ZARINA дарує тисячу гривень за історію любові. ГОЛОСУВАННЯ

11 Лютого 2020

Любов буває різною: веселою та сумною, спокійною та екстремальною, вічною та мимолітньою… Про красиву любов варто розповідати, адже ці розповіді дають надію тим, хто розчарувався, і дають можливість оповідачам вкотре дістати зі скриньок своїх сердець теплі та трепетні спогади.

До Дня Валентина Ювелірний Дім ZARINA вирішив зробити чудовий подарунок, який можна отримати просто розповівши історію свого кохання.

По 13-те лютого триватиме голосування, і автор чи авторка найцікавішої історії отримає в подарунок сертифікат на 1000 гривень для купівлі неперевершених прикрас за адресою: м. Луцьк, пр-т Волі, 17, Ювелірний Дім ZARINA.

Переможець чи переможниця конкурсу отримає свій подарунок 14 лютого.

Пропонуємо вам підтримати наших конкурсантів та проголосувати за історію, яка вразила вас найбільше. Аби віддати свій голос, натискайте «вподобайку» в лівому верхньому кутку світлини з ім’ям обраного вами конкурсанта.

ОЛЕНА СТОЛЯРЧУК:

Я заслужила свою любов. Ми познайомилились по інтернету. Просте спілкування переросло в дружбу, а потім і в любов. Принаймні, я так думала. Так сталось, що я завагатніла, ми почали жити разом і все було чудово. Однак через кілька місяців чоловік став дратівливим, почав дорікати різними дрібницями: не так посуд помитий, не так їсти приготувала, на те одягнула... Я не могла зрозуміти, в чому справа. Поки випадково не натрапила на лист, надісланий йому на пошту. Від колишньої дружини. Вона лишила його заради іншого, стосунки в них не склалися, тож вирішила повернути чоловіка. Стільки любові було в цій переписці, стільки спогадів... Я зізналася чоловікові і попросила його піти. Я дуже хотіла дитину, тож була рада цьому подарунку, а чоловік... Ну, буває. Проте він лишився. Став уважнішим, перестав нервувати. Народився гарний синочок. Я була виснажена, бо хлопчик був хворобливий, ночами не спав. Чоловік став подовгу залишатися на роботі, знову істерики, невдоволення. І знову зрада. Я пробачила. Можливо, ви скажете, що дурепа, а я просто набралась терпіння і робила все, аби йому було комфортно. А потім чоловік потрапив у лікарню. Важка операція. Я стояла опівночі під дверима кабінету і молилася. Боже, я за все життя не промовляла «Отче наш» стільки разів, як за тих три години. І перше, що він сказав, коли його вивезли з операційної, було «Я тебе дуже-дуже люблю»...

Ми живемо вже п’ять років. І турботливішого та ніжнішого чоловіка годі шукати! На нашу річницю він подарував мені чудову романтичну вечерю і зізнався, що я дійсно заслужила любов. Я її вичекала, виплекала, вимолила...

Тому щиро бажаю, аби в кожного вистачало терпіння і всім великої-великої любові!

МИХАЙЛО ГЕНЗЕР:

Ні каяття, ні сповіді нема…

І сон не йде, бо дýми, наче хмари.

На віддалі стоїть Любов німа,

Хто я для неї: пáра чи не пара?

Десь там душа споріднена сама

Із болями своїми наодинці…

Є рани, котрі носим крадькома,

Є світ, який належить іншій жінці.

Ті спогади ніхто не прожене,

Вони в свідомість глибоко вп’ялися…

Приходить в сни, як видиво страшне,

Що ми колись востаннє обнялися…

Нічим-нічим тобі не докорю,

Хоч поруч неспокійні бродять тіні…

Бо я так само, як тоді горю,

І про любов кричу у безгомінні.

Ані молитви, ні спокут нема,

Моя біда від інших бід відмінна…

Стоїть Любов скорботна й самітна,

І я живу в її благословінні!

***

Новий підйом забув старі падіння:

Свобода Ваша доторкá чуття.

Просив я Долі в свого Провидіння, –

Явились Ви – і я прошу Життя!

Я говорити хочу без упину, –

Таке зі мною в юності було…

Хоч й не моя Ви досі половина,

Та ще в мені – так рясно не цвіло…

Я хочу так, щоб Ви мене почули,

Щоб руку Вашу пéстити в своїй,

Щоб Ви не жалкували за минулим,

А йшли зі мною, де б я Вас не вів.

Щоб з Вами ми нічого не забули, –

Не згадуймо про спалені мости…

Мене в мені Ви враз перевернули, –

Я Вас люблю, -- і Ви мені простіть!


ІРИНА ВОРОТНА:

Наша з чоловіком історія кохання почалась з луцького супермаркету, хоча він переконує, що таки з сільської калюжі. Отож, про все по порядку.

Кілька років тому я, повертаючись із роботи, зайшла до супермаркету на повсякденні закупи. Там робив покупки й мій майбутній чоловік Павло. Розповідає, що одразу помітив мене, впізнав і зацікавився, але підійти не наважився. Потім мій Пашка знайшов мене у соцмережі (це було не важко, адже ми родом з одного села), попросився в друзі й отак ми спілкувалися кілька місяців. Запит на дружбу, який став початком великого кохання, припав на той час, коли Паша повертався із відпустки назад на війну. Зустрічатися ми також почали по телефону, а на перше побачення пішли за кілька місяців після того, коли коханий приїхав у наступну відпустку.

Я дочекалася Пашу з війни і вже за два дні без вагань переїхала до нього жити. Далі все було, як у голівудських фільмах: освідчення, весілля, народження первістка. Перечитавши ці рядки, здається, що це проста і щаслива історія кохання. Однак, як згадую той час, коли по кілька днів не могла додзвонитися до Паші, стає страшно від усвідомлення, що цього всього могло не статися, як не сталося у сотень інших пар, які так само мріяли про щасливе майбутнє.

І наостанок про сільську калюжу. Паша каже, що у його серці щось тьохнуло, коли мала я у чоботях бродила калюжами (він приїжджав з Луцька до діда, який жив на нашій вулиці) і обзивалася на свого майбутнього чоловіка. Я повірила йому на слово, хоча не пам'ятаю такого зовсім, бо ж була у дитинстві чемною дівчинкою.

ІННА СЕМЕНЮК:

У рідні очі пада сонний вечір,

Вкриваючись теплом тоненьких вій.

І прохолода обіймає сильні плечі,

І знову десь зникає подих мій.

Вже неважливо: буде чи не буде…

І не хвилює: правда чи брехня…

Є тільки те, чого я не забуду –

Колюча ніжних спогадів стерня…

А серце серцю каже щось тихенько;

У них свої дитячі таємниці.

І я, неначе дівчинка маленька,

Ховаюсь у обіймах, як в скарбниці.

Зникає біль. І сором. І тривоги.

Приходить спокій. Впевненість. І тиша.

І знову душу, мабуть, кину я під ноги,

Шматочок гордості собі лише залишу…

А зранку сонце з'явиться в зіницях,

Та, потягнувшись, визирне з-під вій.

І серце стрепенеться, наче, птиця…

І знов десь тихо зникне подих мій…


ЯРИНА ПОЛІЩУК:

І дотик долоні, і погляд з-під неба…
Ще хвилька удвох - і мене вже нема…
Такої, як вчора… раніше… без тебе…
Такої, яку я боялась сама…

А серце налякано із підворіття
Чекало, що вдариш, розтопчеш, поб’єш.
Проте лиш сьогодні за довгі століття
Відчула, що справді я жінкою є.

Одне лише слово, один поцілунок –
І сотні замків відчинилися в мить,
Отих, що тримали замотану в клунок
Зацьковану душу, яка… не болить!....

Один… два… чотири… три тисячі кроків –
І душу ніхто більше не впізнає…
Я ж вперше сьогодні за тисячу років
Відчула, що справді коханою є…


7

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter