«Я ріс здебільшого на рок-музиці», – художній керівник Волинського народного хору Олександр Стадник

31 Січня 2019

Фото: Юлія ФІЛІРОВСЬКА
Текст: Аліна ХОЛБАН
Настрій: кав'ярня «Шарлотка» (вул. Богдана Хмельницького, 8)

Інтелігентність, витончена іронічність та легкість у спілкуванні – саме такі враження залишаються після розмови з художнім керівником Державного академічного Волинського народного хору Олександром Стадником.

Під час інтерв’ю для «Таблоїду Волині» митець розповів про власні музичні вподобання, поділився думками про політику та відкрив секрети створення нових музичних творів.

– Чай чи кава?

– Чай. Раніше я курив, тоді перша цигарка за день завжди йшла з кавою, але десять років тому кинув, тож і потреба в каві відпала.

– Складно було кинути?

– Ні. Коли розумієш, що залежність знаходиться тільки у тебе в голові, кинути вдається швидко. Якось я прийшов після репетиції, поставив пів пачки «Вінстона» на сервант. Так досі і лежать.

– Які заклади у Луцьку любите відвідувати?

– Немає таких закладів, до яких би ходив постійно. Хіба що кафе «Ольвія» неподалік від мого помешкання. Туди і сам іноді захожду, і з друзями там час від часу збираємося.

– Ви живете у Луцьку з 1989 року. Що для вас зараз рідніше – Луцьк чи Черкаси? (Олександр Стадник родом з Черкаської області, – авт.)

– Батьківщина – маленька або ні – завжди лишається батьківщиною. Я живу у Луцьку близько тридцяти років. Проте, коли їду до батьків у Черкаси, завжди відчуваю, що їду додому.

Я дуже довго звикав до Луцька. Коли часто подорожуєш, починаєш довіряти першому враженню про міста. І коли я приїхав сюди вперше, це місто не впало мені в очі. Того першого відчуття я дуже довго позбувався.

– Деякі вважають, що у Луцьку повільний ритм життя. Вам так не здається?

– Ніколи такого не відчував.

– Розкажіть, як шукаєте матеріал для репертуару Волинського хору? Співпрацюєте з етнографами?

– Матеріалу вистачає. Зараз існує багато записаних українських пісень, які просто лежать мертвим грузом по бібліотеках, у збірниках. Лишається тільки дати їм нове прочитання. Адже все змінюється: і темпоритм життя, і відчуття сучасної людини. Навіть нотний текст можна інтерпритувати по різному – наприклад, з точки зору ритмічного подання.

Деякі збірники народних пісень я можу передивлятися багато разів. І, не звернувши спершу уваги на якусь пісню, потім несподівано зрозуміти, як вона має звучати у нашому прочитанні. Тож відбір матеріалу відбувається здебільшого таким чином.

Завдання Волинського народного хору полягає у тому, щоб повернути народу втрачене. Багато пісень з нашого репертуару зараз співаються на весіллях, різних святах... А якщо таких творів є хоча б декілька, вважаю творчу діяльність недаремною.

Сьогодні деякі виконавці обробляють народні пісні таким чином, що від них не лишається ні оригінального тексту, ні мелодії. Так, можна змінити ритмічний малюнок, внести деякі нюанси… Але не варто змінювати матеріал до невпізнаваності та подавати його як народний.

– Яких саме виконавців маєте на увазі?

– Зараз не згадаю конкретних імен чи назв, адже не дуже орієнтуюся у поп-музиці. Взагалі, я ріс здебільшого на рок-музиці. Хоча у свій час доводилось грати і поп, коли ми студентами виступали на весіллях.

На телебаченні є така передача – «Фольк-music». Там народні колективи, як правило не дуже відомі, співають якусь пісню і потім ця пісня подається у сучасній обробці. Іноді там таке можна почути…

– Ви знайомі з творчістю таких етно-гуртів, як «ДахаБраха» та «Dakh Daughters»?

– Знайомий, безумовно. І не бачу нічого поганого у такому прочитанні фольклорного матеріалу. У кожного є власне бачення і це нормально. Головне – у погонею за автентичністю не втратити саму автентичність.

– Ви згадали про те, що виросли на рок-музиці. Назвіть три гурти, яких вважаєте найвидатнішими.

– «The Beatles», «Deep Purple» і, як би це парадоксально не звучало, «ABBA», адже у них колосальна мелодика, яка досі не втратила популярності. За звучанням це скоріше поп-музика, проте вона будувалася на певних фольклорних мотивах. Насправді, весь рок бере коріння від фолку. Коли Бенні Андерссон пішов з «ABBA», він створив власний оркестр, який грає шведську народну музику.

До того ж переліку можу віднести «Rolling Stones» та свої перші враження 70-х – «Sweet», «Slade».

– У «Pink Floyd» є пісня «Echoes». Її мелодія пізніше стала головною темою «Привида опери» Ендрю Ллойда Веббера. Як ставитесь до подібних цитувань у музиці?

– Нормально, якщо цитата не видається за власну музику. Деякі виконавці беруть чужі мотиви, видаючи їх за свої. Прислухайтесь, наприклад, до пісень Винника. Ви багато цікавого почуєте.

– Волинський народний хор неодноразово гастролював за кордоном. Як іноземці сприймають наш фольклор?

– Коли ми тільки починали їздити, нас запевняли, що у концерт потрібно вставляти більше танцювальних номерів, адже іноземці не знають нашої мови. Проте нерозуміння мови не стало бар’єром для доброго сприйняття. Так само, як незнання англійської не завадило мені почати слухати рок у 70-х.

Свої концерти ми подаємо у вигляді шоу-програми – там менше статики та більше руху. Народна творчість сама по собі є синкретичною, тобто спів і танець не відокремлені один від одного.

Зараз, на жаль, не так просто їздити закордон. Навіть національні колективи, ті ж ансамбль Вірського чи хор Верьовки, не дуже активно гастролюють.

– Але ж це презентація української культури на міжнародній сцені...

– Так. Але для того, щоб презентувати себе за кордоном, має бути фінансування. А сьогодні це одна з найбільших проблем.

Ми гастролюємо за свої та продюсерські кошти, від держави фінансування немає. Ще на зорі незалежності я говорив: якщо держава відвернеться від культури та освіти, у нас нічого не буде.

– У нашому суспільстві до представників культури, які йдуть у політику, традиційно ставляться з недовірою. Як ви їх сприймаєте?

– На мою думку, людина повинна займатися тим, що у неї виходить найкраще.

Не можу навести жодного прикладу, коли таке явище принесло б позитивний результат. Не тільки в Україні, а й загалом. Про Рейгана не буду згадувати, там трохи інша ситуація.

Політика – це здебільшого бруд і люди втрачають себе, коли туди приходять.

– Євген Нищук – хороший міністр культури?

– На моєму віці вже стільки змінилося міністрів культури, що я навіть всіх не згадаю. Волинський народний хор не підпорядковується Міністерству культури тому, що не є національним.

На мою думку, міністр культури не обов’язково має бути представником культурної сфери. У першу чергу він повинен бути менеджером.

– Зараз всі трохи намагаються прогнозувати результати президентських виборів. Як вважаєте, хто стане наступним Президентом?

– Я не фанат жодного з кандидатів і взагалі останнім часом мало цікавлюсь політикою. Але за моїми відчуттями – залишиться так, як є. Можливо, це і правильно на сьогоднішній день, адже треба завершити те, що було почато.

– Як ви ставитесь до Зеленського у контексті президентських виборів?

– Як я вже казав, кожен має займатись своєю справою.

Зеленського сприймаю виключно як гумориста. Думаю, ті, хто висувають таку кандидатуру, роблять це по приколу. Серйозної перспективи я тут, звісно, не бачу.

Взагалі, я дуже ціную почуття гумору. Але останнім часом не дивлюсь «95 квартал», бо він став настільки політизованим, що гидко дивитись.

– Які риси характеру найбільше ціните в людях?

– Про почуття гумору я вже казав. Особливо це стосується жінок.

Не люблю, коли не відповідають за свої слова або брешуть в очі. Я це дуже відчуваю. Але, в принципі, кожна людина має свої слабкості та недоліки.

– Розкажіть про свою доньку. Вже проявляються музичні здібності?

– Їй два роки і дев’ять місяців. Судячи з того, як співає – слух є. Також вона танцює, адже мама – танцівниця.

– Хотіли б, щоб вона пішла у музику?

– Не ставлю собі такої мети, хоча мене в свій час батьки направили. В дитинстві я то займався музикою, то ні. Безумовно, не шкодую, що врешті обрав цей шлях.

Якщо буду бачити, що моя дочка дійсно цого хоче, звичайно буду її підтримувати.

– Ви згадали, що ваша жінка – танцівниця. Розкажіть, як ви з нею познайомились?

– Руслана – моя друга дружина – працює артисткою балету у нашому хорі ще з 90-х років. Моя перша дружина також процює у колективі. З Русланою ми почали зустрічатися через п’ять або шість років після мого розлучення.

– Не складно працювати в одному колективі?

– Це життя, у ньому всяке буває. Звичайно, спочатку було непросто, але зараз всі у хороших стосунках.





















***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].

8
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter