«У порівнянні з Києвом, тут просто затишшя», – джазова бешкетниця Ніна Ігнатова. ФОТО

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Юлія КОЦЮБА
Настрій: Benedict Cafe (Градний Узвіз, 2)}

Вона часто посміхається, навіть коли говорить на важкі теми. Її цікаво слухати – коли вона розповідає історії з життя, ділиться думками, або грає авторську музику.

Заочно я познайомилася з Ніною Ігнатовою в інстаграмі. Її сторінка була схожа на дисципліноване шаленство: безліч щемливо-змістовних фото, які навіювали відчуття якогось особливого внутрішнього затишку, та щирі тексти, написані «смачною» живою мовою. Чим Ніна займається – я зрозуміла не одразу. Воно й не дивно: пізніше я дізналася про її фантастичну багатовекторність та прагнення до універсальності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КОМПОЗИТОРКА ТА ХІРУРГ-ІНТЕРН: У ЛУЦЬКУ ВІДБУВСЯ НЕЗВИЧНИЙ КОНЦЕРТ В АНГАРІ. ВІДЕО

Про медицину, музику, стиль, життя у Києві та Луцьку – читайте далі.

(Поки я працювала над цим інтерв’ю, Ніна залишила інтернатуру та повністю заглибилася у творчість. Тож деякі фрагменти нашої розмови можна вважати такою собі ретроспективою).

– Десь рік тому в інстаграмі я запитала в тебе, хто ти. Ти сказала: «На це питання я намагаюся знайти відповідь усе свідоме життя». Як успіхи?

– С – стабільність (сміється). Іноді мені здається, що я наближаюся до відповіді, але кожного разу життя якось ухиляється, і я думаю: «Ну і що далі?». Тож по факту я лишилася на тому ж етапі. Здається, ти вже зрозумів, що тобі треба, але потім якесь внутрішнє чуття все змінює, і ти опиняєшся на дні, думаючи: «Добре, і як далі жити?».

– Розкажи про своє дитинство.

– Дитинство було класним. Мої батьки дуже творчі: мама – мистецтвознавиця-теоретик, батько – лікар, але він і писав, і співав. Я росла разом із сестрою, і у нас завжди було цікаво. Часто сідали за фортепіано та імпровізували. А тато міг сказати: «Ось перед тобою чашка. Розкажи про неї історію». Ну в сенсі? Яка історія про чашку? «А ти придумай», – казав. І він постійно вчив робити це ось так, на ходу.

Це був щасливий час. Хоча мене, як і багато кого, булили, знущалися у школі. Але, оскільки мозок має властивість забувати негатив, то в цілому дитинство було класним, активним і креативним. Я багато за що вдячна батькам.

– Як виник інтерес до медицини?

– До медицини у мене завжди був якийсь внутрішній поклик. Мені було цікаво досліджувати комашок, вивчати тварин. Оскільки батько був лікарем, поряд була відповідна література. Тато часто згадував різні історії, розповідав про хвороби. Було цікаво спостерігати за людським тілом, процесами, які в ньому відбуваються. Я ставилася до цього без упереджень. Мені змалку було цікаво виявляти різні патології – це схоже на детектив. А ще, пам’ятаю, в дитинстві любила відривати жукам лапки (посміхається).

– Тато був хірургом?

– Епідеміологом, по факту – інфекціоністом. Він навчався у Санкт-Петербурзі, потім приїхав сюди та почав викладати в університеті.

Якщо говорити про мою спеціальність, мені завжди подобалася психіатрія – це прямо віддушина. Але одного разу на чергуванні в хірургії мені дали скальпель і я подумала «Ооо, класно!». І понеслося. Втім, можливо я ще передумаю та перепрофілююся на психіатра.

– Опиши будні інтерна.

– Обов’язки інтерна можна розділити на дві категорії: звичайний робочий день і чергування. В першому випадку ти приходиш зранку, робиш обхід з лікарем, запитуєш у хворих, як воно, оглядаєш тих, хто поступив. А потім вирішується питання, чи треба когось оперувати. Якщо треба – йдете в операційну. Тут починається найвеселіше.

Завдання асистентів в операційній – максимально полегшити роботу хірурга. Наприклад, якщо він зашиває, ти мусиш потримати нитку, відвести межі рани. Є ще лапароскопічна операція, коли роблять невеликий розтин. Тоді твоє завдання – стояти на камері та максимально добре передавати зображення. Лікарі завжди жартують: якщо не складеться з хірургією, будеш знімати весілля.

По суті, інтерн – це найнижча каста. Ти возиш пацієнтів на обстеження, займаєшся історіями хвороб… Лікар всього цього не робить – він оперує.

На чергуванні ти працюєш з дев’ятої до дев’ятої вдень, або вночі. Всі сидять в ординаторській, а коли поступає дзвінок з прийомної, ти спускаєшся й дивишся хворих. Тут починається робота детектива – треба поставити діагноз. Наприклад, вчора приїхав хлопець з болями в животі. Було схоже на перфорацію – це коли на місці виразки з’являється отвір. Разом з тим були й ознаки панкреатиту. Хлопець відмовився від госпіталізації та поїхав додому. Не проходить і години – він знов у нашому відділенні, блідий як стіна, весь тремтить. Ми вирішили повезти його на рентген, і в результаті таки виявили перфорацію. Ти буквально годину тому оглядав людину, і здавалося, що все добре, а тут його привозять знову. І ти думаєш: «господи, ще трохи – і був би труп».

Тому в інтернатурі і цікаво, і страшно. Відповідальності на тобі немає, але якщо накосячиш, керівництво відмудохає лікаря, а лікар – тебе.

– Часто відчуваєш стрес?

– Ну а як ти думаєш? По-перше, дуже не висипаюся. По-друге, іноді ти не знаєш, як щось робиться, а тобі кажуть «роби». Треба, наприклад, вперше поставити зонд, і ти сидиш та гуглиш, як це робити.

– Що відчуваєш, коли знаходишся в операційній? Абстрагуєшся від емоцій?

– Абстрагування іде на повну, але це виходить само собою. У мене з дитинства не було страху крові і всього подібного. Взагалі, коли ти заходиш в операційну – це здорово. По-перше, тебе зустрічає приємний запах карболки. Там свій ритуал: надягаєш біленький хірургічний костюм, миєш руки… В операційній працюють здоровенні дядьки, і серед них одна я така маленька.

Зараз все частіше роблять лапароскопію через маленький отвір. Іноді буває складно повірити, що ти вже всередині. Це ж зйомка в реальному часі, ніби прямий ефір: «Доброго дня, я печінка!» (сміється).

Відкрита операція – теж суперцікава. Звісно, іноді виникають думки: «Жива людина зараз лежить перед нами розрізана. Якщо ми підемо – вона помре». По суті, ця людина зараз під твоєю владою. Ви не знайомі, але вона лежить перед тобою «у всій красі».

Це все дуже цікаво. Операційна – як святиня.

– Як ставишся до смерті?

– Як медик я кажу, що смерть – це завершення фізіологічної діяльності організму. Але, звісно, мені не хочеться думати, що ми просто фізична оболонка. Не те щоб я некрофіл, але смерть мені цікава. Бачу її змалку, оскільки я пізня дитина. Втім, до смерті рідних я ставлюся дуже негативно. Коли помирають бабусі та дідусі, ти хоча б розумієш, що так заведено. Але в мене помер батько, і це велика травма.

Але все одно смерть цікава. От людина народилася. Чи знає вона, що помре у стільки-то років від такої-то хвороби? Не знає. І ця ретроспектива на її життя така цікава. В смерті є якийсь містичний шарм.

На роботі я стикаюся з нею чи не кожного дня, і це треба сприймати спокійно. Не те щоб я черства сволота, просто інакше неможливо працювати. Був у нас, наприклад, пацієнт – молодий хлопець з панкреонекрозом (це коли починає відмирати підшлункова). Хлопець помер. Мені тоді стало дуже не по собі. Бувають такі пацієнти, в смерть яких складно повірити. Він був настільки хорошою людиною, настільки спокійно переносив всі ці процедури. Його питали про самопочуття, а він казав: «Нормально, тримаюся». І от він помер.

Ти думаєш, що це все консервується в тобі, але іноді воно виходить назовні.

– Іноді здається, що хірурги – найпозитивніші зі всіх лікарів. Чим це можна пояснити?

– У них дуже складна робота, тож можна вважати, що цей постійний гумор – захисна реакція. Є лікарі, в яких часто помирають пацієнти. Не тому, що вони погані фахівці, а через те, що беруться за складні випадки. Наприклад, як цей хлопець пакреонекрозом – там ймовірність смерті майже стовідсоткова.

Гумор допомагає не впасти в депресію. Був випадок, коли якийсь псих штрикнув себе ножем в серце, і ще години чотири бігав містом з пораненнями. Він помер під час операції, тому що йому вже не можна було допомогти. А хірург сидів і казав: «Це була моя помилка». Його запевняли у протилежному, але він заперечував. Лікарів завжди переслідує ця думка – «Я чогось не зробив». І коли ти дивишся, як він отак сидить… Насправді всі вони мають приховані моральні комплекси. Гумор допомагає це все стримувати. Якщо ж заглиблюватися, можна збожеволіти.

– Що допомагає тобі розслабитися?

– Ну, оскільки я не висипаюся, сон не допомагає (посміхається). Але залипання в телефоні ніхто не скасовував. По-друге, дуже люблю сідати за фортепіано та імпровізувати. Буває період – я називаю його «німим» – коли співати не хочеться, а проста гра на ф-но розслабляє. Ти слухаєш звучання, потім знаходиш щось, захоплюєшся музикою й губишся в ній.

Також мене взяли у «Гармидер», з яким я давно тусуюся. Робота в лікарні дуже виснажує, але потім я приходжу до цих класних людей, і після тренінгу повертаюся повна сил.

– Чи є у тебе плани щодо творчості?

– Так, і ще раз так. В майбутньому я хочу багато чого – і фільми озвучувати, і малювати… Взагалі, план був такий: я піду в інтернатуру, а після цього повністю заглиблюся в музику. Медицина мені дуже цікава, я її обожнюю. Я взагалі вважаю, що в кожної людини має бути розуміння, з чого складається її організм та як він працює. Бо коли чуєш, що біль при менструації виникає, тому що яйцеклітина пролазить через твої фаллопієві труби, ти думаєш: «О боже!». Ці ж труби величезні у порівнянні з яйцеклітиною!

Так, я хочу щось записати, але я лінива дупа. Інтернатура справді впливає, але треба зібратися, бо матеріалу дуже багато. Втім, мене бентежить один момент: я дуже люблю «командну гру». В Києві я грала в двох музичних гуртах. Це класно: приходиш до людей, пропонуєш свою ідею, або ви просто джемите та створюєте щось разом. В Луцьку я записувалася з одним репером, Ігорем Михалевичем. Ми створили пісню про Чорнобиль. Вийшло класно, хоча я скептично ставлюся до нашого репу. Але я хочу творити у своєму стилі. Мені здається, того, що я зараз роблю сама – недостатньо. Те, як воно звучить у мене в голові, та яким воно виходить – це різні речі. Тому я розумію, що треба ще багато працювати. Я не з тих людей, які вважають, що створюють шедеври.

– У Луцьку є з ким поджемити?

– У порівнянні з Києвом, тут просто затишшя. Там друзі постійно тягли на концерти, джеми, літературники. Моє становлення, по суті, відбулося в Києві. В Луцьку я знала тільки маму, сестер, декількох знайомих і «тьотю Галю з магазину». Джемила одного разу в «Цитрі» з гітаристом… Але це все одного трохи не те, тут люди не звиклі до джемів. А музика добра саме тим, що вона зводить людей.

У мене була одна ситуація на парі з психіатрії. Заходимо ми у відділення трудотерапії, де пацієнти в’яжуть, аплікації роблять і всяке таке. Нам розповідають, як чувак з аутизмом ліпив їжачків, а шизофренік зробив змійку з пластиліну. І тут до мене доноситься звук фортепіано – якась класна джазово-блюзова річ. Сидить дядько років сорока і грає – круто грає! По пальцях одразу стало зрозуміло, що він музикант. А у мене завжди установка: треба попросити поімпровізувати. Але страшно, жах! Не через те, що він псих – їх я люблю. Страшно просто попросити. Підійшла, почала говорити. Він розповів, що колись у нього був гурт. І потім ми почали джемити. Це один з моїх найтепліших музичних спогадів. У мене лишився запис того, що він грав. Часто його прослуховую – він мене мотивує.

– Коли імпровізуєш, маєш на меті створити закінчений твір?

– Взагалі, маю звичку записувати імпровізації на диктофон. Іноді ховаю їх в далеку шухляду – раптом захочу колись використати. А буває, що під час імпровізації почую те, що мені дуже сподобається, тоді можу одразу розвинути це у нову пісню чи п’єсу.

– Ти шість років навчалася у Києві. Яким було столичне життя?

– Класним. Спочатку було складно: хоч я і активна, радісна й весела, та все ж інтроверт. У мене не було друзів, але через інстаграм, літературники та музичні вечори люди почали мене впізнавати. А потім понеслося. Була постійна творча двіжуха. В Києві не потрібно думати про дозвілля, шукати, куди піти, адже там постійно щось влаштовують. Там навіть розвивається ефект FoMO – відчуття засмученості, коли десь щось відбувається, а тебе там немає.

Мені здається, Луцьк – це місце, де треба мати багато друзів, щоб кудись вибиратися. Натомість Київ – сам тебе розірве на частини. Ти просто виходиш на вулицю і вже насолоджуєшся, бо це місто – саме собі перформанс.

Коли я повернулася до Луцька, мені захотілося дослідити його як певний соціальний конструкт. Для мене він завжди був ніби макет – ходиш, а навколо якісь будівлі, вулиці… Зараз мені цікаво, які тут живуть люди. Я люблю Луцьк і бачу, що тут є багато класних людей, яким немає де висловитися. Хочеться зібрати всіх докупи, щоб вони могли розповісти про те, хто вони. Тому що… Ну не може так бути. В Києві всі плавно перетікають з однієї тусовки в іншу. А тут якось все розпорошено.

– Чому ти повернулася до Луцька?

– Я могла лишитися в Києві, але мені властиві внутрішні конфлікти. Плюс, щоб жити в столиці, треба мати нормальну таку «котлету» грошей. Складно, коли ти бідний студент, та ще й мешкаєш у віддаленому районі. В Луцьку з цим набагато простіше.

Я повернулася сюди через інтернатуру – знала лікарів, які можуть чомусь навчити. А по-друге, мені хотілося залягти десь, знайти себе. Мій друг, корінний киянин, казав, що насправді столиця дуже давить – всюди безліч кольорів, креативу, всі щось роблять, створюють. А ти постійно сидиш із синдромом самозванця і думаєш: «Я шматок лайна та нездара». У мене і тут таке буває, але там частіше. В Луцьку ти більше перебуваєш наодинці з собою, думки стають спокійнішими, знаходять певний вектор.

– У тебе цікавий зовнішній стиль. Як він формувався?

– У старшої сестри, з якою я росла, був цікавий перехід від Брітні Спірс до Rammstein. Вона почала носити всі ці шкіряні речі, користувалася чорною підводкою, фарбувалася у червоний. Ми вчилися в одній школі, і коли вона проходила повз, я з гордістю казала: «Це моя сестра». Так я почала цікавитися субкультурами. Здебільшого через стиль, але і музику слухала відповідну.

Спочатку я стала панком. Це було дуже смішно. Потім мене різко перемкнуло на готику, тож в 30-градусну спеку я вся ходила в чорному. А далі я зацікавилася металом, що по факту став моєю «провідною стежкою» разом із джазом та блюзом, з якими мене познайомив батько.

З жіночими образами у мене завжди були проблеми. Пам’ятаю випускний у 9-му класі: всі дівчата прийшли в сукнях, а я надивилася «Шерлока Холмса» та одягнулася, як джентльмен кінця 19 – початку 20 століття. Хлопець, який подавав дівчатам руку, не знав, що робити.

В одязі мені подобається мінімалізм, але з цікавинкою: щось має привертати увагу – фасон, чи якась деталь. Так, іноді мене можна побачити в «коров’ячих» штанах і кофті з хлорними плямами, але все залежить від настрою. Мені складно казати про якийсь конкретний стиль, бо він постійно змінюється. Тільки любов до темної колірної гами не проходить. Одяг – це спосіб самовираження, але для мене це не головне. Не дуже люблю людей, які нічого не бачать за речами. Батьки вчили, що гіпертрофоване споживання – це погано.

– А твої кучері – це від природи?

– Так. У мене тато був дуже кучерявим, і в мами крупні локони.

Коли захоплювалася субкультурами, була ідея пофарбуватися у чорний. Але швидко відмовилася від неї. Я завжди любила своє волосся, ніколи не вирівнювала, хоча в дитинстві діставалося за них: казали «баран», «вівця» і тому подібне. Ну і хрін з вами, рєбята (посміхається). Мені байдуже.

– Помітила у тебе тату на пальці. Це «третє око»?

– Сьоме (посміхається). Люблю очі, адже в них – душа. Також це неймовірний орган, дуже складний. Ми набили це тату на мій день народження, коли поїхали до подруги в Переяслав. Ще є сердечко, і надпис на нозі «Дерзай».

У мене є друг Вася. Колись працював на звичайній роботі, а потім несподівано зрозумів, що щось іде не так. Продав всі свої речі, а ті, що лишилися, помістив у рюкзак та пішов мандрувати. Тоді він почав бити тату. Мені подобалися татуювання на чужих людях, але у самої було переконання, що «моє тіло – полотно, але хай воно лишається чистим». Втім, буває так, що приходить усвідомлення – «треба!». Тож Вася набив мені сердечко. Це доволі попсовий символ, але тут він має інший сенс. У мене буває таке відчуття, коли хочеться обійняти весь світ. Це настільки сильне благоговіння, що аж плакати хочеться. Сердечко саме про це.

Надпис «Дерзай» – також дуже символічний. Я змалку люблю казки, але мене не цікавлять історії про принцес. Я люблю дивні, незрозумілі твори. Одного разу мені до рук потрапила книжка, в якій була історія про містера Фокса.

(Цю захоплюючу та трішки моторошну історію можна почитати за посиланням. Вона того варта, – авт.)))

Це слово «дерзай» так вкорінилося в моїй дитячій свідомості, що постійно мене переслідувало. Тому я вирішила його набити. Оскільки воно знаходиться на нозі, мені здається, що іноді я даю собі чарівний пендель таким чином – «дерзай!».

– Ти дуже відкрита людина. Чи складно завжди лишатися щирою?

– Дуже складно, тому що багато людей хочуть використати тебе. Але я маю травматичний досвід з дитинства, тому мене не так просто взяти. Через потяг до психології та психіатрії я добре відчуваю людей, та підсвідомо розумію, коли людина починає грати зі мною. Коли тобі кажуть: «Все добре», а ти думаєш: «Та ладно, розкажи мені…», формується недовіра. Але, думаю, здорова недовіра має бути в кожного. Як писав Честерфілд: «Любити треба обачливо».

Взагалі, у мене немає установки «включати щирість». Я просто така, яка є, а життя іде поряд. Для мене найгірше, що може бути – несправедливість та лицемірство. Як тільки бачу, що людина лицемірить – вона для мене перестає існувати. Будувати стосунки на якомусь уявному почутті – це повна нісенітниця та хрінь. Просто будь собою.

– Чи відчуваєш себе щасливою?

– На даний момент – так. Але не завжди. В мене настрій змінюється декілька разів на день, ще й так тотально. Іноді буває дуже погано, в такі моменти думаю: «Ну все, хана». Зараз насправді теж нелегкий період. Я наче поплавок, у якого все ніби добре, а потім – шубовсь і все. Думаю, ми всі показуємо суспільству тільки одну свою сторону, а всі інші, як дзеркало навпроти дзеркала, утворюють коридор. Позаду тебе – коридори твоїх думок, травм, які постійно на тебе тиснуть. І, напевно, кожному треба сходити до нормального психолога. Внутрішні проблеми є у всіх. Ти їх ховаєш подалі, а вони виринають назовні.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}