Як волиняни вивчали туристичні принади білоруського Полісся
 
Після років пошуку туристичних вражень в екзотичних країнах українці звертають все більшу увагу на те, що у них під носом. У моду входить екологічний туризм: подорожі  природою. Поліські ліси, болота і річки кидають виклик заморській екзотиці. У них – свої переваги, своя енергетика, і, зрештою, своє туристичне майбутнє.
 
Нещодавно луцький «Клуб екологічного туризму» організував цікавезну вилазку на лоно дикої білоруської природи. Активісти на власній шкурі вивчали екотуристичні маршрути Брестської області сусідньої держави.
 
Серед групи екотуристів опинився і журналіст «Таблоїда Волині»
 
СЛІДАМИ ЗУБРІВ
 
Національний парк «Біловезька пуща» займає більш як 216 тисяч гектарів реліктового лісу, що розкинувся на території Брестської та Гродненської областей Білорусі. Тут – заповідні території, озера, купа природніх пам’яток і туристичних об’єктів. Частину найцікавіших маємо оглянути й ми.

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_1.jpg[/img] Офіційний в’їзд на територію Національного парку «Біловезька пуща»[/caption]
 
Обіцяють автобусну екскурсію – з комфортом, осіннього дощу можна не боятися. «Типові матрацники» - глузують самі з себе ті, хто звик до дикого туризму.
 
Рушаємо вглиб лісу асфальтованою дорогою. Обабіч – дикий ліс. Екскурсовод обнадіює: будьте уважні, може сере дерев побачите диких тварин. Інколи перериває розповідь несподіваним: «Дивіться-дивіться! Он кабани побігли!».
 
Де?! Крутимо головою, хтось тре скло автобусного вікна… Марно, так і не бачили. Зате раз-по-раз траплялися двоногі і двоколісні: пішохідні групи туристів чи велосипедистів. Адміністрація Національного парку «Біловезька пуща» давно розробила автобусні, велосипедні і пішохідні маршрути. На вході здають на прокат велосипеди, ту же можна купити карту – і їхати пущею навіть без екскурсовода.
 
Як і годиться «лісовій» екскурсії, слухаємо про нарости на деревах, трьохсотлітні дуби, про зубрів і ведмедів (ви знали, що дитинча ведмедя одразу після народження важить всього 0,5 кг?). Оповіді про природу змінюються історичними довідками. Біловезькі ліси були цікаві ще литовським князям. Саме вони колись заборонили тут полювання, через що сьогодні білоруси хваляться 600-літнім заповідним статусом пущі.

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_01.jpg[/img] У Біловезькій пущі заблудитися неможливо: всюди детальні вказівники й інформаційні стенди[/caption]

 
- Не дивуйтеся, що бачите багато сухих і повалених дерев, - каже екскурсовод. – То ж не міський парк, аби бути окультуреним, а природній. Та й кожний сухий стовбур може бути житлом для когось. Намагаємося мінімально втручатися у природу. 
 
Деревина – то «нафта» пущі. Німці і росіяни давно «ласували» тут міцними дубами й іншими деревами, що йшли на нужди промисловості. Росіяни рубали їх на свої кораблі, німці – на нужди армії, для чого навіть в часи Першої світової обперезали ліс сіткою залізниць. На їх місці білоруси зробили асфальтовані дороги, що завдяки цьому вийшли ідеально прямими.

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_3.jpg[/img] Рівна і пряма дорога у Біловезькій пущі збудована на місці залізничної колії[/caption]

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_8.jpg[/img] У 1903 році з ініціативи імператора Олександра ІІІ у Біловезькій пущі відкрили «Царський тракт». Для укріплення дороги на болотяній місцевості спорудили мостики з мореного дуба і залізничних рельсів, які збереглися до сьогодні. Перила мосту оригінальні, утім двоголові герби – реконструйовані. [/caption]

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_7.jpg[/img] У Біловезькій пущі - більше 1000 дерев-довгожителів. На фото – дуб-патріарх, якому 600 років. Діаметр стовбура - 2 м, висота – 31 м.[/caption]
[img data=def]05_11_2015_1174744598/1_9.jpg[/img]
 
Взагалі Біловезька пуща – то ціле горнило, де історія і природа злилися воєдино. Достеменно навіть не відомо, де взялася назва. Чи то від назви вежі, яка була тут збудована у 13 столітті і ніким не була взята (білий колір – символ незавойованості), чи від назви племені білих ятвягів, чи від фрази «белая весь», тобто біле село...
 
Проїжджаємо повз прикордонну заставу. У пущі, яка розкинулася і на територію Польщі, є кілька пішохідних переходів через кордон: поляки навіть без віз можуть йти (або їхати на велосипедах), якщо не далі пущі. Щоправда білорусів до себе без віз не пускають.
 
Час від часу виходимо з автобуса: то біля «царських мостиків» з двоголовими орлами, то біля 600-літнього дуба-патріарха. Усім кортить сфоткатися. «А зубри не нападуть?» - питає хтось напівжартома. «Хіба якщо ви їх не змушуватимете з вами сфотографуватися» - в тон відповідає гід.
 
Зубрів у пущі – цілих чотири з половиною сотні. Кількох з них ми таки побачили. Щоправда у вольєрах – по суті природньому зоопарку, де на великій огородженій території поселили тварин, характерних для тутешніх лісів. Зубри, коні, олені...

[caption][img data=def]05_11_2015_1174744598/1_6.jpg[/img] Символ Біловезької пущі - зубри[/caption]
 
В одному відсіку бачимо …страусів! Оце так витівка білоруської природи! Гід сміється: це просто подарунок Національному парку. Не виганяти ж їх в ліс. От, поселили між пущанськими «аборигенами».
 
МУЗЕЙНИЙ САМОГОН
 
Довгою лісовою стежкою йдемо до Музею народного побуту і старовинних технологій. Під ногами шурхотить листя, з гілля дерев капає роса, повітря просто дзвенить від вологи і свіжості.
 
Музей – то ціле село, збудоване посеред лісу. Рудоволоса господиня-екскурсовод  пропонує «окунуться в далекую бытность наших предков, которые с давних времен населяли пущанские земли».

[caption][img data=wat]05_11_2015_975886773/2_03.jpg[/img] Вхід до Музею народного побуту і стародавніх технологій[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_975886773/2_1.jpg[/img] На території Музею народного побуту і стародавніх технологій[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_975886773/2_02.jpg[/img] На території Музею народного побуту і стародавніх технологій[/caption]

В одній з хат, де до дрібниць відтворений побут поліщуків, бачимо пікантну деталь: сім’я не мала окремих кімнат, усі спали в одному приміщенні. Старики – на печі, молода пара – на лежанці внизу, тут же. «Да-да, вы все правильно поняли! – сміється господиня музею. – Детей долали под пристальным присмотром старшего поколения. Так сказать, демографическая ситуация под котролем».
 
Гордість музею –  потужний самогонний апарат, головна «старовинна технологія». Гонять тут «Напітак пущанскі»  - справжню добротну самогонку. Нею пригощають туристів, її  ж їм і продають – оригінальний сувенір, куди там нещасним магнітикам на холодильник.
 
Але спочатку, як годиться, ведуть на екскурсію в окреме приміщення: на площі у кілька десятків метрів встановлений потужний апарат подвійної перегонки.


 
Господиня пояснює: споруджували його кращі «ведущише белоруские самогонщики, которые с детства (!) знают это ремесло».  Усе як колись: чиста жива вода, заміс бражки з житньої муки і зерна тритикале, вимішують дерев’яним веслом, додають дріжджі, вистоюють – і гонять.
 
Нас запрошують у місцеве кафе-корчму. На столах – наповнені чарки, закуска. 50 грам пущанки і бутерброд з салом та огірком і 200 грам березового соку  входять у вартість екскурсії. Господиня інструктує:
 
«Возьмете рюмку в руку, вот так локоточек немножко вверх, «хух!» - видохнули, «хлоп!» - выпили, и втянули носом свой кулачек. И слушайте. Она розтекается, по телу, розтекается... И вот пришла, и говорит: здрасте!»

Одним словом, фінал екскурсії музеєм вийшов душевним, навіть з тостом. А як інакше – у самому серці Біловезької пущі, серед предковічного лісу, ще й з чаркою. І то нічого що всього 50 грам на одного. Головне – товариство і атмосфера, еге ж? Та й кому мало,  докупити «напітка пущанскаго» – не проблема, аби «зайчики» у кишені були. Півлітра «на наші гроші» - близько 120 грн.
 
ДІД МОРОЗ – ПОЛІГЛОТ
 
Пущанка далася взнаки: в автобусі гамірно інколи навіть монотонний голос екскурсовода у динаміках  не чути.  За вікном мелькають вказівники, інформаційні стенди, знаки. У пущі і з цим – все «ок», не заблудишся, навіть якби карти в руках не було, дарма що дикий ліс. 
 
Минаємо вказівник «Поместье Деда Мороза». Кажуть, придумав «поселити» цього казкового персонажа у пущі білоруський «Бацька» президент ще у 2003 році. На 15-ти гектарах, місці колишнього зубропитомника зробили казку: тут і хата самого Діда, і його внуки Снігурочки і «офіс», де він листи дітям пише…

Буквально на порожньому місці, без будь-якого історичного, міфологічного, літературного, етнографічного чи бодай літературного фундаменту білоруси створили один з найвідоміших туристичних брендів своєї країни, який щороку відвідує близько 150 тисяч людей.
 
Слова «сказочный» і «волшебный» чуємо тепер через речення. Гід попереджує: мусите  залишити всі турботи перед ворітьми, і стати дітьми, максимум - десятирічними. Бо ж ідемо у казку.
 
За екскурсовода – Каргота, молодша сестра Баби Яги. Балагурить безперестанку.  «Малыши, отгадайте загадку: с ветки вверх, на ветку снова ловко прыгает…» «Корова!» - дружно гуде хор дорослих, і всі весело регочуть.

[caption][img data=def]05_11_2015_1237784305/3_4.jpg[/img] Каргота - молодша сестра Баби Яги[/caption]


 
Казкова концепція витримана до деталей. У ворота пускають тільки після заклинання «Стражники, стражники, пустите нас, пожалуйста». Ну і , звісно, як без «Дедушка Мороз, появись пожалуйста!»? Це вже під порогом його дому.
 


Той виходить – хоч і з традиційною палицею, але не в шубі – осінь же ж. Оригінальний солом’яний капелюх, одяг, стилізований під народний, величезна біла борода.
 
Російській мові Діда Мороза вже й не дивуємося: білоруської тут і «днем з вогнем» не почуєш. «Откуда приехали?» - питається. Кажемо: Білорусь, Польща, Україна.
 
«Што ж вас аб'яднала, паважаныя госці?” – піддає Дід місцевої екзотики у розмову. На що чує відповідь: Полісся! «Калі ласка, падрабязней з гэтага моманту», - дивується. Пояснюємо: ми вивчаємо можливості екотуризму на Поліссі, яке спільне для наших трьох країн.
 
Дід намагається поговорити з кожним. Чує від керівника української групи Катерини Шкльоди: «Ми з України». І зразу жартує українською: «Оооо, то від вас до нас такі гарні дівчата щодня їдуть. Чи то з Кривого Рогу, чи то з Прямого…».
 
Знайшов спільну мову і з поляками: «О, то пан мєшка над Бугєм? У Діда Мороза з географією вшистко в пожонтку!»
 
Одним словом, Дід усім сподобався. Розповів і про історію Біловезької пущі, і про своїх родичів: внучку Снігуроньку, яка мешкає в діда тільки взимку, «жонку» Зиму, трьох дочок - Стужу, Завєю і Мятеліцу.

[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/3_2.jpg[/img] Білоруський Дід Мороз[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/3_3.jpg[/img] "А тепер усі разом скажемо: шишкі![/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/3_1.jpg[/img] У резиденції Діда Мороза ось такі попереджувальні знаки[/caption]

 Зробили спільну фото: перед фотокамерою Дід звелів усім сказати «чаровне слово «шишкі!». Отримати по великому прянику в формі ялинки.
 
Розпрощалися. З боку воріт вже гудів автомобільний клаксон, приїхав весільний кортеж.  Відвідати Діда Мороза в день весілля – популярна новітня білоруська традиція.

[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/3_5.jpg[/img] Один з вказівників у Біловезькій пущі[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/3_6.jpg[/img] В терем Снігуроньки можна хіба заглянути через вікно [/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_1237784305/dsc06487.jpg[/img] В приміщенні, де Дід Мороз пише листи дітям, стіни заклеєні дитячими малюнками, а біля входу висять дзвіночки[/caption]
 
До речі, цілком доступна усім: квиток у Резиденцію Діда Мороза коштує 85 тисяч білоруських рублів (для зручності їхню «тисячу» переводимо у нашу гривню). Дитячий квиток – 70.
 
Загалом ціни у Біловезькій пущі туристів не кусають. Найдорожча – оглядова екскурсія на автобусі: 100 тисяч з дорослого носа, 60 – з дитячого. Можна аїхати і своїм транспортом, щоправда треба заплатити 150 тисяч за кожну годину перебування на території парку.
 
Можна замовити індивідуального екскурсовода.  А можна й не заморочуватися, а просто покататися пущею на ровері. Прокат велосипеда тут – 30 тисяч за годину.
 
У ШКУРІ БІЛОРУСЬКИХ ВІКІНГІВ
 
– Знакомтесь – это «Слейпнир». В скандинавской мифологии это восьминогий конь бога войны Одина, быстрый и ловкий. Мой Слейпнир такой же, - в голосі господаря агросадиби «На Заречной улице» Сергія Полікарпука непідробна гордість.
 
Що дивуватися – чоловік рік потратив на спорудження цього феноменального туристичного атракціону: 9-меторового корабля вікінгів з головою дракона на носі, щитами і величезними веслами на бортах. Нашій «міжнародній делегації» випала унікальна і, чого там, почесна нагода випробувати човен у першому пробному запливі.
 
Розсідаємося на лавки, дівчата кутаються в пледи (осіння прохолода підсилює річкова сирість), хлопці беруться за весла. Великий але легкий (зовні дерево, всередині – пластик) човен відчалює.
 
«Раз-два!, Раз-два!» - Сергій в ролі капітана, намагається зробити наші завзяті гребки хоч трохи синхронними. Через кількасот метрів починає виходити, береги річки Мухавець тільки миготять обабіч. 
 
- Вот так когда-то и викини по нашому Мухавцу плавали. – пояснює. – Это же была часть знаменитого пути «Из варяг в греки».

[caption][img data=wat]05_11_2015_1506746034/20150926_161649.jpg[/img] Слейпнір - імітація корабля вікінгів [/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_1506746034/dsc06595.jpg[/img] На борту Слейпніра[/caption]

 
Сергій переконаний: завдяки дракару клієнтів у місцевих агросадиб Кобринського району точно побільшає. Усі вони об’єднані у так званий кластер агротуризму «Мухавэцька кумора». Мають свій сайт http://kumora.by, працюють завзято, користуються і  популярністю серед туристів, і міжнародним сприянням. До слова, човен вікінгів споруджений за європейські гроші, в рамках підтримки туризму в Білорусі.
 
-  «Кумора» -  значит кладовая, на местном полесском наречи, - каже координатор кластера, дружина Сергія Алла Полікарпук. - Это место, где сосредоточены ценности.  А  ценности  нашего края – это традиции наших предков, культурные и  природные богатства, старинная белорусская кухня, талант и мастерство наших ремесленников, уникальные   исторические  места и гостеприимство местных жителей».

[caption][img data=wat]05_11_2015_1506746034/4_1.jpg[/img] Члени ГО "Клуб екологічного туризму (Луцьк) та координатор агротуристичного кластеру "Мухавэцька кумора" Алла Полікарпук (крайня справа) на борту "Слейпніра". Берег річки Муховець, Кобринський район Брестської області, Білорусь.[/caption]

Лише в садибі Полікарпуків, що на березі Муховця, щороку гостює до тисячі людей. Беруть небагато: 10 доларів за нічліг із дворазовим харчуванням. Решта атракціонів окремо. Можуть і історичні пам’ятки району показати, і лісами-річками покатати, і культурну програму влаштувати: в «Мухавэцьку кумору» входять місцеві колективи, народня майстри, клуби історичної реконструкції. Їдуть на Кобринщину не лише з Білорусі і «ближнього зарубіжжя». Бувають і японці, й американці.
 
Особливо цінують страви давньої білоруської кухні, в чому Лариса Полікарпук справжня майстриня. Ми теж куштували. Підтверджуємо: бомбезно! Млинці з поліською кулагою (несолодким варенням з ягід, меду  і житньої муки) чи мочанкою (м’ясним соусом), вівсяний кисіль, домашні пироги і бочок, і королева столу – гречка, печена у свинячих ребрах.
 
Звісно, під чарочку: на цей раз не пущанки, а крамбамбулі – настоянки на меді і прянощах. Обід був королівський. А хто сказав, що екотуризм – то лише на велосипедах кататися чи річками плавати?...

[caption][img data=wat]05_11_2015_1506746034/dsc06577.jpg[/img] Один з кулінарних шедеврів координатора агротуристичного кластера "Мохавэцька кумора" Алли Полікарпук[/caption]
 
ЛІСОВЕ ХРЕЩЕННЯ ВЕЛОСИПЕДИСТА
 
Але були й велосипеди. Куди без них справжньому поціновувачу білоруських просторів? У селі Лєпньовка Брестського району у приміщенні старої школи діє еколого-просвітницький центр ГПУ «Республіканський заказник «Прибужське Полісся».
 
Величезна територія ще в 2003 році отримала диплом від ЮНЕСКО і офіційний статус «біосферний резерват» - аби зберегти унікальні місцеві види рослин, тварин, грунти і водойми.
 
До речі, резерват – частина транскордонного резервату «Західне Полісся», куди входить  територія польського Полісся і українського Шацького національного парку. Спеціалісти пояснюють: саме завдяки прикордонному статусу ці території збереглися неушкодженими великими промисловими підприємствами. Тепер з них – втіха туристам. 
 
Еколого-просвітницький центр у Лєпньовці має і костел для туристів, і прокат інвентаря,  і власну бібліотеку. Приїжджим обіцяють організувати атракції «до кольору до вибору»: сплави по річках, екскурсії по архітектурних пам’ятках місцевих сіл і музеях, лісові подорожі.  

[caption][img data=def]05_11_2015_84741118/20150927_101213.jpg[/img] Еколого-просвітницький центр ГПУ «Республіканський заказник «Прибужське Полісся»[/caption]
[caption][img data=def]05_11_2015_84741118/5_1.jpg[/img] Учасники study-туру на старті веломаршруту "Таємниці Білого озера". Село Лєпньовка, Брестська область, Білорусь[/caption]
 
Ми ж взялися випробувати один з нових велосипедних маршрутів, що зветься «Тайны Белого озера». Всідаємося на новенькі, здається, щойно з конвеєра, велосипеди. «О, так мы и здесь первопроходимцы!» - жартує Георгій Грибов, який координує спільний з «Клубом екологічного туризму» міжнародний проект, в рамках якого і відбувся цей study-тур.
 
Поїхали. Спочатку звиклим до їзди асфальтом незвично: то в піску забуксуєш, то в калюжу на повному ходу влетиш. Утім, то те він і екотуризм: отримати максимум вражень від самого процесу.
Після нічного дощу земля аж парує під осіннім сонцем. Ліс пахне туманом, свіжістю і хвоєю. Раз-по-раз в руку чи голову стукає якась гілка – і струшує на тебе гору холодної роси.
 
Під сміх і гучні розмови доїжджаємо до Білого озера. Назад – асфальтованою дорогою. Ех, зовсім не те. Хіба що від ідеального покриття, уже звичного у цій країні новітнього соціалізму, отримуєш задоволення.
 
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/5_2.jpg[/img] Такими вказівниками маркований маршрут[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/5_3.jpg[/img] Учасники study-туру на старті веломаршруту "Таємниці Білого озера". Село Лєпньовка, Брестська область, Білорусь[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/5_4.jpg[/img] Білоруськими полями - з позитивом і драйвом[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/20150927_105536.jpg[/img] На привалах під час веломаршруту підкріплюємося цукерками[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/20150927_115617.jpg[/img] Хіба злякають якісь там жучки справжнього екотуриста?[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/dsc06785.jpg[/img] На шляху до таємниць Білого озера доводилося долати різні перешкоди[/caption]
[caption][img data=wat]05_11_2015_84741118/dsc06790.jpg[/img] Це вам не волинським асфальтом їздити![/caption]

*   *   *
 
Дорогою в Україну обговорюємо побачене і пережите. Воістину, світ тримається на ентузіастах. Вони ж той світ мусять врятувати: бо тільки той, хто по-справжньому любить свою землю, свою справу і людей навколо, може  досягти успіху. Вони – активісти білоруського екотуризму – саме такі. За всі дні подорожі не виникало ні найменшої нагоди і бажання говорити про політику, ідеологію чи війну. Серед прадавніх лісів і величних озер  воно все видається далеким і несправжнім. То, мабуть, те, що називають «єднанням з природою» чи «поверненням до джерел». 
 
Юрій РИЧУК
Фото Юрія РИЧУКА та Дмитра КУЛИКОВА
 
P.S.
 
За участь у study-турі автор дякує громадській організації «Клуб екологічного туризму», яка спільно з польськими і білоруськими партнерами реалізовує проект «Створення інформаційного комплексу у сфері транскордонного екологічного туризму у Єврорегіоні Буг» в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна на 2007-2013 роки, що фінансується за рахунок коштів Європейського Союзу.