«Таблоїд Волині» у традиційній рубриці «BLOG на нічку» продовжує публікувати думки лучан щодо проблем, які їх найбільше хвилюють.

Сьогодні – роздуми про нашу культуру і людяність від журналістки "Таблоїда Волині" Оксани Федорук.

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].

***

Нещодавно подорожувала з друзями Карпатами. За декілька кілометрів від славнозвісного озера Синевир нам підказали ще одну цікавинку – реабілітаційний центр для бурих ведмедів. Тож вирішили її відвідати. Тут з нами трапилася одна, можна сказати, дріб’язкова, але дуже показова для нашого суспільства історія.

Центр, площею 12 га, почали будувати у Національному природному парку «Синевир» в  2011 році. Сюди для реабілітації привозять бурих ведмедів, які зазнали жорстокого поводження, потерпіли від стихійного лиха, для відтворення їх природної популяції тощо.

[img data=def]04_09_2017_1705841278/21322890_1352060081558591_179247429_n_1.jpg[/img]
[img data=def]04_09_2017_1705841278/21325614_1352060118225254_1109999532_n.jpg[/img]

Тобто майже всі ведмеді, які потрапляють сюди, мають психологічні травми:

Ведмедиця Іра прожила всі свої роки в клітках, у яких підлога була з арматури.

Беня 14 років свого життя працював у пересувному цирку. Його вчили танцювати за допомогою розпеченої плити та погано годували.

Маша жила на Львівщині та «розважала» туристів біля гірських підйомників. І ще десятки історій, які просто неможливо читати без сліз.

[img data=def]04_09_2017_1705841278/21291694_1352060051558594_581927293_n.jpg[/img]

Але деякі люди, які відвідують цей центр, все одно часто сприймають тварин, як іграшок, як тваринок для вдалих фотографій чи селфі, і не усвідомлюють, що звірі не повинні нікого розважати.

От і цього разу довелося спостерігати таку картину.

Ми з подругами присіли у бесідці, яка знаходиться біля огорожі. Десятки людей фотографували ведмедів, які ліниво походжали територією. Один чоловік тримав на руках дитину – хлопчика дошкільного віку. Малий їв булочку, і батьки «порадили» йому простягнути ту булку ближче до решітки. Ведмеді смаколик помітили, і один із них аж на лапи став, відкривав рота і висовував язика – напевне, просив і собі покуштувати (ведмеді таке люблять). Радості відвідувачів не було меж – всі мерщій налаштували фотоапарати і фотокамери для вдалих знімків. Так продовжувалось хвилин п’ять.

Ми зробили перше зауваження, що це не цирк. На що один чолов’яга весело відповів, мовляв, що «зато гарні знімки получаються».

«Шоу» і далі продовжувалося.

Я не стрималася і кажу: «Жіночко, це реабілітаційний центр, а не цирк, нащо ви дражнитеся?». Вона, не випускаючи з рук селфі-палки, почала виправдовуватися, мовляв, все ок, тож дитина їх не годує, а те, що тварина може торкнутися огорожі, яка оснащена електропастухом, чи те, що не можна так дражнитися із тваринами, які і так немало пережили в своєму житті, її не хвилювало. Зрештою, на наше «нєгодованіє» вона відрізала: «Сидиш там, то сиди!».

Завіса.

На культурне зауваження – «сидиш там, то сиди». В мене більше не було слів. Сімейка швиденько почимчикувала звідти, всі і далі продовжували фотосесію.

І тут нам згадалися слова Кузьми, про то, що ми є «терпіли», про то, шо в кінотеатрі хтось може говорити по телефону, і ніхто йому зауваження не зробить. Ви можете сказати: «Ой, теж мені знайшли проблему». Але потім батько може привселюдно шарпати дитину – і ніхто його не втихомирить і не викличе поліцію. Комусь стане зле - і не викличуть «швидку». І є ще багато-багато таких історій...

Не будьте «терпілами», не будьте байдужими. Навіть у дрібницях. З цього починається наша культура і наша людяність!