Учні видатного модерніста завітали до Музею Корсаків. ФОТО

07 Квітня 2019

Текст і фото: Аліна ХОЛБАН

Нещодавно у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відбулось відкриття виставкового проекту «Герметичне коло Карла Звіринського».

Львівський художник Карло Звіринський (1923-1997) – один із чільних представників високого модернізму в українському мистецтві 1950-1980-х років.

У діючій експозиції представлені як твори самого майстра, так і його учнів – учасників так званої «Підпільної академії»: Романа Петрука, Олега Мінька, Богдана Сойки, Зеновія Флінти, Андрія Бокотея, Лесі Цегельської та інших.

Діюча виставка розкиває сутність творчого методу Карла Звіринського та його послідовниів, в онові якого лежать європейські художні цінності, філософське критичне мислення та мистецький спротив радянській соцреалістичній традиції.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У МУЗЕЇ КОРСАКІВ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ВИСТАВКУ «ГЕРМЕТИЧНЕ КОЛО КАРЛА ЗВІРИНСЬКОГО».ФОТО

В рамках масштабного виставкового проекту, до Музею Корсаків завітали учні Карла Звіринського – Роман Петрук та Петро Грицик.

Художники поділилися власними спогадами про видатного львівського модерніста та його «Підпільну академію», а також розповіли, яким чином творчі методи Звіринського вплинули на їхню творчість.

Петро Грицик працює в галузі станкового живопису, монументального мистецтва, кераміки та художньої фотографії. Вже близько тридцяти років він мешкає у Нью-Йорку:

«Я народився на чужині, у Польщі.Так і тепер мешкаю вдалині від батьківщини. В незалежній Україні ніколи не жив, тільки приїздив. В Америці і небо не таке синє, і трава не така м’яка та зелена, і люди звертаються до тебе дещо формально. Українці ж цінують живу комунікацію: у нас є елемент певного співчуття, адже кожен носить в собі власний біль, печаль. А в Америці зовсім інша культура і, звичайно, для емігранта-українця не все так просто. Адже, окрім мовного бар’єру, існує ще й ментальний», – ділиться художник.

Проте, саме в Америці Петро Грицик відкрив для себе фотомистецтво. Митець зізнається, що виникненню нового способу творчого самовираження посприяли не стільки інтуїтивний поклик, скільки об’єктивні фактори:

«Був період, коли я багато малював. В еміграції треба мати багато сил та енергії щоб вижити. Невдовзі мені довелося через підрамники діставатися до ліжка: картини не було куди складати, а спеціальне приміщення коштувало дорого. Фотографічні роботи займають менше місця та також дозволяють реалізовувати певні мистецькі ідеї».

Повертаючись до спогадів львівського періоду, художник згадує Карла Звіринського:

«То був вчитель з великої букви. Він вчив нас не тільки малювати, але і мислити. Ми, молоді телятка, дивилися на все в теперішньому часі та не розуміли, що таке особистість і як вона формується. Ми жили в часи, коли скрізь були дошки пошани, проте ніхто не навчав, як стати кращою людиною. А Карло Йосипович показував це на власному прикладі та ілюстрував своїми роботами, які викликали в нас захоплення. Він дивився на світ крізь окуляри, які зменшували очі. А в тих очах був сум, який проектувався на його творчість. Карло вносив у свої роботи діонісійське начало, де є не тільки форма, але і драма, зміст».


Про «Підпільну академію Карла Звіринського» знало обмежене коло людей, її існування трималося в таємниці:

«Туди не міг прийти перший ліпший. Безумовно, це був герметично замкнений простір», – згадує художник.

На думку пана Грицика, герметичність також була зумовлена тим, що учнівське товариство здебільшого складалося з сільських вихідців:

«Треба також враховувати той фактор, що ми здебільшого були сільськими дітьми з певним комплексом стосовно міста. Ми складно адаптовувались. Це також сприяло утворенню герметичного кола, яке відтворювало ту суспільну модель, у якій ми виросли. Різниця полягала лише у тому, що тут у нас був гуру, учитель. Він ще сам був відносно молодим і також вчився разом з нами».

На відміну від Петра Грицика, який з дитинства мріяв бути художником, Роман Петрук прийшов до мистецтва поступово, неодноразово протягом життя дистаціюючись від художньої діяльності. Наразі пан Петро – відомий український графік, художник-кераміст та скульптор, твори якого можна впізнати за характерною пластикою та стрімкою динамікою, що закарбована у статичних об’єктах. «Карло вчив нас висловлювати емоцію через пластику», – розповідає митець.

Завдячуючи саме Карлу Звіринському, який свого часу переконав молодого художника продовжувати творити, сьогодні ми маємо можливість споглядати численні твори Романа Петрука:

«Спершу я поступав у Політехніку, на спеціальність «експлуатація автомобільного транспорту», але в академії побачив зовсім інший світ… Між іншим, в дитинстві я вже пробував щось ліпити. Пам’ятаю, у 1947 році тато будував дерев’яну хату, використовуючи глину з половою. Щоб здобути цю глину, треба було викопати глибоку яму. Мені так подобалось ліпити, що я взяв драбину, спустився в ту яму та почав там створювати фігурки козаків».

Головним фактором розвитку мистецтва художник вважає існування відповідного культурного середовища. Саме його на уламках української мистецької культури 20-30-х років і намагався створити Карло Звіринський:

«Чому ми завжди такі «бідні»? Тому що нам часто нищили середовище. Чому нас захоплюють 20-30 роки? Там були Курбас, Бойчук, Куліш і багато інших. Тільки середовище може спонукати до виникнення чогось нового. Самостійно, поза середовищем нічого не виходить», – запевняє Роман Петрук.

«Зараз нас також розбивають, проте іншими засобами. Хоча я дивуюся, наскільки неймовірно цікавими є сьогодні молоді люди. Але умови складаються таким чином, що багато хто з них біжить з країни».







***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

3

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter