Словопортрет: Зоряна Герасимчук

Зоряна Герасимчук – перший проректор Луцького національного технічного університету, наразі виконує обов’язки ректора. В «політесі» жінка – понад двадцять років, хоча сам «політех» був невід’ємною частиною її життя ще із дошкільного віку.

Батько Зоряни – Віктор Божидарнік очолив вуз, коли дівчинці було п’ять. Сьогодні жінка зізнається, що університет завжди був у їхній сім’ї третьою дитиною (у Зоряни є ще молодший брат Тарас). Третьою і – найулюбленішою.

Зоряна Вікторівна не приховує, що науковим та кар’єрним успіхам завдячує в першу чергу батькові. Та не в сенсі його прямого сприяння. Бажаючи бути достойною свого видатного тата, жінка не мала іншого шляху, як постійно працювати над собою.



* * *

З одного боку, це – моє щастя, а з іншого – моє випробовування. Я часто відчувала таке ставлення до себе: «Та що там їй?
У неї за спиною – батько!»

І ніхто не задумувався, наскільки це для мене було великою відповідальністю. Наскільки мені доводилося працювати над собою, щоб бути достойною свого батька.

Відповідальність шалена! Вимоги завжди завищені. І скільки б я не зробила, все одно чула: «Та це ж батько постарався».

Але, з іншого боку, це було моїм стимулом не спинятися. Я завжди мусила напрацьовувати наперед більше, ніж всі поблажки, які мені могли приписати.

Проте не скажу, що мені важливо було комусь щось доводити. Коли ти йдеш, постійно озираючись на інших, нескладно збитися з дороги.

* * *

Студенти зараз інші, не такі, як в часи мого навчання. Більш гнучкі, більш мудрі. Мають легший доступ до інформації, а відтак – ширший діапазон можливостей. Більш розкуті у своєму баченні.

Отой молодечий запал і максималізм – потужна рушійна сила.

Викладачам корисно деколи дивитися на світ очима своїх студентів. Бо ми ніби робимо спільну справу, але закладаємо в це різну енергію.

* * *

Серед студентів у мене не буває улюбленців. Обдарованим дітям мимоволі віддаєш шану за одне лише бажання вчитися, за здібності, за мудрість. Разом із тим, є студенти із очевидно нижчими конкурентними перевагами. Їм доводиться докладати зусиль, щоб наростити ті переваги. Студентами, в яких вклав свою працю, не можна не гордиться. Вони ніби витвір твого педагогічного мистецтва.

* * *

Важливо створити умови для кожного студента, щоб навчити змінювати світ. Нехай світ прогинається під них.

Коли студент не справляється, має якісь проблеми, допомагати треба не так, щоб із сьогодні на сьогодні, а завтра – знову спіткнеться. Треба навчити його жити без повторення помилок.

Хоча в розмовах із студентами і так буває, що не знаєш, хто із нас старший. Як в сім’ї, де під одним дахом живуть багато поколінь — дивишся на дитину і вчишся у неї. Так само студенти деколи задають такий високий тон, що змінюєш увесь свій світогляд.



* * *

Раніше держава називала певні пріоритети, під які наука шукала шляхи. Зараз люди ніби не бачать таких загальнодержавних пріоритетів, живуть лише гаслами.

Як наслідок, наукова база критично застаріла. Держава не виділяє на це коштів і науковці самотужки виходять на світовий рівень. Мусимо боротися за визнання української науки в світі. І, попри все, маємо чималі результати.

* * *

Фактично 80% української економіки крутиться в тіні. Держава живе на решту 20%. Якою б потужною могла бути наша держава!

До працелюбності, мудрості, оптимізму і терплячості нашої нації додати ще правильну організацію!.. ще б подолали хтивість — бажання урвати ласий шматок. Ми б досягли шалених вершин. Але поки що, ми на рівні виживання.

* * *

Лейтмотивом усіх моїх наукових напрацювань є сталий розвиток регіону за умови збалансованості усіх сторін.

Часто буває, що ми розвиваємо економіку, забруднюючи природу і вижимаючи з людини усі можливі ресурси. Так не повинно бути. Економіка має розвиватися разом із екологічним і соціальним напрямком.

* * *

Скільки ми живемо, стільки маємо вчитися. Світ змінюється. Якщо раніше була впевненість у майбутньому, то зараз обставини настільки швидко змінюються, що опускати руки немає часу. Тим більше, діапазон можливостей для розвитку сьогодні надзвичайно широкий: друга освіта, підвищення кваліфікації, он-лайн курси із будь-якого напрямку.

* * *

Я вчилася гарно. І в школі, і в університеті. Мені завжди було мало знань. Надзвичайно люблю вчитись.



* * *

Батьки були дуже працелюбними. Вони віддавали роботі своє життя. У нас університет був «третьою» дитиною в сім’ї. Мабуть, з усіх дітей університет любили найбільше.

Спочатку ми розбудовували інститут, потім – університет. Потім взялися здобувати статус національного. Ми всі цим жили.

* * *

У дитинстві я дуже хотіла стати лікарем. Це була моя рожева мрія.

Моя мама була лікарем. Але піти в медицину хотіла, швидше, через тата. Він мав хворе серце з молодих років. Я його дуже любила і дуже хотіла захистити його здоров’я.

Але так судилося, що пішла батьковим шляхом. Богу видніше. Мабуть, так треба було, щоб ота третя дитина в нашій сім’ї не лишилася після батька сиротою.

* * *

Мабуть, це не зовсім правильно – присвячувати себе роботі більше, ніж сім’ї. Але в мене є приклад моїх батьків, які були настільки самовідданими своїй справі… Коли перед тобою – такий приклад для наслідування, навіть не задумуєшся про інший шлях.



* * *

Наші студенти дуже згуртовані. Незалежно, чи це випускники, які вчилися двадцять років тому, чи ще зараз є студентами. Для них: «О, ти – теж з політеху!» – як окрема ідентифікація.

Вміння гуртувати – це був дар нашого ректора. Його позиція: будувати університет як родину, як спільний дім. І це – велика мудрість. Єднаючись, завжди досягнеш набагато більшого, ніж поодинці.

* * *

На похоронах у тата сказали правдиві слова: такі люди, як він, народжуються раз в століття. Вони багато змінюють своїм приходом і своїм відходом – теж. І так зараз важливо, щоб його відхід не став кінцем всього, що він будував. А навпаки – поштовхом для нас усіх об’єднатися і рухатися далі.


Записала Людмила ЯВОРСЬКА
Фото: Дмитро КУХАРУК