Кавова розмова з письменником-грішником Андрієм Любкою

10 Грудня 2015
Текст: Ірина САСОВСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Львівська майстерня шоколаду


І хоч про Андрія Любку ще й досі часто говорять з приставкою «молодий поет», вчора він завершив тур-презентацію нового прозового роману «Карбід». Письменник каже, що віршів зараз пише дуже мало і наступна його книги також буде прозовою. Ще Андрій Любка розповів, як кидав курити, чим заробляє на життя та як святкуватиме Новий рік. Звичайно, ми не могли не запитати, чи вільне його серце. Відповіді шукайте у інтерв’ю.



– Кавові розмови ми починаємо з запитання про вподобання у напоях. Що найчастіше п’єте: каву чи чай?

– Я люблю каву, колись часто пив різні великі американо і так далі, а зараз все більше ціную смак. Ми вважаємо Ужгород кавовою столицею України, і навіть є приказка про те, що в Ужгороді є кава, а у Львові є кав’ярні. Тому львівська кава для нас заслабка, любимо гірку, дуже міцну, щоб була аж густа. Тому я люблю рістретто з гірких сортів, як наприклад нікарагуа. А коли п’ю американо, то п’ю його з лимоном. І ніколи не п’ю каву з цукром.

У вересні минулого року я виступав на фестивалі у Бразилії, країні, де росте кава. І виявилося, що попри те, що Бразилія – батьківщина кави, у них немає культу кави, як у нас. Навіть нема такого поняття, як «кав’ярня». У них кава п’ється з одноразових стаканчиків з великою кількістю цукру. Тобто про смак ніхто не дбає. Але кава там й не вважається стимулятором, для цього п’ють мате. Я теж коли працюю, п’ю мате. Це напій, який найкраще мені освіжає голову.

Колись брав американо через те, що його багато. Я міг сидіти, пити каву і курити. Зараз, коли я не курю, нема в тому потреби.



– Давно покинули курити? Не важко було?

– У січні уже буде три роки. Курити я кидав десь разів 40. 9 років курив і кидав у найрізноманітніші способи. У мене не виходило, бо постійно знаходились друзі з коньяками-віскі, а алкоголь стимулював і куріння. Мені подобалось, як алкоголь обпалює смакові рецептори, потім ти закурюєш, і це дуже смачно. А згодом воно пройшло, і я зрозумів, що насправді це не смачно зовсім. От коли ти вип’єш склянку віскі, воно одразу на тебе діє: відчуваєш, як б’є в голову, як щось змінюється, як кров припливає в щоки. А коли ти викурюєш сигарету, нічого не змінюється. Це просто якийсь онанізм. Тому я вирішив не курити і спокійно до цього ставлюся.



– Цього року Вам довелося святкувати день народження у літературному турі. Як це відбувалось? Що дарували?

– Взагалі тур мав два етапи. Перший етап – Східна, Південна й Центральна Україна. Це тривало майже місяць й закінчилося в Одесі. Я мав перерву й полетів на фестиваль у Стокгольм. Не знав, коли буде Західна Україна. Чесно кажучи, я так втомився від цього туру. Вже більше місяця не був вдома, і якби зараз заїхав, далі на якісь презентації уже б не виїхав. Тепер я їх зневажаю і ненавиджу, бо це насправді дуже важко – кожного дня розказувати одне і те саме. Тому я погодився якнайшвидше закінчити цей тур, навіть без вихідних і днів народжень. Так випало, що на свій день народження я потрапив у Житомир. Там мене дуже тепло прийняли. Оскільки знали, що день народження, подарували два торти й житомирські шкарпетки. Це у них візитівка міста (усміхається – авт.). Видавець, а я їжджу у турі з видавцем, вночі витягнув із сумки і подарував великий «Jim Beam» (бренд віскі – авт.). У Вінниці напередодні дня народження художниця, яка оформляла «Карбід», подарувала мені портрет.



Я не дуже люблю день народження, тому добре, що він пройшов далеко від місця, де я живу. Минулого року у цей день я був на семінарі перекладачів у Польщі. Взагалі приймаю будь-які запрошення, аби втекти від цього святкування. Я не бачу приводу для радості у дні народженні. Ти народився і що? Вже стільки років впусту живеш, абсолютно без сенсу. Тим більше, у мене дуже багато різних знайомих, яких я все одно не зберу разом для святкування. Не люблю піднімати трубку, слухати оці привітання і дякувати за них. Це все штучна увага, особливо зараз, коли є фейсбук, вікіпедії й інші нагадування. Це не правильно, коли тебе вітають всі. В тому числі люди, які ніколи б про тебе не згадали.



– Розкажіть про «Карбід». Що це за книжка, як і скільки вона писалася?

– Два роки. З одного боку, це – дуже багато, бо це два роки життя пішло. А з іншого, не так вже й багато, бо буває, що люди пишуть книжки ціле життя. Та мені все одно було цікаво, бо раніше я писав якісь короткі речі: оповідання, есеї, короткі історійки, три збірки віршів. Це те, над чим ти не те що працюєш, умовно кажучи, ти з цим граєшся. А написання роману – це робота, це сидіння. Не випадково кажуть, що роман пишеться задом. У книзі я підсумував багато з того, що я люблю. Цей роман, по суті, дещо балканський. Це роман, у якому головні герої, як у фільмах Кустуріци. З одного боку, головний герой має патріотичну ідею і виглядає, як Дон Кіхот, з іншого – всі вважають його лузером і називають «Карбідом», бо від нього смердить. У книзі присутній дух абсурдизму, який мені дуже подобається у літературі, у фільмах і в житті. Я намагався написати балканський за своєю природою текст.



– До певного моменту Вас знали як поета. Чому вірші відійшли на другий план й стало більше прози?

– Вірші вивітрюються з часом. Спочатку було один до одного: виходила книжка віршів і збірка оповідань. А потім… Мені здається, що Поезія – дуже ревнива коханка, вона не терпить зради з Прозою. І коли ти починаєш писати прозу, Поезія махає ручкою і каже: «Тоді спи з нею, ти вибрав». Віршів зараз все менше і менше. За останні три роки я написав, може, дев’ять чи сім віршів. Вірші треба чекати. Не можна запланувати, що повернувшись з туру я сяду й напишу 20 віршів. Такого не буває. Вірші приходять до тебе, вони звалюються. А проза – це писання, яке стає роботою. Ти можеш прокинутись зранку, включити комп’ютер і почати працювати. З віршами так не буває.



– Що вплинуло на те, що менше стало віршів у житті? Чому вони більше не «звалюються»?

– Менше романтики в житті й більше начитаності. Тепер коли спадають на думку ідеї для віршів, розумію, що хтось вже про це писав, що це вже не так цікаво. Грубшає шкіра. Ти стаєш менш емоційним. Ти вже любив, тебе вже зрадили, ти вже втинав якісь дурниці, в тебе вже була депресія. В якийсь момент ти підходиш до якогось віку, коли в тебе все вже було. Найбільше віршів писалося у юнацький період, коли все було вперше. Любов була така, ніби на все життя. Був максималізм. Він важливий у віршах. Тоді вони справжні виходять.



– Чи вдається молодому письменнику забезпечувати себе, створюючи літературу?

– Я ніде не працюю. Заробляю пишучи й виступаючи. Більшість грошей я отримую з-за кордону, за закордонні виступи, бо там гонорари в рази більші за українські. Крім того, я пишу публіцистику, колонки у журналах, перекладаю. Наприклад, маю домовленості з газетою «День», радіо «Свобода», сайтом «Збруч», для яких раз на певний період часу я пишу один текст на тему, яку сам вибираю. Із таких колонок складається моя книжка «Спати з жінками». В сумі можна сказати, що я займаюся лише літературою.



– На Ваші презентації приходять переважно дівчата. Чи доводиться підлаштовуватися під авдиторію?

– Ні. У мене поганий характер, і коли хтось щось від мене очікує, то я на зло зроблю не так. Всі думали, що Любка зараз знову напише якусь ліричну книжку про любов і так далі. А я написав книжку, де взагалі немає любові і навіть жіночих персонажів. Це книжка, яка кардинально відрізняється від всього іншого, що я написав. «Карбід» – це трагікомічний детектив. Та все одно їм подобається! (усміхається – авт.) Роман значно розширив мою читацьку аудиторію, і тепер на презентації почали приходити й старші люди. Приходить багато молоді, дівчат-студенток. Але мені би хотілося писати для всіх, я би не хотів бути дівочим автором. Це точно не моя мрія. Часто сприймаю як комплімент, коли люди, які були далекими від літератури, починають читати.



– Луцьк. Ви тут не вперше. Як Вам наше місто?

– Графік туру такий, що маючи шість днів презентацій я маю один вихідний. І я маю змогу вибирати, у якому місті я хочу провести цей вільний день. Так я вибрав Полтаву, Запоріжжя і Луцьк. Тут дуже спокійно. Мені тут добре. Хочу погуляти, відпочити, заспокоїтися. Луцьк – таке місто, як Ужгород: люди нікуди не спішать, п’ють собі каву, не дуже заклопотані, вміють жити собі в задоволення, тут таке майже італійське життя. Це мені подобається. Тут добре відпочивати й наповнювати батареї.



– Не можу не запитати, чи вільне серце Андрія Любки?

– Чи я закоханий, не буду відповідати. Я живу сам. У мене дуже складний характер і це деже не просто. Якоюсь мірою я тиран. І от я не знаю, чи хтось би захотів зустрічатися з хлопцем, який на півтора місяці їде в тур. Я більше місяця не був вдома. Зараз моя мрія – повернутися і лягти в своє ліжко. Наступного року я шість місяців проведу за кордоном, а ще додадуться якісь нові виступи, акції й фестивалі. Немає такої людини, з якою я б хотів продовжити спілкування. На це немає часу. Поки що я в пошуках.



– Так зрозуміла, що Ви скучили за домом.

– Дуже. Я взагалі домашня людина. Складається враження, що я соціально гіперактивний, що люблю тусовки. Коли я в Ужгороді, який обрав як місце спокою й місце для життя, я нікуди не виходжу. Біля мене є стадіон, то вранці там бігаю. Можу сходити в басейн чи в якийсь супермаркет. Не ходжу на пиво ні з ким. Якщо мені хочеться з кимось поговорити чи випити, я запрошую до себе додому. Я не соціальний зовсім. Планував після туру кудись поїхати, але зараз вирішив, що Новий рік зустріну вдома сам, лежачи у ванній і п’ючи віскі.



– Перечитуючи Ваші інтерв’ю, натрапила на одне з перших. Там журналістка запитує ще 20-річного Андрія Любку, чи щаслива він людина. Він відповідає, що глибоко нещасна. Чи змінилось щось з того часу?

– Книжка остання, яку я написав, буде називатися «Кімната для печалі». Вона ще не видана, але у жовтні я її дописав. Це буде 15 оповідань не пов’язаних між собою сюжетно, але їх можна було б вважати й романом, якщо прийняти тезу про те, що головним героєм роману буде Самотність. Це книжка, в якій багато печалі, туги, розлуки, спокою. В цьому сенсі я далі глибоко нещасна людина, бо я люблю цей стан. Самотність така… Трохи ображена самотність. Ти ображений на світ, що ти самотній. Але водночас ти не готовий цю самотність розміняти на щось і бути з кимось.

0

Читати ще

Коментарі

Ю3ер

Ну сходи же в перукарню....

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter