Жінка-керівниця: директорка бізнес-академії РМВА Тетяна Репницька. ФОТО

07 Листопада 2019

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Макс ТАРКІВСЬКИЙ
Настрій: кав'ярня «Львівська майстерня шоколаду» (пр-т. Волі, 15)

Ця жінка впевнена, що ніколи не пізно все почати «з нуля», а найголовніше в житті кожного – знайти свою «хвилю». Директорка луцької бізнес-академії РМВА Тетяна Репницька – керівниця з характером. Проте за темпераментною, подекуди жорсткою та дуже активною начальницею ховається м'яка та чуйна жінка.

Про упіхи та невдачі, стосунки у родині та різні «ролі» Тетяни Репницької – читайте у рубриці «Жінка-керівниця».

– Ви створюєте враження людини, яка по-справжньому кайфує від своєї роботи. Коли вперше відчули себе лідером?

– Напевно, все почалося змалку. Діти бувають тихими, а бувають такими, які ідуть напролом і хочуть всього й одразу.

Я ще дитина «совдепії»: очолювала редколегію школи, була почесним розвідним конвою на Меморіалі слави (для цього треба було мати «командний» голос), потім стала комсомолкою. Завжди була «заводилою».

Не скажу, що відчувала себе лідером... Скоріше, хотілося завжди бути «на хвилі», в центрі подій.

– Ви були бешкетницею?

– Та ні, я була відмінницею, активісткою. Шкоди не робила, навпаки – намагалася допомагати, створювати щось нове.

В моїй родині було троє дітей, а я відвідувала масу гуртків: художню школу, спортивну та інші. Пам'ятаю, як ми всім двором проводили час на вулиці, грали в різні ігри. Я була такою собі дівчинкою-хлопчиком і сукні не любила. Пам’ятаю, коли мені було років сім, я перелазила через паркан до садочка і зачепила дуже гарне мереживо на платті. Що було робити? Довелося повністю його відірвати.

– А коли вам щось забороняли, як реагували?

– Інколи йшла на компроміс, хоча і не була «легким» підлітком. Загалом я була слухняною дитиною, але нерідко доводилося шукати способи досягнути бажаного.

– Розкажіть про свою професійну біографію. Ким ви працювали до того, як стали керівницею РМВА?

– Я навчалася на товарознавця, хоча мріяла бути вчителем. Спочатку поступала на викладача малювання, але написала вступний твір на «чотири» і довго доводила комісії, що це несправедливо. В результаті дійшла аж до декана, але зробила висновок, що таким «нахрапом» не завжди можна досягнути цілі.

Тоді було престижно мати роботу в сфері обслуговування, торгівля була одним з найперспективніших напрямків. Практику я проходила у ЦУМі, у відділі фототоварів. Потім кілька років працювала в галантереї. Ця робота мені страшенно не подобалася. Згодом я потрапила у відділ, який продавав «емоції для подорожей» – валізи, одяг для мандрівок і таке подібне. Спочатку була продавщицею, потім очолила цей відділ, а згодом – ще два в інших місцях.

І от, коли стала вже «дорослою дівчиною», я вдруге пішла в декрет. Тоді я й вирішила кардинально змінити життя – магазини і торгівля вже набридли, хотілося чогось іншого.

Так я стала провідним бізнес-тренером мережі «Наш край». Понад три з половиною роки я об’їздила всю країну, навчаючи лінійний персонал. Я люблю людей, кайфую від спілкування, тому зрозуміла, що на цій роботі я реалізувалася.

Після трьох років роботи в академії РМВА мені запропонували її очолити. Але справу вчити я ніколи не покидала.

– Пам’ятаєте, на що витратили свою першу зарплату?

– Я дуже хотіла одні класні шкіряні туфлі, а грошей не вистачало – це була дуже велика сума на той час. І, врешті, я їх купила.

– Як би ви самі охарактеризували себе як керівницю?

– Мабуть, я така керівниця, яка не буде керувати з берега, а сама сяде в човен, покаже, як треба гребти і буде активніша за всіх.

– Вам доводилося звільняти людей?

– Бувало і в «попередньому» житті, і в теперішньому. Це завжди боляче, але, коли бачиш, що людині не цікаво, або це не її місце, доводиться звільняти.

Лишаючи людей через жалість, ми робимо їм «ведмежу» послугу. Наприклад, один колишній співробітник, якого я звільнила, в решті-решт знайшов своє місце у житті, тому я радію, що ми не затягнули ще на рік. Краще звільнити людину і дати їй можливість зловити свою хвилю.

Кожна людина має бути на своєму місці. Наприклад, моя менеджерка Ірина Струк – дуже класна співробітниця та партнерка, хоча й набагато молодша за мене. Ми доповнюємо одна одну: я – вогонь, а вона вміє хаос перетворювати на порядок. Тому, коли я «захлинаюся» ідеями, вона мене заспокоює та підтримує.

– Ви – темпераментна людина. Чи виникають конфлікти з колегами та підлеглими?

– Я майже не конфліктую з людьми, а в компанії мене називають «майстер комунікації і переговорів».

– Ви надаєте перевагу активному відпочинку?

– Так, я завжди «двіжнячу» (посміхається). Нещодавно здійснила давню мрію – навчилася кататися на лижах.

А пару років тому я започаткувала чудову сімейну традицію: на День народження чоловіка ми їдемо на кемпінг в гори. Чоловік іноді пропонує поїхати в інші дні, але я завжди наполягаю. Я такий собі «чарівний пендель», який всім задає вектори прискорення (посміхається).

Під час активного відпочинку я ніби оновлююсь. Ходжу на зарядку, гуляю парком, от нещодавно на гриби їздили, хоча моя дівчинка зламала ногу. Також у всіх в родині є велосипеди.

– Ви коли-небудь виснажуєтесь?

– Звичайно, всі виснажуються. Як я розслабляюсь? Я не напрягаюсь. І у нас в родині бувають такі дні, коли ми просто всі лежимо і нічого не робимо.

Просто мені іноді буває шкода марно витрачати час, адже це – наш найдорожчий ресурс.

Я ходжу на майстер-класи, вивчаю англійську, мені все цікаво, завжди хочеться освоювати щось нове. Треба ж бути гнучким і відчувати час. Якщо ти не в тренді, життя тебе швидко викине.

– Ви в родині головна?

– Ні, ми з чоловіком скоріше партнери. І з доньками ми як подруги. Вдома керувати не можна.

Рідні часто ображаються, що я приділяю мало уваги сім’ї, але я – великий трудоголік. Думала, після сорока це лікується, але мені вже майже п’ятдесят і поки нічого не змінилося (сміється).

– Розкажіть, як починається ваш день.

– Встаю десь о шостій: всіх треба зібрати, поснідати. Потім ми відвозимо молодшу доньку до школи, тому о восьмій я вже на роботі.

Взагалі, я пізно лягаю і рано встаю: люблю працювати, коли вже всі сплять.

– Чим займається ваша старша донька?

– Їй 25 років, за освітою вона – педагог, але зараз працює проджект-менеджеркою в ІТ-компанії. Часом бере на себе роль бізнес-тренерки.

– Її професійна біографія дуже подібна до вашої. Ви якось вплинули на її вибір?

– Вона опинилася на роздоріжжі: хотіла працювати перекладачем у військовій сфері, але проблеми зі здоров’ям завадили.

Моя однокласниця, яка зараз працює викладачем в університеті, порадила доньці подати документи на педагогічний факультет. Їй подобалося навчання, вона стала наймолодшим студдеканом на другому курсі. Але потім вирішила реалізуватися в іншій професії.

Ще після 9 класу вона перейшла у правознавчий ліцей. І, хоча ми живемо у Луцьку, вона пів року мешкала у казармі. Це був великий досвід для неї.

– На роботі і поза нею ви – ніби дві різні людини. Як ви це пояснюєте?

– Ну, там, де треба «повоювати», слід ставати жорсткішою. Якщо ти будеш надто м’яким, тебе не сприйматимуть. Це така собі роль, в яку я вживаюся і починаю себе зовсім по-іншому відчувати. Пряник і пістолет краще, ніж просто пряник (посміхається). Так веселіше і навіть зрозуміліше для людей.

Я різна: буваю м’якою і сентиментальною, пишу вірші. Я не завжди «бабай».

– Розкажіть про вашу меншу доньку. Вона вже вирішила, ким хоче бути?

– Їй зараз десять років. Хоче бути і блогеркою, і реперкою... І з задоволенням ходить у художню школу.

Вона теж дуже активна та іноді буває надто сміливою. Таким людям не завжди легко в житті. Коли постійно досягаєш успіху та хочеш бути найкращим, маленькі невдачі сильно впливають на тебе і дають зрозуміти, що життя буває різним.

– У вашому житті було багато невдач?

– В сорок років я почала життя «з нуля». В такому віці починаєш розуміти важливі речі. Наприклад те, що без невдач не буває успіху. У кожного своя філософія. Для мене невдачі – це можливості, я шукаю в них позитив.

Колись я жила у Воркуті, а мої батьки взагалі з Південної Америки – діти емігрантів. Мама і тато дуже хотіли повернутися до України, але у їхніх сім’ях було правило: або виїжджають всі, або ніхто. Так вони вирушили пароплавом через океан, а потім на десять років затрималися в Узбекистані.

Мої батьки були першими, хто переїхав в Україну. Тато збудував пів Луцька – їздив на «Колхіді», возив плити, цеглу і таке інше. Інколи брав нас з собою.

Веду до того, що не люблю людей, які постійно скаржаться. Коли ти впав, найгірше – змиритися і лежати далі.

Коли я йшла на співбесіду у VolWest Group, інтуїція підказала мені, що я залишуся тут. А вони просто ризикнули, взявши жінку «за сорок», адже у нас досі інстує стререотип – жінок беруть на роботу до 35 років.

– Як гадаєте, чи складно взагалі сьогодні українським жінкам досягнути успіху у професії?

– У нас ще є застарілі гендерні стереотипи, плюс більшість жінок не вірять в себе.

Насправді, не все так погано. Інколи бізнесами керують такі жінки... Подивіться фільм «Солдат Джейн». Там є така фраза: «у бізнесі жінок немає». Тобто, якщо ти починаєш щось робити у бізнесі, ти – «мужик». Це жарт, але насправді так і є.

– Коли доводиться керувати великою кількістю людей, яким принципами керуєтесь?

– Я організувала вже шістнадцять всеукраїнських і міжнародних форумів.

Це як з’їсти великиго слона: всього його ти не ковтнеш, треба розділити на частинки. Тому треба знати всі бізнес-процеси, писати концепції на кожен захід.

На початках дуже страшно було запрошувати відомих людей на форуми в якості спікерів. Перші листи виглядали, як шкількні твори (посміхається). Тільки десь на п’ятому заході я почала втрачати страх. Деякі спікери після форумів казали, що я «взяла» їх своєю наполегливістю та безпосередністю.

– Такий підхід завжди працює?

– Не завжди. Зі всієї кількості потенційних клієнтів вдається розпочати професійні стосунки приблизно з половиною.

– Не думала, що Тетяна Репницька чогось боїться.

– Це нормальне відчуття. Тільки повні ідіоти нічого не бояться.












***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].

14
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter