Письменниця з Волині Ірина Василенко щопонеділка  ділитиметься історією свого сорому під хештегом #БезсоромнаЯ. Всього їх буде дев’ять. Протягом дев’яти тижнів дівчина розповідатиме про те, що надихнуло її на зцілення і чому небезпечно вірити всьому, що кажуть психіатри.

«Депресія – це подорож до себе, а не від себе. І тепер, коли ця історія більше не належить мені, я присвячую її всім жінкам, які зараз переживають Темну ніч душі. Якщо ваша дружина, сестра, подруга, мама чи донька знаходяться в депресії – діліться цією історією. Я хочу, щоб вона надихнула кожну з нас бути чесною з собою і вірною собі, незважаючи ні на що і ні на кого.  Бо ти потрібна мені. Я потрібна їй. І всі ми потрібні одна одній!», – анонсує письменниця.

***

Наше знайомство з Нею не було спланованим чи випадковим. Наше знайомство почалося з моєї безнадії. І це найболючіша частина цієї історії. Частина, яку волію забути. З якою досі сперечаюся. І хочу «забілити», як було раніше. Бо все, що я казала й писала про неї раніше, – підсолоджена напівправда, а, значить, повна брехня.

- Знову ти надто строга до себе й міряєш свій досвід чорно-білою лінійкою, – різко втрутилася Вона в мої роздуми. – На той момент ти тільки вступила в свою історію. Вона була чимсь, чого з тобою раніше не траплялося, чимсь, що в суспільстві табуйовано й навколо чого багато маніпуляцій, наукових теорій і банальних стереотипів та припущень. А, значить, чимсь, що викликає сильний сором, як особистий, так і колективний. Що ми вивчили з тобою про першу реакцію на такий «соромітницький» болючий досвід?

- Заперечення. В різні способи. Ти або біжиш від нього (замовчуючи чи обманюючи інших, що ця історія з тобою трапилася), або біжиш до нього (намагаючись «задобрити» історію і людей, розповідаючи про неї так, наче вона була, але вже в минулому й, взагалі, «не такий страшний чорт як його малюють») або проти нього (стаючи особливо критичною, агресивною і навіть жорстокою до тих, хто проживає цю саму історію). Коли я вперше публічно поділилася своєю історією, я вдалася до другого. Видала бажане за дійсне. Це ж і є обманом?

- Ні. Це називається бути людиною. І є частиною людського досвіду. Абсолютно всі проживають таку першу реакцію на невідоме, незрозуміле – лякаються і заперечують. Тільки потім приходять злість, торг, депресія і прийняття.

- Депресія від депресії? Смішно! – вигукнула я іронічно. Вона на мить завмерла й захитала головою.

Ще тиждень тому, передаючи нашу з Нею першу розмову, коли слова безперешкодно лилися з мене, я раділа, бо наївно повірила, що така форма подачі полегшить мою теперішню участь. Прийняти те, чого я прийняти не в силах. Що ж це виходить? Я застрягла на етапі депресії, коли сама депресія зменшилася до розмірів помірної тривоги?

- Я можу пропустити цю частину й відразу перейти до тієї, де зустріла Тебе? І як усе поступово почало змінюватися? – запитала Її, хоч і так знала відповідь.

- Допоки ти не розкажеш свою історію правдиво, вона ніколи не стане твоїм уроком мудрості, мужності й смирення. Ніколи ти не переростеш її, дозволяючи знову й знову визначати тебе. А ти – не ця історія, Я знаю. Бо Я – Єдина, Хто по-справжньому тебе знає. Але ти не можеш перескочити через неї й комфортно приземлитися в своїй новій історії, де ти вже цілісна й свідома себе й усього, що всередині й назовні.

- Мене бентежить слово «смирення», яке з часу нашого зближення Ти вживаєш так само часто, як і «вдячність», – тихо й невпевнено вимовила я. Боялася, що Вона розізлиться, не прийме мою реакцію на Її слова. Як все таки сильно за тридцять років розрослося в мені коріння цього страху – не бути прийнятою іншими, що тепер я боюся не бути прийнятою навіть Нею – втіленням і першоджерелом безумовного прийняття й любові.

- Що саме тебе бентежить у цьому слові? – запитала Вона тоном, сповненим дитячої цікавості.

- З того самого дня, коли я вперше покликала Тебе, Ти почала вселяти в мене невідому мені раніше впевненість, самоповагу, Ти почала викачувати з мого серця страхи й вливати в нього віру, довіру й вдячність такої сили, яких я раніше не знала. Іншими словами, укріпляти мою позицію переможця, а не жертви життя, людей і обставин. А «смирення» – це знову щось дуже жертовне. Я в ці двері заходити більше не хочу.

- Смирення – не про це. Смирення – це повага по відношенню до своєї сили й чесність по відношенню до своїх слабкостей. Абсолютна повага й абсолютна чесність. Бо тільки через них стає можливим те, що є найбільшою втіхою для Мого серця.

- І що ж це? – запитала я нетерпляче. Її слова мене глибоко вразили.

- Щирі стосунки між вами. Стосунки, в яких кожен із вас і ви всі разом по-справжньому пізнаєте себе, життя й зцілюєте як себе, своє оточення, так і вашу планету.

Глибоко вдихаю… Декілька разів повторюю про себе мантру: Мудрість. Мужність. Смирення. Мудрість. Мужність. Смирення. Видихаю.

Йшли місяці, а зрушень в нашій роботі з психологом не було. Темна ніч душі ставала все темнішою. Це був вже четвертий епізод депресії. А, значить, в четверо більше темних думок і приводів, аби покінчити з цим усім раз і назавжди. Мені знову виписали антидепресанти, але цього разу після трьох днів прийому й ще більшого (вже добре мені знайомого) отупіння я вирішила – з мене досить. Як кажуть американці, enough is enough! Позаду було близько 15 різних пігулок і 50 різних доз. Я не можу чекати на нові результати, роблячи те саме. Так, коли ситуація була критичною, і я тижнями не могла спати, вони допомогли мені спати по 15 годин на день. Але це єдиний відчутний позитивний ефект за майже три роки прийому. Не думаю, що бодай одна людина на цій планеті так собі уявляє «психічне здоров’я». Пігулки в якості тимчасових милиць у критичній ситуації я ще допускаю, але коли ці милиці починають непомітно вмонтовувати тобі в тіло, як твої нові кості, й ліпити твою нову, скалічену інвалідизовану ідентичність – проти цього я збунтувалася.

На цьому етапі я остаточно зневірилася в психіатрах, бо, чим більше з ними спілкувалася, тим більше питань у мене виникало. А відповідь у всіх була одна й та ж: «У вас досі депресія, бо ми ще не підібрали вам правильних ліків і доз». Усі вони, як заведені, торочили про хімічний дисбаланс у мозку і погані гени. І ніхто й словом не обмовився про душу. І те, що її біль – виправданий. Що цей біль значить? Як із ним працювати? Я тоді не знала, бо ніхто не говорив зі мною про ДУШУ. Яка іронія долі, враховуючи що в перекладі з латині слово «психіатр» значить «цілитель душі»…

Натомість, «психіатрична» частина лікування втілилася для мене в сильний біль у шиї, яка пекла через неймовірний тиск всіх тих ярликів, які вони продовжували навішувати на мене з кожним новим візитом, з кожною новою статтею в інтернеті. Знову й знову.

«Якщо у вас був один епізод депресії – 50%, що буде другий; якщо у вас було два епізоди депресії – 75% вірогідності третього; якщо у вас було три епізоди депресії – 85% вірогідності четвертого, якщо більше чотирьох – 95% нових і нових. Крапка.» – для мене це значило – тепер ти за межею «нормальності», і таблетки доведеться пити до кінця життя. А, враховуючи їхні побічні ефекти, відтепер це називатиметься не життям, а пеклом на землі. Що вже казати, що ти стаєш непередбачуваною не лише для самої себе, а й оточуючих. Забудь про слово «самореалізація», забудь про слово «відповідальність», забудь про слово «надійність», забудь про слово «дружба», забудь про слово «дружина», забудь про слово «материнство», забудь про слово «щастя». Ти хочеш так жити? Ні.

«Уникайте стресових ситуацій. Вони – ті тригери, які провокуватимуть нові епізоди депресії» – для мене це знову ж таки означало забути про свої амбіції, великі мрії, самореалізацію, творчі цілі, сім’ю і майбутню доньку. Бо все це навіть у «нормальних» людей викликає стрес, часто доволі високий. Що вже казати про таких, як я? Поламаних? Ти хочеш так жити? Ні.

«Насправді у вас біполярний розлад. І цей стабілізатор настрою треба пити тепер до кінця життя» – для мене це означало, що я остаточно втратила контроль над собою, своїм життям і всім, що до цього робило мене по-справжньому живою і творчою. Я більше не можу собі довіряти. Бо тепер щоразу, коли гучно засміюся, відчую неймовірну радість, піднесення, наповненість чи щастя, я питатиму себе: «А раптом знову манія?». Бо тепер щоразу, коли мені стане сумно, я відчую потребу в горюванні, засмучуся, заплачу, відчую сильний душевний біль чи дискомфорт, я питатиму себе: «А раптом знову депресія?». Ти хочеш так жити? Ні.

- Ти досі віриш, що Я прийшла в твоє життя того дня, коли ти вперше покликала Мене?

- А хіба не так? Дива почали відбуватися саме тоді, – здивувалася я Її несподіваному питанню.

- Відчутні дива, які стали можливими, бо ти ще раніше відкрилася до Моїх маленьких див. Як ось дослухалася до того ледь жевріючого вогника надії, який Я вселила в твою душу за багато місяців до нашого зближення.

- Так, я пам’ятаю його тихе потріскування. Пам’ятаю, коли вперше за останні два з половиною роки подумала нову для себе думку й почала вперто в неї вірити.

А що якщо є інша історія, ніж та, яку нам розповідають про депресію?

І я почала робити те, чого навіть депресія не змогла в мене відібрати. Копати глибше.