Андрухович у Луцьку: навколо світу за півтори години

Мистецьке об’єднання «стендаЛь» відкрило новий літературно-музичний сезон. І треба визнати, відкрило його більш ніж вдало – Юрій Андрухович, якого вже називають класиком сучасної літератури, разом з польським гуртом «Karbido» та за підтримки громадського діяча Петра Верзуна і готелю-ресторану «Колобок», представив у Луцьку свій новий літературно-музичний проект «Atlas Estremo».

За визначенням самого Андруховича, цей проект – звукова експресія простих музичних форм, енергія одиничних нот і виконання «тут і зараз» набуває форми чистої імпровізації з джазово-панковим характером.

…За кілька хвилин до початку імпрези фойє Палацу культури міста потроху заповнилося строкатою публікою: поважні пани й пані неспіхом заходили, трохи зверхньо поглядаючи на дівчаток, схожих на хлопчиків, хлопчиків, схожих на дівчаток, трохи бокували від всюдисущих журналістів з камерами й фотоапаратами. Хоча, забігаючи наперед, зауважу: саме ця трохи дивакувата публіка в кедах була чи не найщирішим та найвдячнішим глядачем і слухачем. Бо направду прийшла сюди заради того, щоби насолодитися творчістю непересічних митців, а не просто – бо на Андруховича піти «комільфо». З чого зробила такий висновок? Бо під час концерту мала нагоду вряди-годи спостерігати за тим, як глядачі реагують на те, що відбувається на сцені. В одних очі сяяли непідробним захватом, хтось кайфував, примруживши очі, хтось відверто нудьгував і поглядав на годинник, а були й такі, що ретирувалися із зали ще на п’ятій композиції.

Окремий респект Андруховичу та «Karbido» за їхній непретензійний вигляд. Четверо чоловіків у кедах, джинсах і трохи прим’ятих сорочках і справді були схожі на мандрівників, які щойно зійшли з потяга на перон. Жодного натяку на глянець. Прості. Свої. І від того – ближчі тому глядачеві, який по-справжньому знав, куди йде J.


Треба визнати, що Андрухович з «Karbido» – «страва» для гурманів. І непідготовленим «дегустаторам» не смакуватиме. Зізнаюся, що й сама, вийшовши з концерту, не могла для себе з’ясувати, що ж відчуваю. А відтак у голову влізло дурноверхе порівняння: слухати Андруховича – то як парити ноги у гарячій воді. Спочатку дратуєшся, бо якось гаряче і незвично, а потім звикаєш, заплющуєш очі і починаєш відчувати кайф.



Направду, щось більш дивне, ніж цей концерт, сходу важко пригадати. «Karbido» у складі саксофоніста, барабанщика й басиста творили неймовірно потужний музичний фон, що робив поезії Юрія Андруховича ще більш виразними. За півтори години митці разом з глядачами здійснили кругосвітню мандрівку тринадцятьма містами, представленими в композиціях. «Кожне наступне місто буде західнішим від попереднього», – попередив Андрухович.



Почавши уявну подорож з Берліна, завершили її у Вроцлаві, «який ніколи-ніколи не спить». Кожна композиція, присвячена певному місту – зі своєю мелодикою і ритмікою: суворий «Лондон» із сто одним ударом тенора, трохи галасливий « Нью-Йорк», агресивна «Москва» з Кремлем, ліричний «Мінськ» із його передсвітанковою атмосферою готелю «Білорусь», «Київ», у якому вгадуються мелодії Лаврських дзвонів, трохи містичний «Львів», «Дрогобич» з нафтою, після якого можливий тільки «Єрусалим»…



Напевно, чи не найбільші овації зірвала композиція «Москва». Виконуючи її, артисти прикрили очі чудернацькими окулярами, що скидалися на чорні смужки (такі, якими іноді в телепередачах «замальовують» очі героям, щоби їх не впізнали). «Як хотів би я бути англійцем, німцем, французом, та навіть японцем, тільки щоб могти любити Москву по-справжньому! – заявив зі сцени Андрухович під голосний лемент барабанів. – Тобто як щось велике, розмашисте, екзотичне, далеке й безпечно чуже, розташоване на безпечній культурній відстані, наче Pio, Шанхай чи Нью-Йорк. А на Кремль я дуже хотів би подивитися врешті як на якийсь Тадж Махал, а не як на резиденцію світового зла…»

Загалом, емоції від «подорожі» – найкалейдоскопічніші: від якогось незрозумілого роздратування на початку до легкого уколу жалю, що вже все, наприкінці.

Сильно. Потужно. Голосно. Талановито. Якісно. І трохи шалено…















Текст Оксана ГОЛОВІЙ
Фото Дмитро КУХАРУК