«Я все роблю з мотивом любові» : «Кавова розмова» з Дариною Самолюк. ФОТО
З Дариною Самойлюк ми поговорили про каву, нові проєкти та плани на майбутнє
30 Серпня 2021
Текст: Ілона ЛІБЕРМАН
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Кав’ярня «ШАРЛОТКА»
Він обожнює Батьківщину і навіть не уявляє свого життя поза Україною. Учасник першого українського талант-шоу «Шанс», заслужений артист України, соліст вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Адам Горбатюк вже майже рік добровільно воює у Національній гвардії України.
Про Адама та його життя читайте у кавовій розмові «Таблоїда Волині».
– Що більше полюбляєте – чай чи каву?
– Більше люблю каву, хоча вживаю її нечасто. Вона лише допомагає прокинутися і підбадьоритися.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/1.jpg[/img]
– Адам… Сильне ім’я, хто обирав?
– Я – Адам Адамович. Мама настільки любила тата, що назвала сина на честь свого коханого чоловіка. А батькові давала ім’я його мама. Він народився дуже кволим, і старші люди у селі порадили бабусі: «Якщо хочеш, щоб вижив – назви його Адамом».
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/2.jpg[/img]
– Коли зрозуміли, що музика – ваше покликання?
– Музичне коріння маю дуже глибоке, мій прадід Григорій був майстром з виготовлення скрипки. А батько – професійний музикант, баяніст. Він ще й композитор і поет для моїх пісень.
Я з дитинства любив музику, закінчив музичну школу, далі – музичний відділ Луцького коледжу. Потім вирішив трішки змінити напрямок діяльності і вступив до Волинського національного університету на соціальну педагогіку. У перспективі є бажання закінчити журналістику, спробувати себе ще й у цій творчій діяльності.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/3.jpg[/img]
– Вперше про Адама Горбатюка країна почула під час телевізійного шоу «Караоке на майдані». Як ви туди потрапили?
– У 2004 році ціленаправлено вирішив спробувати потрапити до Ігоря Кондратюка на «Караоке на майдані». Зібрався вперше відвідати столицю й поспівати. Тоді для участі обрав пісню Віктора Павліка «Ні обіцянок, ні пробачень», а переміг - з піснею Валерія Малишева «Тополь».
Доля мені посміхнулася. Моїм куратором у проекті «Шанс» була Наталія Могилевська, але більш тісні стосунки підтримував з Андрієм Кузьменком. Дуже прикро, що Україна втратила такого митця і мого друга водночас.
Зірки – прості люди, точно такі, як і ми, можливо, їм просто трішки пощастило у житті. Команда була дуже творча й оригінальна. Андрій – мегапозитивний, він навіть серйозну розмову міг скерувати у світле русло, ніколи не відвертався і давав цінні поради.
Після «Шансу» був тур Україною, більше Східною і Центральною. Знову ж таки, завдяки Кузьмі у нас в автобусі постійно лунав гучний сміх – це були чудові часи!
Після перемоги я познайомився з Олександром Пономарьовим, Наталією Бучинською, Катериною Бужинською, Тіною Кароль, Ані Лорак, гуртом «Не Ангели», «Алібі». Можливо, вони зараз змінилися, але для мене залишилися точно такими, зовсім не пафосними, людьми. У турі сиділи за одним столом з Кобзоном та Пугачовою – зараз мені через це навіть соромно.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/4.jpg[/img]
– Звідки берете натхнення?
– Моя дружина – найбільша муза. Буває, її теж впізнають на вулиці, передають мені вітання. Вона каже, що така слава втомлює.
– Життя після «Шансу» змінилося?
– «Шанс» – це був перший трамплін. Мене почали впізнавати на вулицях, а щоб доїхати з університету в центр міста, треба було ловити таксі. Тоді сольна кар’єра стрімко піднялася догори, мене до себе запросив львівський гурт «Ватра», де я досі є солістом.
«Ватра» – легендарний гурт, він існує з 1971 року. Дуже багато відомих пісень з їхнього репертуару у всіх на слуху. Є такі пісні, що думають – народні, а вони написані засновником гурту Ігорем Білозором.
Саме тут розпочали свою кар’єру Оксана Білозір та Мар'ян Шуневич. На жаль, зараз пані Оксана стосунки з нами не підтримує, а гурт існує на ентузіазмі керівника Андрія Кучерепи. Виконуємо пісні лише ті, що написав Ігор Білозір, адже у його творчому доробку дуже багато невикористаних пісень, робимо спроби аранжувань старих пісень.
Ще до подій на Майдані у нас були гастролі, які пройшли дуже успішно. Ми збирали аншлаги в оперному театрі Львова. Якби не служба в АТО – досі б співав, а поки що другий соліст Володимир Питаль виконує роботу за нас двох.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/5.jpg[/img]
– Що стало поштовхом піти добровольцем?
– Як би це банально не звучало, просто вирішив віддати данину Батьківщині. Хто, як не ми?! Уявляти – це одне, дивитися телевізор – інше, а бути там – тяжко. Дуже тяжко і дуже страшно.
По нас стріляють – ми не маємо права стріляти у відповідь. Рятують люди, що поруч, ті побратими – найкращі друзі.
Не хочеться, а все-одно – ходжу і наспівую. Я намагався хлопцям не афішувати свою кар’єру, але приїхали журналісти знімати сюжет з Угорщини про службу сина Львівського начальника СБУ, і мій командир сказав, що тут ще поруч заслужений артист України. Далі – українські Радіо Свобода та СТБ знімали.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/6.jpg[/img]
– Коли з’являється відчуття, що повернулися додому? Коли за вікном страшні руїни набувають мальовничих волинських краєвидів?
– Насамперед – коли в столиці, тоді вже – майже вдома. Житомирська область – ще краще, Рівненська – взагалі краса, а у Волинській сидиш і сам до себе посміхаєшся, настрій піднімається.
Я ще не усвідомив, де я, адже офіційна відпустка тільки почалася. Приємно, що люди підходять, дякують за творчість і за службу.
– Луцьк змінився?
– Луцьк змінюється на очах. Дивлюся – вже будинки повиростали , чистіше стало місто. Ні на що його не проміняю! Народився в самісінькому серці Луцька, 33 роки тут живу. Були пропозиції у Львів переїхати і у Києві залишитися після «Шансу», але люблю своє місто.
Луцьк – це перше кохання, друзі, фестивалі, золоті студентські роки, про які не соромно дітям розказати.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/7.jpg[/img]
– Стежили за відбором на Євробачення?
– Не вникав, не було можливості і часу, проте подобався Андрій Запорожець, ну і, звісно, Джамала – дуже сильний виконавець. Найбільше радію від того, що москалі побачили підтекст і образилися.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/8.jpg[/img]
– Чим плануєте займатися після війни?
– Нещодавно було інтерв’ю в Києві на «1 каналі», до мене підійшла режисер програми і каже: « Дуже приємно познайомитися, ми під вашу пісню «Українська родина» робили весільний танець». Навіть так. Мені приємно, що мене цінують і моя творчість комусь приносить радість.
Цей рік повинен бути мирним. Треба побути вдома, надихнутися – бо там зовсім інші думки. Не люблю сопливих пісень. Дуже хочу після цього всього кудись полетіти, відпочити гарно, набратися нових вражень і сил. У моєму доробку понад три десятки пісень, зараз хочу щось нове записати і далі працювати з «Ватрою».
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/9.jpg[/img]
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/10_2.jpg[/img]
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/11.jpg[/img]
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Кав’ярня «ШАРЛОТКА»
Він обожнює Батьківщину і навіть не уявляє свого життя поза Україною. Учасник першого українського талант-шоу «Шанс», заслужений артист України, соліст вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Адам Горбатюк вже майже рік добровільно воює у Національній гвардії України.
Про Адама та його життя читайте у кавовій розмові «Таблоїда Волині».
– Що більше полюбляєте – чай чи каву?
– Більше люблю каву, хоча вживаю її нечасто. Вона лише допомагає прокинутися і підбадьоритися.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/1.jpg[/img]
– Адам… Сильне ім’я, хто обирав?
– Я – Адам Адамович. Мама настільки любила тата, що назвала сина на честь свого коханого чоловіка. А батькові давала ім’я його мама. Він народився дуже кволим, і старші люди у селі порадили бабусі: «Якщо хочеш, щоб вижив – назви його Адамом».
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/2.jpg[/img]
– Коли зрозуміли, що музика – ваше покликання?
– Музичне коріння маю дуже глибоке, мій прадід Григорій був майстром з виготовлення скрипки. А батько – професійний музикант, баяніст. Він ще й композитор і поет для моїх пісень.
Я з дитинства любив музику, закінчив музичну школу, далі – музичний відділ Луцького коледжу. Потім вирішив трішки змінити напрямок діяльності і вступив до Волинського національного університету на соціальну педагогіку. У перспективі є бажання закінчити журналістику, спробувати себе ще й у цій творчій діяльності.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/3.jpg[/img]
– Вперше про Адама Горбатюка країна почула під час телевізійного шоу «Караоке на майдані». Як ви туди потрапили?
– У 2004 році ціленаправлено вирішив спробувати потрапити до Ігоря Кондратюка на «Караоке на майдані». Зібрався вперше відвідати столицю й поспівати. Тоді для участі обрав пісню Віктора Павліка «Ні обіцянок, ні пробачень», а переміг - з піснею Валерія Малишева «Тополь».
Доля мені посміхнулася. Моїм куратором у проекті «Шанс» була Наталія Могилевська, але більш тісні стосунки підтримував з Андрієм Кузьменком. Дуже прикро, що Україна втратила такого митця і мого друга водночас.
Зірки – прості люди, точно такі, як і ми, можливо, їм просто трішки пощастило у житті. Команда була дуже творча й оригінальна. Андрій – мегапозитивний, він навіть серйозну розмову міг скерувати у світле русло, ніколи не відвертався і давав цінні поради.
Після «Шансу» був тур Україною, більше Східною і Центральною. Знову ж таки, завдяки Кузьмі у нас в автобусі постійно лунав гучний сміх – це були чудові часи!
Після перемоги я познайомився з Олександром Пономарьовим, Наталією Бучинською, Катериною Бужинською, Тіною Кароль, Ані Лорак, гуртом «Не Ангели», «Алібі». Можливо, вони зараз змінилися, але для мене залишилися точно такими, зовсім не пафосними, людьми. У турі сиділи за одним столом з Кобзоном та Пугачовою – зараз мені через це навіть соромно.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/4.jpg[/img]
– Звідки берете натхнення?
– Моя дружина – найбільша муза. Буває, її теж впізнають на вулиці, передають мені вітання. Вона каже, що така слава втомлює.
– Життя після «Шансу» змінилося?
– «Шанс» – це був перший трамплін. Мене почали впізнавати на вулицях, а щоб доїхати з університету в центр міста, треба було ловити таксі. Тоді сольна кар’єра стрімко піднялася догори, мене до себе запросив львівський гурт «Ватра», де я досі є солістом.
«Ватра» – легендарний гурт, він існує з 1971 року. Дуже багато відомих пісень з їхнього репертуару у всіх на слуху. Є такі пісні, що думають – народні, а вони написані засновником гурту Ігорем Білозором.
Саме тут розпочали свою кар’єру Оксана Білозір та Мар'ян Шуневич. На жаль, зараз пані Оксана стосунки з нами не підтримує, а гурт існує на ентузіазмі керівника Андрія Кучерепи. Виконуємо пісні лише ті, що написав Ігор Білозір, адже у його творчому доробку дуже багато невикористаних пісень, робимо спроби аранжувань старих пісень.
Ще до подій на Майдані у нас були гастролі, які пройшли дуже успішно. Ми збирали аншлаги в оперному театрі Львова. Якби не служба в АТО – досі б співав, а поки що другий соліст Володимир Питаль виконує роботу за нас двох.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/5.jpg[/img]
– Що стало поштовхом піти добровольцем?
– Як би це банально не звучало, просто вирішив віддати данину Батьківщині. Хто, як не ми?! Уявляти – це одне, дивитися телевізор – інше, а бути там – тяжко. Дуже тяжко і дуже страшно.
По нас стріляють – ми не маємо права стріляти у відповідь. Рятують люди, що поруч, ті побратими – найкращі друзі.
Не хочеться, а все-одно – ходжу і наспівую. Я намагався хлопцям не афішувати свою кар’єру, але приїхали журналісти знімати сюжет з Угорщини про службу сина Львівського начальника СБУ, і мій командир сказав, що тут ще поруч заслужений артист України. Далі – українські Радіо Свобода та СТБ знімали.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/6.jpg[/img]
– Коли з’являється відчуття, що повернулися додому? Коли за вікном страшні руїни набувають мальовничих волинських краєвидів?
– Насамперед – коли в столиці, тоді вже – майже вдома. Житомирська область – ще краще, Рівненська – взагалі краса, а у Волинській сидиш і сам до себе посміхаєшся, настрій піднімається.
Я ще не усвідомив, де я, адже офіційна відпустка тільки почалася. Приємно, що люди підходять, дякують за творчість і за службу.
– Луцьк змінився?
– Луцьк змінюється на очах. Дивлюся – вже будинки повиростали , чистіше стало місто. Ні на що його не проміняю! Народився в самісінькому серці Луцька, 33 роки тут живу. Були пропозиції у Львів переїхати і у Києві залишитися після «Шансу», але люблю своє місто.
Луцьк – це перше кохання, друзі, фестивалі, золоті студентські роки, про які не соромно дітям розказати.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/7.jpg[/img]
– Стежили за відбором на Євробачення?
– Не вникав, не було можливості і часу, проте подобався Андрій Запорожець, ну і, звісно, Джамала – дуже сильний виконавець. Найбільше радію від того, що москалі побачили підтекст і образилися.
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/8.jpg[/img]
– Чим плануєте займатися після війни?
– Нещодавно було інтерв’ю в Києві на «1 каналі», до мене підійшла режисер програми і каже: « Дуже приємно познайомитися, ми під вашу пісню «Українська родина» робили весільний танець». Навіть так. Мені приємно, що мене цінують і моя творчість комусь приносить радість.
Цей рік повинен бути мирним. Треба побути вдома, надихнутися – бо там зовсім інші думки. Не люблю сопливих пісень. Дуже хочу після цього всього кудись полетіти, відпочити гарно, набратися нових вражень і сил. У моєму доробку понад три десятки пісень, зараз хочу щось нове записати і далі працювати з «Ватрою».
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/9.jpg[/img]
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/10_2.jpg[/img]
[img data=wat]01_03_2016_1396060076/11.jpg[/img]
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).