Макс Кідрук розповів у Луцьку, як убив людину та прикопав тіло

^{Текст: Ірина САСОВСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав’ярня «Львівський штрудель»}

– Що більше полюбляєте: каву чи чай?

– Більше люблю чай. Переважно п’ю зелені чаї, а навіть якщо не зелені, то дуже люблю, коли до нього додається свіжа м’ята. Чаї п’ю більше взимку, влітку п’ю компоти чи навіть звичайну воду. Чаї вибирає дружина, вона знає по Рівному всілякі фірмові магазинчики, де й купує його.



– Ви знаний мандрівник і трохи поїздили світом. Як зазвичай відбувається знайомство з гастрономією інших, подекуди екзотичних, країн?

– Звичайно, завжди «стремаєшся», не так якихось смакових несподіванок, більше хвилююся про власне здоров’я. Коли мандруєш, відвідуєш багато різних місць, іноді їси на ходу, тож остерігаєшся неякісно приготованої страви.

Маю просте правило: якщо люди сидять у тому ресторані чи кав’ярні, навіть якщо він виглядає трохи задрипаним, отже, там можна їсти. Скажімо, в Південній Америці, в Перу ми їли в такому напівнаметі чи то халупці з трьома столами, поміж якими бігають собаки, але там постійно купа людей, які купують боби з м’ясом. Ти розумієш, що якщо так багато людей тут їсть, то можна не остерігатися.

Ще треба розуміти, що коли ти не в туристичних місцях, їжа може бути надзвичайно гострою. Кажуть, що мексиканські страви гострі, але якщо ми говоримо про Канкун чи Мехіко, там ці справи адаптовані у будь-якому разі. А коли ти потрапляєш у бідніші й значно менш популярні серед туристів штати, то там поняття гострого може бути значно більш розтягнутим. Гостра страва там може бути, насправді, збіса гострою. Я обожнюю гостру їжу, але були там такі соуси, що я просто не міг їх переварити, з очей текли сльози.

– У турі з книгою «Зазирни у мої сни» Луцьк – третє місто після Рівного та Києва. Чому саме такий порядок?

– Тут суто логістична складова, просто так було зручно. Насправді, я завжди приїжджаю до Луцька і завжди захоплений луцькою аудиторією. Це – одне з топових моїх міст, де завжди збирається багато людей. Тут є чудова команда «стендаЛь», які роблять просто блискучу рекламу та підготовку до заходу. Тому, коли ми плануємо тур, завжди ставимо Луцьк одним із перших.



– На жаль, на презентаціях книг не часто можна побачити ажіотаж. Письменники їх часто проводять в університеті, бо там гарантовано можна розраховувати на «зігнану» аудиторію. Кідрук же умудряється ще й за вхід брати, і зали повні. Як вам це вдається?

– Почну з того, що маю абсолютно чітку позицію – ніяких «зігнаних» аудиторій. Як тільки у розмові з навчальним закладом я розумію, що це буде «зігнана» аудиторія, я відмовляюся. Бо людям має бути цікаво. Коли ми почали робити платні презентації, була певна стратегія. Вона полягала в тому, щоби людина, яка прийшла на першу презентацію, обов’язково прийшла наступного разу. Щоб ніхто не виходив із залу незадоволеним.

Я дуже ретельно слідкував за тим, як виступають інші письменники, що вони роблять, оцінюючи одночасно реакцію людей на них. Ця реакція буває дуже різною, особливо що стосується сучасної української літератури, бо є багато суперечливих особистостей і багато різних думок.



Я ретельно готую свій виступ, ніколи в житті не виходжу до аудиторії непідготовленим. Це має бути цікаво, весело, візуально й динамічно. Це має бути щось середнє між стендап-камеді й театральним дійством. Останні чотири роки ми ретельно готуємо презентацію, ми проводимо репетиції, де я відточую те, що я буду розповідати. Мені дають зауваження, що можливо десь треба вставити якийсь жарт, десь зробити по-іншому. Це суттєва частина підготовки туру.

Презентація на всі міста поставлена «від і до» і скрізь однакова. Це діє, бо ти не просто виходиш і розказуєш, що тобі стукнуло в голову. Не просто сидиш, «дивіться, я такий крутий, ставте мені питання і я буду розказувати». Ти даєш людям щось, що їм цікаве. Ти даєш їм купу цікавої інформації. Ти надихаєш їх. І, так, за це вони готові платити гроші.

Вже не перший рік я доводжу, що літературний ринок в Україні є, і люди готові платити за вхід на презентації. Звичайно, за умови, що вони знають, що на цій презентації вони щось отримають.

– Що треба знати про нову книгу читачу, який вже читав Кідрука, і тому, для кого ця книжка стане першою?

– Тому, хто читав, слід бути готовим до того, що я росту, як читач, і я росту, як автор. Книги стають все більше соціально наповненими, соціально змістовними та соціально важчими. Такою є «Зазирни у мої сни».

Якщо окреслити цю книгу жанрово, то наполовину це все ще технотрилер, і наполовину – соціальна драма. Я від початку хотів так зробити. Коли я прописував усю соціальну частину, я дуже хотів, щоб у читачів виникла така ж сама реакція, яка виникла у мене, коли я дочитував книгу Маріо Варгаса Льйоси «Витівки кепського дівчиська». У мене просто скреготали зуби і в прямому сенсі хотілося задушити головну героїню. Так її описав Льйоса. Я хотів би досягти чогось подібного.

Сподіваюсь, що трилерна канва утримуватиме читача впродовж усієї історії, але поза тим є щось глибше, є подвійне дно, є певні речі, про які читач мусить здогадуватись, які мусить витягувати з вчинків чи з роздумів персонажів. Це робить книгу об’ємнішою і глибшою.
Для тих, хто не читав Кідрука, я навряд чи скажу щось специфічне, просто раджу почати саме з цієї книги. Я вважаю, що на сьогодні з опублікованих це моя найсильніша історія. Це суб’єктивно, я розумію, але я вважаю її найсильнішою й найякісніше виписаною. Тож, хто ще не читав і планує почитати, раджу розпочати саме з цієї книги.



– Говорите про вплив на читача Льйоси. Як вважаєте, які емоції найлегше викликати у читача?

– Скажімо так, негативні емоції, якусь відразу викликати досить легко. Не треба бути аж таким вправним у розробленні сюжету для того, щоб у читача з’явилося почуття відрази, щось відштовхуюче від персонажа. Значно важче викликати страх. Книга – це не хоррор-фільм, тут значно важче все описати.

Страх у книгах спрацьовує лише тоді, коли це ситуативний страх. Коли ти описуєш не монстрів і привидів, а якусь ситуацію, читач уявляє себе у цій ситуації і йому стає страшно. Ось це вже з біса непросто.

Так само важко викликати сміх, особливо текстом і в наш час, коли людина сидить сама і нема когось, хто засміється й спровокує ось цю дурнувату ланцюгову реакцію.

– Багато успішних чоловіків обирають шлях, коли особисте життя залишають за кадром задля збереження образу секс-символа. Ви обрали інший шлях. Чому так?

– Я не шоумен і не рок-зірка, я не заробляю своїм обличчям. У мене гарна і розумна дружина, тому я не розумію, чому маю її ховати. Я не пишу лише для дівчат. Якщо ви подивитесь на аудиторію презентацій, то побачите, що чоловіків і жінок там практично порівну. Окей, можливо, дівчат трохи більше, але це лише з тієї причини, що ви більше читаєте, бо більшості хлопців все-таки важче всидіти півтори години над книжкою.

Робити з цього якусь таємницю – не просто не чесно стосовно дружини, а навіть трохи тупо. Якби я хотів стати секс-символом, я би просто не одружувався. Якщо вже я прийняв таке рішення, то зрозуміло, що воно до чогось зобов’язує.



– Як думаєте, важко бути дружиною популярного письменника?

– На жаль, я думаю, що так, але з іншого боку, я тут нічим не можу зарадити. Це є моя робота, це є я. Я не розглядаю шлюб, як щось таке, що повинно примушувати відмовлятися людей від того, ким вони є. На жаль, дехто так думає, але це дуже неправильно.

Я, наприклад, ні в чому не обмежую свою дружину. Вона зараз дуже тісно співпрацює з Корпусом миру, у неї багато відряджень з різними людьми, і ніколи в житті я не казав їй «туди їдь, туди не їдь». Того ж самого хотів би у ставленні до мене. Має бути певний рівень довіри. Повторюсь: шлюб не означає, що ми маємо ставати кимось іншим.

Так, я думаю, що їй важко. Але так само думаю, що це свідомий вибір, бо без ось цього всього не було б мене. Мені подобається писати, мені подобається їздити і презентувати книги. Мені подобається, що це комусь потрібно. Якось зарадити я не можу, лише намагаюся бути максимально відкритим і чесним, і сподіваюсь, що цього достатньо.

– Також Таня допомагає в дечому вам, правильно? Зокрема, вона долучилась до створення буктрейлера.

– У неї є своя робота, вона багатьом викладає англійську, дає приватні уроки. Працює з громадськими організаціями та Корпусом миру. У неї вкрай мало часу, щоб ще щось виділяти, але, так, вона в міру своєї незайнятості допомагає мені, і я це дуже ціную. З буктрейлером вона на себе взяла дуже багато. На ті дні вона фактично скасувала усі заняття, готувала для всієї знімальної групи, допомагала зі зйомкою, знімала бекстейдж, допомагала з малим, коли він сумував чи починав капризувати. Таня робила безліч речей, без яких та зйомка була б неможливою.

– Дружина читає книги перед публікацією?

– Так, звісно. Вона один з рідерів, один з найзапекліших і найприскіпливіших рідерів.



– Скільки зараз є рідерів? Яким має бути хороший рідер?

– Їх зараз є менше десяти. Насправді, з цим проблема. Хорошого рідера знайти дуже важко. Як правило, люди напрошуються в рідери лише з тією метою, щоб прочитати книгу, яка ще не вийшла. Але це дурня, бо готовий варіант і книга, яку отримують рідери, – велика різниця. Там багато чого виправлено, в першу чергу стилістично, але і сюжетно також. Рідер – це людина, яка свідомо жертвує можливістю насолодитися довершеним твором і яка має давати поради.

Часто буває, що рідер прочитав твір і сказав: «так, класно». Але, чувак, я ж, бляха-муха, не для того тобі це давав! Часто буває, що рідер після прочитання пише мені хвалебні оди, а потім у якихось приватних розмовах за спиною каже, що те і те не так. Ну, зрозуміло, це ж чернетка. Тому рідерів я дуже фільтрую, і зараз це вже ті люди, які в буквальному сенсі вичитують.

Хороший рідер має бути начитаним і розуміти, що таке рідер. Він має бути не аж таким близьким мені, щоб боятися сказати правду у вічі. Часто люди просто бояться зіпсувати стосунки, сприймають бажана за дійсне і не критикують так, як мали б це робити.



– Ви написали книгу для поляків про українсько-російські відносини. В силу останніх заяв польських посадовців і гостроти історичного питання, чи не хочеться написати книгу для поляків, але про українсько-польські історичні відносини?

– Відносини були напруженими вже тоді, коли я презентував «Я, українець» у Польщі. На презентації у Варшаві було дуже багато поляків, і ми говорили не про «Я, українець», ми говорили про Волинську різню. Це було настільки дико для мене! Але я не думаю, що то було якось штучно спровоковано.

Коли «Я, українець» була опублікована у Польщі, на презентації розгорнулась досить палка дискусія. Я аргументовано доводив, що, так, ця різня справді була, так, нам дуже шкода, але вона також була спровокована діями поляків. Поляки тоді діяли у рамках своїх законів, українці ж були поза законом, у них лише залишалось право на терор. Я також говорив про те, що безглуздо будувати нинішні відносини на тому, що відбулося більше, ніж півстоліття тому. Уже тоді це все тріщало, а зараз ця хвиля докотилась до офіційного рівня.

З польським видавцем ми обговорювали саме таку книгу – для поляків про українсько-польські відносини. Було досить велике зацікавлення, і ми фактично домовились, що з одного боку напишу щось я, з іншого – поляк, і ми зробимо добротну публіцистичну книгу. Потім я повернувся до України і цей проект чомусь затих. Тож така ідея звучала, не буду загадувати, можливо, колись до неї і повернемося.



– Мабуть, часте питання останнім часом, та все ж: що сниться Максу Кідруку?

– До речі, не таке часте, як можна було б подумати, зважаючи на назву нової книги. Якщо засинаю пізно, то, як правило, сняться жахи. Сни є постійно і вони абсолютно різнопланові.

Останнім часом був абсолютно божевільний сон. До речі, навіть хотів зробити про це пост у Фейсбук. Тижнів чотири тому мені приснився сон, що я вбив людину. Уже зараз я не пригадую подробиць. Уві сні мені здавалось, що я на це здатний і це абсолютно виправдане вбивство. Я десь в лісі прикопав тіло. У сні мені надзвичайно не комфортно, бо я розумію, що, бляха, чувак, та в тебе все було класно, шикарна кар’єра, тільки сиди і пиши, чудова дружина, все ж так було чудово і що тепер? Тобто мене лякав не сам факт, що я вбив людину, а те, що це можуть викрити.

Через два тижні мені наснилось продовження цього сну, буцімто я раптом зрозумів, що прикопав це тіло не надто глибоко, я розшукую його в лісі. Воно уже роздулося, земля попіднімалась, я розгрібаю його, а воно від трупних газів пирскає мені в обличчя. Я намагаюсь його прикопати глибше.

І ось на днях було знову продовження цього сну, все знов крутилось навколо цього мертв’яка. Я вже не пригадаю подробиць. Як то кажуть, дурне спить – дурне сниться (сміється – авт.).