменником, який створює гарні тексти і друкує книги, а людиною, думка якої впливає на суспільство? Коли було перейдено на високий рівень?
– Складно сказати, що це однозначний процес, це періодами настає. Були періоди, коли здавалося, що я дуже великий вплив маю, були роки, коли здавалося, що про мене взагалі забули. Не можу сказати, що від якогось моменту почалося – і все, далі по висхідній. Це загалом, як з людською долею: десь тебе більше, десь менше.
Я розумію, що на сьогоднішній день я відступив на задній план, значною мірою через те, що мене принципово немає в соцмережах. Сьогодні по-справжньому впливають люди, у яких фейсбуки, вконтакті, інстаграм особливо. Я це все оминаю, зараз було б смішно почати.
Я хочу скористатися тим, що у мене більше спокою і просто писати мої дальші речі. Пікові ж мої моменти впливовості – кінець 90-х, особливо також 2005-2007 роки, зараз туди озиратися, то не знаю навіть, як витримував, при тому, що навіть мобільного телефону не хотів мати тоді.
– Те, чого ви досягли, - це те, чого ви прагнули в дитинстві?
- Напевно, так… Знаєте, чого я прагнув з дитинства? Того, щоб мені не доводилося вставати раненько та бігти на якусь роботу, щоб наді мною не було начальників, підлеглих, піді мною теж не мало б бути. Цього я досягнув, я з цього приводу задоволений. Правда, сьогодні довелося рано в потязі вставати, щоб у Луцьку вийти, але ж систематично цього немає. А ще я мріяв подорожувати багато, і це теж збувається.
– Тобто, писати заради комерції Ви б не змогли?
– Я б, може, і хотів би, але не вмію. Думаю, що в кожної людини є таке, що їй ближче, і там такий дзвіночок подзвонює. У мене той дзвіночок не в такому напрямку.
– Коли їдете «в світ», адже Ви багато подорожуєте, чи не буває соромно Вам за Україну?
– За Україну, може й ні, але за багатьох співвітчизників буває, так. Не треба їхати далеко в світ, щоб стало соромно. Далеко соромно не буде, але точно стає соромно, коли перетинаєш пішохідний кордон з Польщею. Проте, там і за польських прикордонників мені теж соромно. Там і поляки, і українці поводяться ганебно, ті й ті по-своєму.
– Чи не було у Вас думки емігрувати вже за незалежної України?
– З’являлася в період президентури Януковича. Я почав потрохи цю думку переварювати, але я ніколи не доходив до конкретної операції: як я це зроблю, який крок, після чого. Тобто я все чекав, що ось колись, коли це буде вже очевидно, все так скрутять, прикрутять і закриють всі клапани, тоді це треба буде зробити. Тому я маю надію, що більше таких ситуацій не повториться.
– Чи достатньо ідей молодих патріотів, активістів, громадських організацій, щоб змінювати ситуацію тут?
– Як бачимо, недостатньо. Ми всі бачимо і відчуваємо це розчарування, але з іншого боку цей громадянський порив на спад не йде. Можливо, нам треба перейти ще через якийсь етап масової мобілізації, щоб ці відчуття знову загострилися.
У мене такий приклад перед очима: коли ми з цим самим «Альбертом» в лютому 2014, в останні дні Майдану, після виступу в Тернополі їхали бусом до Києва. Це був вечір того дня, в який розстріляли Небесну Сотню, 20 лютого. Ми їхали в бік Києва по цьому шосе, нас обганяли десятки швидких допомог і зі Львова, і з Рівного. Мені весь час хочеться людей з отієї країни, це були інші люди, ніж сьогодні, а це ж ті самі люди. Де вони? Вони кинули все на світі, ці лікарі, які почули, що там пролита кров і потрібна допомога, вони посідали в машини і погнали на Київ. Я розумію, що весь час в революційному стані не можна, але не можна і дозволяти собі це загубити.
– А Ви залишилися тією ж людиною?
– Я вважаю, що так.
– У Вас роль митця, роль інтелектуала і це не все. Чи буває, що від усіх цих ролей відпочиваєте?
– Це не є праця в тому розумінні, що вона тягне відпочинок. Іноді для мене найкращим відпочинком є той день, коли я інтенсивно працюю над своїм текстом. Але відпочиваю я в далеких і близьки походах, роблю вправи. Іноді це застілля в колі друзів, хороше вино, дружні і не зовсім розмови і суперечки, а в цей час знову включаються механізми формування думки та ідей. Складно провести цю лінію розмежування.
– У Вашому спілкуванні існують табу, теми, які не обговорюєте?
– Існують, але не тому, що це об’єктивно заборонені теми, це у певному випадку саме з цією людиною я не хотів би говорити саме на цю тему.
– Яке моє запитання могло б змусити Вас піти?
– Ніяке.
– Де Ваше улюблене місце в Україні?
– В мене вдома, це моя мансарда. В мене відносно невелике помешкання, воно має 2 яруси, на верхньому це частина колишнього горища, там ми переробили дещо, зробили спальню для гостей, там у мене є маленький кабінет, де я працюю і пишу. Якщо говорити про Україну, то там і тільки там.
– А бувають творчі «застої»? Як переживаєте?
– Інше буває. Буває, ти ніби щось пишеш і зупиняєшся на певному етапі, бо не бачиш, як це має йти далі. Здається, що ти якось помилково йшов дотепер і треба або попереднє знищити, або шукати вихід. Я ніколи так не робив, щоб знищити попереднє, я шукав вихід. Це просто до певного часу стояння на місці. Мій метод такий: я забуваю про те, що мав якісь строки, давав собі слово дописати до певної дати. Спокійно. Якщо справді застопорилося, то я не буду підганяти.
– Тож цілі і дедлайни собі ставите?
– Так, але, як я щойно відповів, ставлю їх собі сам. Слово дав і слово взяв.
– Яка у Вас головна мета на 2017-й?
– Нова книжка прози.
– Ви вже визначилися з тим, як вона буде виглядати?
– Ще ні, але я вже зробив пропозицію художнику, хотілося б, щоб він це робив.
– Що можете сказати про Луцьк? Який він для Вас?
– Луцьк – це для мене дуже інтимне місто. Його в моєму «Лексиконі інтимних міст» немає, але вперше я тут побував ще як молодий поет «Бу-Ба-Бу» в 90-му році з Небораком, Ірванцем. Це був творчий вечір, нас приймав Петро Коробчук, люблю його творчість і творчість його сина Павла. Двічі був з музикою в Майдані, в Палаці культури, в університеті був. 6 або 7 візитів дотепер було, а з іншого боку ніколи не складалося, щоб я пожив тут тиждень-два, але, можливо, це ще попереду.
***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.
Читати ще
