^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА
Настрій: кав'ярня «Львівська майстерня шоколаду» (проспект Волі, 15)}

«Таблоїд Волині» продовжує розповідати про успішних жінок нашого краю в рамках рубрики «Жінка-керівниця».

Сьогодні під контролем Наталії Благовірної – робота чотирьох підрозділів ВНУ ім. Лесі Українки. Героїня випуску впевнена, що своїй справі треба віддаватися «на повну», а віра в себе – запорука професіоналізму. Про те, чому журналістика – це «ходіння по воді», а також про студентство, шлях у професії та родину Наталії Благовірної – читайте в нашому інтерв’ю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЖІНКА-КЕРІВНИЦЯ: ДИРЕКТОРКА БІЗНЕС-АКАДЕМІЇ РМВА ТЕТЯНА РЕПНИЦЬКА. ФОТО

– Розкажіть про ваш шлях у професії. Які посади привели вас до статусу проректорки?

– Коли я прийшла у Волинський національний університет, наш колектив розпочав ліцензування журналістики. Спочатку всі працювали на різних кафедрах, дехто навчався в аспірантурі й готувався до захисту кандидатської. Я, зокрема, була на кафедрі української мови. Далі ми ліцензували спеціальність «видавнича справа та редагування», а через рік – спеціальність «журналістика». Коли постала необхідність створити окрему кафедру – журналістики, видавничої справи та редагування, я її очолила.

У нас був молодий, активний колектив. Ми формували навчальні плани, розробляли методику викладання нових дисциплін. Це був дуже насичений період, який залишив теплі та приємні спогади.

– Пам’ятаєте, на що витратили свою першу зарплату?

– Першу зарплату я отримала не у ВНУ, а на третьому курсі в Українській академії друкарства. Завідувачка кафедри та моя наукова керівниця Надія Віталіївна Зелінська запропонувала поєднати навчання з роботою старшого лаборанта. Я працювала на пів ставки, тож зарплата була досить символічною.

На перші гроші я купила дві книги. Обидві допомогли мені в написанні дисертації – я досліджувала видавничу справу на перетині 19-20 століть. Зрештою, це і була вся зарплата (посміхається).

Стипендії тоді також були невеликі. Пам’ятаю, один рік я отримувала Президентську стипендію, яка становила аж 50 гривень.  

– Якою студенткою ви були?

– Сумлінною, відповідальною.

– Ніколи не бешкетували?

– Не було часу й можливості. На кафедрі моїми безпосередніми колегами стали викладачі, а це рівень, до якого треба тягнутися. 

– Пам’ятаєте свою найнижчу оцінку?

– Найнижчу отримала з філософії. Це було велике розчарування, адже я цікавилася цим предметом і, як мені здавалося, знала його. Хоч я і погодилася з оцінкою, на той момент отримати «четвірку» було надзвичайно образливо. 

– Розкажіть про свою роботу. Чим займається проректор з навчально-виховної роботи та комунікації у ВНУ?

– Досі я очолювала три відділи: молодіжної та соціальної політики, зв’язків з громадськістю та редакційно-видавничий. Зараз доєднався Музей Лесі Українки.

Насамперед я стежу за тим, якого звучання ми набуваємо в суспільному просторі. Відділ зв’язків з громадськістю займається самопрезентацією вишу, зокрема обслуговує наш оновлений сайт. На базі редакційно-видавничого відділу ми плануємо створити університетське видавництво, а відділ молодіжної політики курує студентські ініціативи та самоврядування.

– Що у вашій роботі є найскладнішим, і що – найцікавішим?

– Очевидно, найскладніше і є найцікавішим. «Життя і мрія в згоді не бувають, і вічно борються, хоч миру прагнуть», – писала Леся Українка. Найважче – це все встигнути.

– Паралельно з проректорською роботою ви продовжуєте викладати у студентів. Ви – суворий педагог?

– За студентства я була дуже суворою до себе, а потім стала молодим амбітним викладачем. Мушу визнати, що у перші роки свого викладання я виховала найвитриваліших та психологічно найстійкіших студентів (посміхається). Зараз я значно м’якша.

Сьогодні я розумію, що моє основне завдання – не стільки навчити, скільки дати студентам зрозуміти, що журналістика – це вічне прагнення самопізнання та розвитку. Якщо студент чогось не засвоїть одразу, він матиме можливість компенсувати це практикою. Це досить важка робота, адже оприлюднені матеріали втрачають статус чернеток. Тому тих, хто обрав журналістику, завжди критикуватимуть. Зараз я намагаюся більше підтримувати студентів, щоб вони зберегли віру в себе.

– Що найбільше подобається та що дратує у студентах?

– Дратує лінь. Бачите, з негативними емоціями іноді навіть легше визначитися, ніж з позитивними.

Найбільше подобається те, що цю професію обирають творчі люди. Вони не завжди до кінця усвідомлюють, що таке журналістика: мають ідеалістичні уявлення, бачать себе відомими… Але вони завжди енергійні та прагнуть знайти себе. Це мене надихає, стимулює відчувати себе молодою. Працюючи зі студентами, педагоги ніби підтягуються віком до них. Я досі товаришую зі своїми львівськими викладачами та інколи навіть дивуюся: через десять-двадцять років я не помічаю в них змін.

Зараз я здебільшого працюю з першими курсами. Приємно спостерігати, як вони змінюються: кожне покоління має свої особливості.

– Як ви охарактеризували б нинішніх першокурсників?

– Студенти змінилися через нову систему освіти. Попередня більше нагадувала британську.

Ще десять років тому випускники були значно глибші в плані теорії, але на загал повільніше опановували нові технології. Теперішні студенти мають меншу теоретичну базу, однак дуже швидко адаптовуються в технічних моментах. А в нашому фасі вміння опановувати нові технології та гаджети також є визначальним.

Журналістика – це спеціальність, в якій, паралельно з вивченням теорії, потрібно вибудовувати систему практичних навичок. Можна багато разів розповісти, як правильно зробити інтерв’ю, але поки людина сама не спробує, не зробить помилку та не проаналізує її, результату не буде. Найкраще вчитися на власному досвіді.

– Що ви порадили б молодим журналістам?

– Мріяти, діяти, вірити в себе. Журналістика – це як ходіння по воді: доки віриш у свій розвиток, доти й триваєш як журналіст. Віра в себе – це джерело щастя, професійності та довіри до інших людей.

– Ви одягаєтеся зі смаком. Що формує ваш стиль?

– Напевно, це найскладніше питання. Я просто купую речі, які мені подобаються та обираю з того, що є. Якщо мій стиль вам імпонує, дуже дякую (посміхається).

– Як ви зазвичай відпочиваєте?

– У вільні хвилини дуже ціную тишу, вміння бути в ній, почути себе. 

– Мабуть, у великій родині тиша – це розкіш.

– Це типове питання. Я помітила, що жінок частіше, ніж чоловіків, на інтерв’ю запитують про родину. Думаю, це хибна інструкція до розуміння жінки. Кар’єра не запитує її, чи має вона вільний час. Людина має віддаватися своїй справі «на повну», не зважаючи на те, наскільки великою є її сім’я. Але родина – це цінність і повнота життя. Тому тут не можна порівнювати, ставити щось на важелі.

– Розкажіть про ваших дітей. Які вони?

– Вперше я стала мамою у двадцять років. Зараз у мене троє дітей, і всі вони дуже різні: ті емоції, які я відчувала під час кожної вагітності, містичним чином вплинули на їхні характери.

Старшій доньці зараз двадцять. Коли я дізналася, що чекаю на дитину, відчула глибоку гордість. Це я відчуваю і дотепер, оскільки донька завжди попереду, дає багато приводів пишатися нею.

Вдруге я завагітніла, коли вже завідувала кафедрою. В той період я страшенно хотіла знову стати мамою. Тож коли дізналася, що вагітна, відчула величезну радість. Ця емоція і визначила характер другої доньки: вона світла, легка, багато сміється, заряджає енергією.Приємно чути її дзвінкий сміх, коли приходиш додому виснажена. Вона вміє ділитися радістю.

Після другої вагітності я пішла в декретну відпустку на три роки. А повернулась на роботу мамою трьох діток. Народила ще й сина. Коли дізналася, що чекаю на нього, відчула мир і тишу. Зараз він досить розсудливий, тихий, але енергійний.

Ми намагаємося розвивати таланти кожної нашої дитини. Старша донька завжди мала схильність до вивчення іноземних мов. Помітивши це, ми влаштували її в спеціалізовану школу. Зараз вона навчається в нашому університеті на англійській філології.  

Другій доньці притаманне відчуття ритму. Вона стала танцювати та кружляти одразу, як почала ходити. В музиці й танцях донька направду почувається щасливою, навіть вірші виспівує, коли вивчає їх.

У сина інженерний тип мислення: він невпинно щось розбирає та конструює. Хлопчик лише в першому класі, але вже вміє множити та має просторову уяву. Думаю, в майбутньому його треба буде спрямувати на робототехніку чи ще кудись, де він зможе проявити інженерні здібності.  

– Ваш чоловік також працює в медіасфері. Ви познайомилися завдяки роботі?

– Ми – колишні однокласники, але зустрічатися почали після школи. Просто одного разу стало сумно від того, що більше не будемо бачитися.

Я закінчила школу із золотою медаллю, була надією вчителів. Всі казали, що вступ до університету – це вирішальний крок, до якого треба готуватися. На фоні цих емоцій ми й почали зустрічатися. Максим був вишуканим кавалером, щодня дарував букет троянд, на які витрачав чи не всі свої гроші.

Після школи ми навчалися в різних містах, але спілкувалися на відстані: він щодня писав мені. Пам’ятаю, як на практиці в Херсоні до мене підійшов один з хлопців і сказав: «Хочу подивитися на дівчину, якій кожного дня приходять листи». Думаю, це помічали всі навколо, і мені було дуже приємно. Максим справді вміє дарувати себе. І я це ціную.

1

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}