У волинській родині кожен має всиновленого братика або сестричку

«Вони для нас усі рідні», — так кажуть Степан і Тетяна Гапонюки про рідних та усиновлених діток, створивши в своїй оселі дитячий будинок сімейного типу.

Уперше про подружжя Гапонюків із села Воля Ковельська Ковельського району почули в службі у справах дітей обласної держадміністрації. Називали цю родину не лише в числі тих, хто відважився на таку добру справу – дав сімейне тепло сиротам та дітям, позбавлених батьківського піклування, – наголос був зроблений на особливих стосунках чоловіка і дружини, пише «Волинь-нова».

В їхньому ошатному будинку затишок і краса – як компенсація за першу половину їхнього сімейного життя, коли доводилося тулитися із шістьма дітьми навіть у квартирі барачного типу: без води, ванни («на річці, бувало, прала, щоб води не носити»). Свій перший дім Гапонюки звели п'ятнадцять років тому. Але і там було тісно, коли в сім'ї стало 12 дітей. Цьогоріч навесні справили новосілля у просторому двоповерховому будинку.

Сьогодні подружжя вдячне Богові за те, що поєднав їхні долі. Родом Степан Іванович зі Старовижівського району – з Галиної Волі. У дитинстві залишився без батьків, які рано пішли із життя. Виховувала його тьотя. Після школи вчився у Ковельському профтехучилищі № 5 – спеціальність столяра-меблевика здобув (ще, звичайно, й думки не було, що власними руками облаштовуватиме свою оселю). Відслуживши в армії, приїхав у Ковель, бо тітка з Галиної Волі вже сюди перебралась. Як виявиться, – ближче до своєї майбутньої дружини Тетяни. З ковельською дівчиною Степан познайомився у церкві, до якої ходив на зібрання. Тут багато було дівчат, але з-поміж усіх вибрав саме Тетяну. Чому? Сміючись, Степан Іванович каже з цього приводу коротко: «Серед багатьох моя Танюша була найкраща».

Мова зайшла, чи ж довго зустрічались до одруження, і чоловік каже: «А ми ж завжди разом були. Спілкувались у церкві хлопці й дівчата. І вже тоді прислухались одне до одного. І, мабуть, перш не розумом, а серцем відчули, хто є твоєю половинкою».

У шлюбі Гапонюки уже 32 роки. Але не забувають той день, коли сталося те, що мало статись, – Степан освідчився своїй нареченій.

[caption] Степан Іванович каже коротко: «Серед багатьох моя Танюша була найкраща»[/caption]

«Одного вечора я вирішив, що треба вже влаштовувати своє сімейне життя, – розповідає чоловік. – Думаю, піду до Тетяни, що вона на це скаже – те я й прийму. І ввечері прийшов у гості в її родину. А сім'я в них багатодітна – десятеро сестер і братів. Усі зрозуміли: якщо я тут, то, певно, з якимись намірами. Вже й пора додому йти, а я, по суті, нічого так і не сказав Тетяні. А як скажеш, коли такий гурт? І тоді я запитав: «Танюшко, не хочеш мене провести?» І те, що вона погодилася, сприйняв як добрий знак.

Тоді Степан і освідчився, спитав, чи погодиться дівчина вийти за нього заміж. А навздогін пролунала така фраза: «Не поспішай з відповіддю. Порадься з татом, мамою. Я їду на місяць у Тюмень до брата – як повернусь, тоді й скажеш своє рішення». Хоч згодом Тетяна, пригадуючи цей вечір, казала йому: «В мене зразу відповідь була готова. Але ж як почула: «Не поспішай», – то й витримувала паузу». Місяць Степан не зміг бути у брата. Погостював там лише декілька днів – хотілось почути, що ж скаже Тетяна. І коли повернувся у Ковель, то, як зазвичай, взяв коробку цукерок і пішов до майбутньої дружини.

Степанові було 22 роки, Тетяні – двадцять. Вони, як зараз кажуть, були навдивовиж самостійні, готові до одруження. І дуже серйозно ставились до перемін у своєму житті. Тетянине «так» стало вирішальним для обох. Це був 1983-й рік. 17 вересня відгуляли Гапонюки весілля.

Шестеро дітей послав Бог Тетяні Олександрівні та Степану Івановичу. Найстаршому Андрієві вже тридцять літ, наймолодшому Міші – сімнадцять. А поміж ними ще є Веніамін, Аня, Ліда, Тіма. Сьогодні старші четверо вже свої сім'ї мають, восьмеро онуків подарували. А коли наймолодшому Міші було сім років, коли в хаті вже не звучали невсипущі дитячі «як?», «чому?», «навіщо?», до яких звикли, то якось порожньо стало. Не вистачало маленьких дітей. А Тетяна після операції не могла більше народжувати. І тоді дочка Ліда сказала: «Давайте, мамо, візьмемо сиріт. Місця вистачить...»

[caption] Шестеро дітей послав Бог Тетяні Олександрівні та Степану Івановичу[/caption]

«Минув десь місяць, як Ліда таке сказала, – це Степан Іванович розповідає. – Але ж то слова дитини. А відповідальність нам із Тетяною на себе брати. Тому й розмірковували ми. Але думка ця не покидала, а навпаки, проростала, як зерно, кинуте в ґрунт. І ще через місяць уже Тетяна мені каже: «Ти ж говорив, що хочеш дітей?» – «Говорив. І не відмовляюсь від сказаного», — відповів їй. І вирішили ми створити дитячий будинок сімейного типу.

Тут належне треба віддати синам і дочкам Гапонюків, які не егоїстами виросли, – готові були поділитися маминим і татовим теплом із сиротами.

«Перед тим, як прийняти остаточне рішення, – пригадує Степан Іванович, – ми зібрали всіх дітей і спитали їх: «Ви готові, щоб ми взяли на виховання сиріт? Будуть різні ситуації – ви не дорікнете нам з мамою. Не скажете тим, взятим на виховання хлопчикам і дівчаткам, що вони чужі?» І діти відповіли: «Такого не буде». Впродовж майже десяти років слова цього вони не порушили.

За три тижні у Гапонюків додалось ще п'ятеро дітей. Тим, що з оформленням справа не затягнулась, завдячують працівникам служби у справах дітей районної та обласної адміністрацій.

Маша, якій було трохи більше трьох літ, і її брат Юра, якому не виповнилося ще й дев'яти місяців, – перші, хто став вихованцями дитячого будинку сімейного типу Гапонюків. Їх вони привезли у Волю Ковельську з Володимира-Волинського. Тетяна Олександрівна розповідає: «В інтернаті Володимира-Волинського нам сказали, що в місцевій лікарні є братик і сестричка, яких наступного дня мають виписувати. Ось тільки не знають куди, бо 20-річна їхня мати «спилася остаточно» (рік тому ця жінка померла. — Авт.). Ми – в лікарню. Зустрілися з бабусею, точніше, прабабусею цих дітей, яка була біля них. Розповіли про свій намір. Дізнавшись, що хочемо взяти обох, прабабуся розплакалась. Плакала і примовляла: «Боже, я вже стільки молюся, щоб віддати дітей у хороші руки!» Головне, вона хотіла, щоб сестричку й братика не розлучали. Адже дівчинку місцеві лікарі двічі хотіли забрати, а ось хлопчик був слабенький, то ніхто не відважувався взяти на себе відповідальність за нього. А дитячому організму просто вітамінів не вистачало».

[caption] У любові зростають діти, яким подружжя Гапонюків замінило батьків[/caption]

До речі, прабабуся цих дітей жила в будинку для престарілих, але коли внуки похворіли і не було кому біля них ходити, то вона приїхала (діти зимової пори мерзли в хаті біля матері-п'яниці і потрапили в лікарню із запаленням легень). А в селі, де жила прабабуся Маші і Юрчика, дізнавшись, що віддала вона внуків «на чужі руки», почали різне говорити. Мовляв, в Америку їх повезуть, на органи продадуть. Вірила цим словам жінка чи ні, але вирішила приїхати до Гапонюків. Разом із племінницею вирушила в дорогу. Степан Іванович і Тетяна Олександрівна зустріли їх з маршрутки, привели додому. Як побачили гості дітей, то плакали з радості за них – тішились, в які умови вони потрапили. Прабабуся сказала: «Я вже можу спокійно помирати». І торік вона приїжджала, коли Маші було вже 12, а Юрчикові 10 років – і знову були слова вдячності Богові, що діти живуть у теплі і добрі, а головне — в любові людей, які замінили їм батьків.

Ще троє малюків (для створення дитячого будинку сімейного типу потрібно щонайменше п'ятеро) Гапонюки взяли у Сумах. Як розповідають, через знайомого вийшли на сирітський будинок. Довго не роздумуючи, взяли одяг, взуття для малечі – і в дорогу. А то ж лютий – зима, заметіль.

«Директорка закладу, – пригадує Тетяна Олександрівна, – питала нас, якого віку хочемо взяти дітей. Пропонувала і немовлят, але ми сказали, що вже дев'ятимісячного хлопчика маємо, то, може, старші є. Поводили нас по всіх групах. Серце кров'ю обливалось від дитячого: «Це мій тато!» – «Це моя мама!» Спочатку ми Катрусю свою надивились. Від застудної висипки все її обличчя було в ранках, тож ніхто з персоналу дитбудинку не думав, що ми її візьмемо. А потім Ліза привернула нашу увагу. А там — і Юля. Маленька, чорнявенька, вона сиділа у ходунках. Дітей якраз годували. Вони кричали навперебій, а Юля сиділа тихенько в куточку. Я питаю: «А чого ви всіх годуєте, а цю дівчинку – ні?» – «А ми перш крикунів годуємо, а потім – хороших дітей».

Як пригадує Тетяна Олександрівна, діти, проводжаючи їх у Суми, сказали: «Привезіть нам Юлю». Тож як жінка почула, що цю маленьку тихеньку дівчинку звати Юлею, то відразу зрозуміла, що без неї вона додому не поїде. Так і визначились із трьома дівчатками – везли у Волю Ковельську трирічну Катю, Лізу, якій і півтора року не було, і Юлю (їй минуло два з половиною).

Коли збиралися додому, то в сирітському будинку сказали, щоб із Ковельської райдержадміністрації кошти за одяг перерахували, бо ж він у них на обліку. А почули від Гапонюків, що в них є все своє. Здивувались: «Як же ви знали, які діти будуть?» І почули у відповідь: «А ми різний одяг взяли, передбачивши багато варіантів».

Тетяні Олександрівні було сорок, Степану Івановичу – сорок два роки. Та пора у житті, коли дехто, виростивши дітей, вважає, що можна й для себе пожити. А вони ніби заново у молодість повернулись, піднімаючи маленьких синів і дочок. А три роки тому подружжю зателефонували з районної служби у справах дітей і запитали, чи не взяли б вони десятирічного Богдана – з реабілітаційного центру всіх дітей позабирали, а його чекає інтернат. Подумали, що місце є, хліб і до хліба – також, і взяли ще одну сироту.

Старші сини і дочки Гапонюків живуть хто у Ковелі, хто у Волі Ковельській. Приїжджають до батьків із сім'ями. І щоразу не з порожніми руками: накриють дочки та невістки стіл – і чаюють у родинному колі, де затишно і дорослим, і дітям.

«Мене дехто запитує, – каже Тетяна Олександрівна, – чи однакові почуття до тих дітей, яким дала життя, і тих, яких ми взяли на виховання. Відповідь у мене одна: «Різниці нема». «Неправда, такого не може бути», – не погоджуються зі мною. А я кажу, що може. Ну як їм довести це?».

А нічого й не треба доводити. Головне, що діти відчувають цю «однакову» материнську любов.