Лучанка, що стала обличчям «Нового каналу», розповіла, як підкорювала столицю

^{Текст: Ілона ЛІБЕРМАН}

Світлана Рижук – відома телеведуча і журналістка, яка полюбилася українському глядачеві завдяки програмі «Підйом» на «Новому каналі».

Талановита, витончена, ніжна, щира і патріотична лучанка, яка підкорила столицю в ексклюзивному інтерв’ю для «Таблоїду Волині» розповіла про своє шалене життя і поділилася маленькими секретами щастя.



– Почати варто, мабуть, з рідного міста. Чи залишився Луцьк Вашим улюбленим містом?

– Луцьк – княже місто, де колись монархи ухвалювали важливі для майбутнього усієї Європи рішення. Це місто завжди було мультикультурним. У Луцьку проживало багато поляків, литовців, вірменів, євреїв та караїмів, що говорить про багатовекторність та глибину міста. Для мене це наймагічніше та найвеличніше місто на землі!

– Які найяскравіші спогади пов’язані з Луцьком?

– Хм... спогадів багато. Починаючи з дитинства та шкільних курйозів і закінчуючи тим моментом, коли я почала усвідомлювати, у якому місті я живу. Пам’ятаю перше відчуття, коли мама сказала, що ось у цьому будинку гостювала Леся Українка, а під цим дубом – вона писала вірші, а тут вона гуляла з братом Михайлом біля річки Стир. Це було щось магічне, і відтоді як я дізналася про всі ці місця – завжди, проходячи повз, озиралася та заглядала у вікна, все хотіла побачити, а можливо, і зараз там живуть родичі Лесі. Цей будиночок розташований неподалік будинку моєї бабусі, на вулиці Данила Галицького у Старому Місті, зараз там діє музей «Лесина вітальня». Це все дійсно зі спогадів, коли мені було років 5-10, тому найяскравіше запало в душу.

[caption] У парку, біля замку Любарта[/caption]

– Як часто відвідуєте Луцьк? Можливо, є улюблене місце?

– Приїжджаю раз на місяць. У мене немає відчуття відстані. Подумки я завжди поряд з рідними та близькими людьми. Найперше йду до брата в гості у Старе місто. Гуляю з племінником біля річки Стир, йду до Замку та обов’язково заходжу до невеличкого скверика біля Собору Святих Петра та Павла. Там дуже затишно, тихо та спокійно. Там і є моє улюблене місце.

[caption] Світлана біля будиночку архітектора Голованя в рідному місті [/caption]

– Сім’я – це святе! Те, про що не варто говорити на загал?

– Сім’ я – це мала церква. Місце, де на тебе чекають за будь-яких обставин. Це міцний фундамент нашого суспільства, якому потрібно приділяти значно більше уваги, ніж це в нас прийнято. Це маленький університет, де ми вчимося любити, працювати, аналізувати, віддавати, створювати, мріяти. Про сім’ю варто говорити лише хороші речі, щоб не засмучувати рідних та близьких. А ось проблеми, які існують у сім’ях, варто обговорювати на спеціальних уроках у школах та на лекціях в університетах. Моя ідея – запровадити нові предмети в навчальних закладах, такі як релігійна етика та сімейні цінності.

[caption] Світлана із мамою Наталією Рижук[/caption]

– Ваше серце зараз вільне, чи українські джентельмени мають надію?

– Моє серце – зайняте. Тому всім кавалерам варто заспокоїтися та зайнятися самоаналізом і саморозвитком. Моя порада на майбутнє українським чоловікам: потрібно завжди розраховувати на свої сили, свій інтелект, свою харизму. Намагатися досягти успіху самотужки, а вже тоді розпочинати пошуки своєї коханої, яка так само як і ви є лідером і самобутньою особистістю. Тоді варто об’єднати зусилля та йти до спільної мети. Інакше ви ризикуєте втратити свою індивідуальність і загубитися серед своїх та її ілюзій.



– Коли вирішили, що журналістика – Ваше покликання?

– Насправді вирішила, що телевізійна та радіожурналістика – це моє, коли навчалася в університеті Івана Франка. Під час лекцій усвідомила, що мені це настільки подобається, що я ладна була сидіти не лише на усіх парах, але й вночі перечитувати усі занотовані матеріали. Особливо, коли твої викладачі – це мегапрофесори та культові особистості, такі як Володимир Йосипович Здоровега. Зараз його вже немає з нами, але його наука та настанови – в серці. Він викладав теорію та практику журналістики, завжди шукав у студентах Божу іскру і допомагав її запалити, реалізуватися, ділився цінними секретами. А його підручник часто називають «Біблією журналіста». Я завжди вожу його з собою, це мені додає впевненості в роботі. Володимир Йосипович був особливим, легким та дієвим. Саме на його лекціях я відчула , що я на своєму місці, і побачила той шлях, яким далі пішла.

[caption] У бібліотеці Львівського національного університету[/caption]


– Які найцікавіші спогади зі студентських років Ви маєте про Львів?

– Львів – це місто університетських часів, біганини по бруківці та вічних веселощів у кав’ярнях зі студентами-колегами. Це місто безкінечних зйомних квартир та вологого запаху дощу. Місто холодних високих барокових фресок та великих вікон, крізь які видно твою мрію. Це моє рідне студентське місто, де я зустріла своє кохання та загубила з часом. Ось яким Львів є для мене. Це відчуття не сплутається з іншими. Завжди це відчуваю, коли приїжджаю, і ніяк інакше. За натхненням та враженнями завжди їду до Львова. Обов’язково куплю собі там нерухомість. Спогади багато вартують. Заради них варто жити. Це буде квартира в затишному районі неподалік центру міста з високою стелею та виглядом на вулицю Франка і Стрийський Парк.

[caption] Світлана на вулицях Львова[/caption]

– Якби могли повернути час назад, чи змінили б щось, і що саме?

– Думаю, нічого б не змінювала, адже я б тоді нічого з того що зараз знаю, не зрозуміла б. Все розвивається якнайкраще для мене.

– Чи відразу полюбили Київ?

– Я відразу полюбила Київ, оскільки мріяла колись жити в мегаполісі, а от Київ мене – не відразу. Було дуже важко. Треба було пройти через багато психологічних проблем, таких як самотність, безгрошів’я, незнання елементарних вулиць, вникнути в телевізійний столичний процес. Тоді ще не було так масово смартфонів та інтернету, тому орієнтувалася у Києві за картою, діставалася до роботи трьома засобами транспоту і в цей момент думала, чи воно того вартує… Потім вже було легше. Я перебралася ближче до центру. І до роботи було ближче, і комфортніше стала жити. Хоча на наші стосунки з Києвом це вже не впливало. Київ – це велична столиця України. Друге місто після Єрусалиму за кількістю духовних місцин. Мегаполіс, що живе швидким та метушливим життям. Але і я знайшла в ньому своє місце. Найбільше мені подобаються печерський і Подільський райони. Надзвичайно енергетичні за потужністю місця. У мене є секретні вулички, про які я вам не розкажу))) бо вони – мої.

[caption] На київських вулицях[/caption]


– Які у Вас творчі плани на майбутнє?

– Зараз я веду підготовку до зйомок фільму «Один день у моїй країні». Це продовження моєї туристично-інформаційної платформи «Ukraine it’s me» . Локації обрані, сценарій написаний, актори підібрані, залишилося розпочати зйомки та знайти зацікавлених інвесторів у патріотичному кіно. Але в патріотично-реалістичному кіно. Таке собі реаліті-життя як воно є. Зі всією іронією, практичністю, військовою реальністю та політичною нестабільністю. Кіно про кожного з нас. Про тебе і про мене. Про наші міста, вулиці. Замки, музеї, театри, ресторани, готелі… Я вперше в ролі співпродюсера та акторки. Тому ця роль для мене і нова, і цікава! Також співпрацюю з українськими брендами, пишу блог про моду і не тільки та живу повноцінним цікавим та змістовним життям. Займаюся музикою, багато бігаю, читаю та продовжую вивчати мови.



– Краса - це …

– …Коли ти йдеш по подільскому мосту, дивишся на Дніпро та рахуєш зорі на небі! А там далеко десь летить літачок і виблискує своїми кольоровими маячками.

– Якщо говорити про стиль одягу: простота у всьому чи яскраві, неординарні образи? Чи допомагають кардинальні зміни зовні змінитися всередині?

– Стиль – це ваш внутрішній стержень. Ваш характер. Ваш прояв індивідуальності. За допомогою стилю можна підкреслити свої риси, наголосити на своїх цінностях або ж їх приховати. Кардинальні зміни зовні – це продовження змін зсередини. А не навпаки. Для мене – простота та елегантність у всьому. Я люблю прості речі, але зі смаком. Які б підкреслювали мою особистість, а не жили своїм окремим життям. Яскраві образи – лише як експеримент для фотосесії та роботи в кадрі, на сцені… У повсякденному житті я люблю елегантність, простоту, вишуканість і непомітну помітність.





– Чи повинна жінка бути сильною, незалежною і самодостатньою?

– Жінка повинна бути самодостатньою, сміливою, стильною, незалежною, доброю, красивою, ніжною..



– На Вашу думку, що найбільше приваблює чоловіків: зовнішність чи харизма?

Найбільше чоловіків приваблює легкість, доброта та відданість. Я не знаю чоловіків, яким би подобалася харизма та зовнішність без легкої посмішки та гарного настрою.



– Чи обмежуєте себе у їжі, аби залишатися в формі? Як часто готуєте?

– Їжа – це енергія. Їм стільки, щоб вистачило сил на цілий день. Це переважно триразове здорове харчування. Його складові: каші, супи, овочі, фрукти, вода. Останнім часом люблю легке харчування, не перезавантажую себе, але і здобу, і тістечка, і пасту собі дозволяю. Запитання – це пропорції та моє відчуття. Щоб їжа була корисною – потрібно себе контролювати. По іншому – ніяк.



– А чи займаєтеся регулярно спортом?

– Спорт – для мене це друге моє професійне життя. Я люблю танцювати. І класику, і модерн. У танцях знаходжу нові відчуття, емоції, прояв себе внутрішньої. У моєму спортивному арсеналі – професійне плавання, тренажери, пілатес, теніс, кінний спорт, ковзани, лижі, біг на довгі дистанції, акробатика. Звісно, усім цим займаюсь не одночасно, а міксую. Або ж взагалі під настрій підбираю заняття.



– Яка музика лунає найчастіше у Вашому плей-листі? Чи важко Вам було б жити без музики? Якщо так - без якої саме? Можливо, є улюблені українські виконавці?

– Музика – це моє друге дихання, як і спорт! Плейлист – різноманітний. Від року – до попу, від джазу – до фанку, соул, етно під настрій, як то кажуть.. Без музики – так, було б важко, бо це ще один прояв своєї самореалізації , ще одна платформа прояву творчої особистості, ще один шанс поділитися зі світом своїми емоціями. Українських виконавців люблю усіх, їх не так вже й у нас багато. Їх потрібно плекати, допомагати їм розвиватися, давати можливості виступати та проявляти свій характер, стиль, душу… Українських музик треба більше відзначати та шанувати. Це наше надбання, наше серце країни. Бо музика – це і є уособлення чи відзеркалення нашої історичної автентичності. В моєму авто грають Вакарчук, Sting, Lana, Джамала, Даха, JB, Selena, Patricia, Vanessa, John Legend, Tina Terner, Тіна Кароль, Selin Dion, Adele, Whitney Houston, Queen, ZAZ.. Гурти: Weekend, Coldplay. Ввечері слухаю класику: Шопен, Вівальді, Марія Калас, Елізабет Шварцкопф, Паваротті. Іноді медетативну релаксуючу музику і звуки природи.



– Українське кіно відроджується. Є улюблені стрічки?

–«Той, хто пройшов крізь вогонь», «Поводир», «Брати».

– Якій літературі надаєте переваги, що прочитали недавно? Можливо, процитуєте улюблені рядки?

– Зараз дочитую Шеріл Сендберг «Включайся». Поки лідирують вислови: «Думай глобально. Дій локально» , «Це гірська стежка, а не драбина», «Я хочу це робити і навчуся, роблячи», «Визначися, що саме ти хочеш робити на новому місці», «Шукай правди, кажи правду!», «Доки не звільнилися – працюйте!».

Читаю щось цікаве, професійну літературу люблю, і лірику, і класику, автобіографічні твори… Нічого не змінилося: Ліна Костенко, Леся Українка, Оксана Забужко, Тарас Прохасько. Багато читаю іноземною, як англійською, так і французькою. Англійською читаю зараз «Abbey Dawnton».



– Що найголовніше у житті? До чого варто прагнути?

– Життя – це така собі гра на виживання. Ану, чи зможу, чи ні!? Це і мрія, і фантазія, і реальність одночасно. Не в кожного виходить. Багато жебраків на вулицях, багато хворих, багато несміливих та замкнених. Всім неможливо допомогти, але усім можна дати надію, віру та любов. А це вже залежить від нашого суспільства, наскільки воно готове ділитися цими безцінними дарами Всесвіту. Наскільки ми здорові та живемо людським життям, свідчать наші вчинки, чим більше ми віддаємо – тим більше отримуємо для себе, ні, не в егоїстичну скарбничку, а в сердечну скарбничку. Так, є й ті, небайдужі та світлі думками й серцем люди, які готові допомагати , вже допомагають, хто чим може. Це українські волонтери – світло для усього українського народу, діаманти для нас усіх, приклад та натхнення в роботі. Ось якою має бути нація! Об’єднаною, благочинною, спортивною, розумною, швидкою! Здоровою! Ось це найголовніше в житті. До цього потрібно прагнути!



– Якщо говорити про один рік, чого чекаєте від найближчого майбутнього?

– Я люблю кожен свій день і кожну людину, яку зустрічаю на своєму шляху. Намагаюся жити за правилами і маю надію, що все буде добре для мене та моєї країни, бо я є її невід’ємною частинкою. Дуже хочу, щоб, усі страшні муки та сльози якнайшвидше на Сході закінчилася війна, і щиро вірю, що випробування, котрі випали на долю нашої Батьківщини, дітей, вдів та матерів – будуть почуті.



Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).