Віктор Винник зізнався, чому гурт «МЕРІ» не виступає на «Бандерштаті»

19 Лютого 2016
Тест: Елла ЯЦУТА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Coffimania


Які у вас асоціації зі словом «merry»? Якщо в голові зазвучало не «Merry Christmas», а «Ромео біжить до Джульєтти» чи пригадались вечори з гітарою під «Незнайомий мій брат», читайте далі. Бо «Таблоїд Волині» представить вам легку розмову за кавою з лідером українського рок-гурту «МЕРІ» Віктором Винником. Він виступив із акустичним концертом у Луцьку напередодні Дня закоханих.

– День закоханих навіює любовну тематику розмови. Поділись своїм уявленням про романтику та поділись найромантичнішою піснею.

– Вашому поколінню здається, що День Валентина був завжди. На моєму першому курсі, в далекому 93-му, такого ще не було. Це прийшло разом з 90-ми та падінням Союзу і було чимось незвичним. Але те, що має лейбл «любов», точно приживеться. Так і сталося.

Найромантичніша пісня – Chris Isaak «Wicked Game». Я страшенно люблю Патрісію Каас, у неї що не нота – то любов, романтика, секс, драйв. Романтика останнім часом стала, як прикладна штука. Потрібно робити різні дурниці, шарики, програми а-ля «Все для тебе», є навіть спецільні фірми, чиї працівники вам намалюють щось на асвальті. Це не моє. Певно, я неправильно жив, виправлюсь (сміється). Романтика – у поглядах, у гармонії.



– Як же писати романтичні пісні?

– Поняття не маю, як пишуться романтичні пісні.



– Так у «МЕРІ» ж є пісні про любов?

– Та всі. На світі нема іншої теми. Тільки про любов або про ненависть. Я спостерігаю за іншими, бачу, як чинять люди у певних ситуаціях, і мені спадає на думку, як це використати у своїх піснях. Хоча основне – в емоціях. Це може бути випадковий погляд, звук, запах, вібрація. І не обов’язково йому відразу кристалізуватися. Це магія, реакція на якісь речі, але простежити ці емоції неможливо. Вони потім виливаються з малюванням чи музикою. До речі, я за фахом художник. Але зараз мені за це соромно.



– Чому?

– Все життя цим займався, був прогрес. Але малювання, як і музика, – процес виробничий. Я іронічно ставлюсь до сучасних художників, які малюють за принципом «я так вижу». Їхній аргумент – «Чорний квадрат» Малевича. Але вони забувають, що перед цим Малевич був афігітельно крутим реалістом і пройшов усі можливі школи.



– Ти і автор текстів, і виконавець, і продюсер? Нескладно поєднувати творчий процес з практичним плануванням?

– Я людина не практична і раніше цим не займався. Зараз вимушений продюсувати свій гурт. Я б із радістю комусь віддав це завдання. Але до нашої країни розподіл праці ще не дійшов, відсутній принцип «хто що краще робить, той тим нехай і займається». Потрібно глобально контролювати процес. Так у свій час робив Кузьма. До речі, на кожному диску був його особистий телефон. Всі часто шукали його контакти, а вони були ось тут, під рукою.



– Що для тебе є визнанням?

– Перший злам відбувся давно, коли виступав на сцені, а сотня чи десяток людей почали активно підспівувати. Після цього починаєш зростати, хоча думка «звідки вони всі слова знають?» ще досі приходить. Я пишу для себе, сам тестую музику. Якщо вона резонує, щасливий.



– Останнім часом з’явилося багато україномовних гуртів, вони активно гастролюють. Пов’язуєш це з Майданом чи це швидше псевдопатріотизм?

– Не особливо щось і змінилося. Лозунги «єдина країна» – брєд. Українські команди виступають на українській території України. Це 5 західних україномовних областей. Щодо появи нових гуртів, то навряд детонаром був Майдан. Є артисти, які писали російською, а зараз вирішили записати кілька українських пісень, щоб розширити свій концертний ареал. Все одно аншлаги збиратимуть виконавці рівня «Каспійський груз».

Ще одна причина – підросло нове покоління. Багато хлопців навчилися грати на гітарах і почали об’єднуватися. Але кількість не значить якість.
Пройде час - вони себе знайдуть. Це буде фундамент для нової української музики.



– Ти говориш про україномовні області, а як же поїздки в зону АТО?

– Це єдині концерти на Сході, які ми даємо. Не треба переоцінювати себе. Мені смішно, коли артисти їдуть за кордон і потім говорять, що ми порвали Європу. Порвати Європу – це приїхати в якийсь паб і виступати для п’яних німців. І їх рве, але не музика, а пиво. А коли ти питаєш про українські колективи, настає довга пауза і, можливо, хтось згадає «Океан Ельзи».

Для солдат ці концерти необхідні. Та їм не так важливо, хто саме виступає. Їм важливо бачити іншу людину. Є дві реальності: ми допомагаємо, волонтерим, але ми тут, а вони там. І цих людей дуже багато. Коли вони повернуться, нас чекають великі соціальні потрясіння.



– Який вектор розвитку «МЕРІ» ти зараз бачиш?

– Можливо, у новому альбомі будуть нові нотки. Це, певно, погано, але ми взяли одну нішу і її притримуємось. Мені подобається, як робить Мадонна: працює, а потім розвертається на 360 градусів і виступає у зовсім іншому апмлуа. Мені було б цікаво експериментувати, але я все одно повертаюсь до свого.



– Нова пісня «Яворе» з Віктором Янцо, солістом «Rock-H», – це данина карпатському походженню?

– Протягом останніх двох років з українських гуртів це команда № 1. Я зневірився в етномузиці, вона знівельована. А ці хлопці взяли народні композиції, грамотно потужно їх подали. Вони збирають великі аудиторії, і я цьому тішусь. Нова пісня повинна бути якісною.



– Вас можна почути на фестивалі «Зашків», «Woodstock». Та чому не виступаєте на «Заході», «Бандерштаті» чи інших великих фестивалях?

– Вони пропагують альтернативну музику, охочіше беруть команди, музику яких не крутять по радіо. Нас не запрошують, певно, тому, що не андеграундні. Та на таких фестивалях публіка в основному нудьгує. Людину не перебудуєш, вона хоче знайомої мелодики і слів. Згадаймо геніальну «Нірвану». Нове аранжування, віяння, але мелодика присутня, стержень. А без нього у гурту майбутнього нема.



– Яку емоцію хотів би лишити у публіки після виступу?

– Неважливо, яка емоція, важливо, щоб вона була. Життя – це відтінки. Можливо, моя музика когось зачепить і він піде плачучи. Сумно, але це теж треба.



– Що заряджає тебе?

– Життя у всіх його проявах.



– На завершення улюблені книги та фільми?

Я люблю старі фільми. Мені не так важливо, про що йдеться. Подобається плівка, естетика, фільми Фелліні. Коли був малим, тато взяв із собою на фільм «Приборкання непокірного» з Адріано Челентано та Орнеллою Мутті. Шкода, що не пережити той кайф знову. Сучасна культура попкорну та IMAX мені не зрозумілі. Справжній кінотеатр лишився у Львові, колишній «Львів», з великим екраном та залою на 1000 місць. Весною показували фільм Параджанова «Тіні забутих предків». Безкоштовний показ. Думав, що буде повна зала. Нас було двоє.

Мені подобається читати книжки, які я вже читав, особливо Чехова. Щоразу знаходжу щось нове, одночасно бачу відгук своїх думок у його текстах. Я ретроград, але не «воинствующий». Не маю нічого проти сучасного – кожне покоління має свої часи.














0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter