Раціональність, гумор і сльози Полякової: інтерв’ю з Назаром Пащуком. ФОТО

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА}

Черговим героєм «Кавової розмови» став Назар Пащук – ведучий, артдиректор, а також лідер команди «Замок Любарта» – колективу, завдяки якому з волинських жартів засміялася вся країна.

Запросивши Назара на інтерв’ю, я, зізнатися, готувалася до розмови з типовим «КВНщиком» – таким, який постійно сипле жартами та ніколи не виходить з образу. Втім, мій співрозмовник виявився людиною набагато цікавішою – раціональною, різносторонньою та щирою. Тож у нашій розмові мав місце не лише сміх (хоча і його було вдосталь), а й цікаві роздуми, гіркі спогади та багато захоплюючих секретів з артистичної «кухні».

– Ти працюєш у сфері, на яку пандемія вплинула чи не найсильніше.

– Я раніше не думав, що настільки залежний від таких речей.

– Розкажи, чим ти зараз займаєшся і чи вдалося тобі увійти в звичний робочий режим?

– В принципі, займаюся тим, чим і займався. Активно працюю ведучим та маю низку закладів, в яких виступаю артдиректором та організатором подій.

Чи вдалося увійти в звичний режим? Напевно, ні. Я з тих людей, які досі не прийняли нових реалій. Хочеться вірити, що все повернеться на круги своя. Здається, щось потихеньку рухається, але хвилі непередбачувані, тому може бути по-різному.

– Як змінилося твоє ставлення до роботи після великої перерви?

– Ти стаєш більш «голодний», починаєш цінувати те, що маєш. У докарантинні часи бували моменти, коли думав: «Як я втомився… Що в мене роботи так багато?». Зараз думаю, що можна було б і більше.

– Ти працюєш як на сцені, так і поза нею. Де тобі зараз цікавіше?

– Напевно, скрізь однаково цікаво. Робота ведучим – це творчість, оплески, енергетика людей. Без цього я не можу. Але я не енергетичний вампір, адже так само віддаю енергію людям. Це обмін на взаємовигідних умовах.

В організації івентів теж є своя приємність: ти з нічого робиш продукт, якому потім радіє споживач.

– Тобто, для тебе івент-менеджмент – це не лише про заробіток?

– Звісно, фінансова складова теж важлива. Якщо людина не має вигоди з того, що робить, її вистачить ненадовго. Мені в студентські роки такої роботи вистачило. Має бути адекватна рівновага між витраченою енергією й тим, що ти отримуєш.

– Кого з топових артистів ти мріяв запросити до Луцька, але ще не зробив цього?

– Мріяв? Та ні, в мене немає такого. Я за раціональність.

Насправді, все не так просто. Якщо ми говоримо про «Базилік», то сюди топових виконавців не вийде запросити, адже через невелику посадку квиток буде дуже дорогий. Навіть драмтеатр і «Промінь» – не настільки великі зали, щоб дозволити собі артистів рівня Олега Винника чи Тіни Кароль. Це можливо лише під час турів, які організовують для того, щоб регіони не забували артиста. З огляду на це і ціна може варіюватися.

– Тобі довелося працювати з Кузьмою Скрябіним. Яким він тобі запам’ятався?

– Ми неодноразово бачилися – на відкритті караоке, днях народження. Колись він виступав у «ПортСіті», а ми намагалися перетягнути його до себе на якийсь захід… Дуже крута і проста людина була. Як сумно це не звучало б, але він став культовим лише після смерті.

Мало хто знає, але в першому сезоні «Ліги сміху» Кузьма мав бути тренером. Після Гала-концерту нам треба було придумати профайл з натяком, до якого тренера хоче команда. Це було за день до його смерті. Ми писали цілу ніч, а зранку хтось з товаришів побачив у стрічці новину про те, що Андрій загинув. А на його місце взяли Горбунова.

– Виступи того дня не скасували?

– Це був відбірковий етап, в ефір ми ще не виходили. Виступи не скасували, але потім влаштували дуже крутий акустичний вечір в пам’ять про Андрія. Атмосфера була до мурашок.

– Ти колись підраховував, скільки весіль ти провів?

– Понад п’ятсот точно. Були часи, коли протягом тижня – три-чотири весілля, і ти навіть молодят не завжди запам’ятовуєш. Я вже не говорю про те, що інколи люди вітаються, а ти не можеш згадати, де з ними познайомився. Але дехто на весіллях робить таке, що забути неможливо.

– Наприклад?

– Багато різних моментів було. Наречену на поліцейських авто викрадали. Одного разу перевертали машину, але батько нареченої насварився.

– З ведучими такі сценарії узгоджують?

– Та ні, таке спланувати неможливо. Це момент, який ведучі не люблять. На весіллях чимало гостей вважають за необхідне викрасти наречену. В більшості випадків це і для ведучих стає несподіванкою.

Весілля без молодят стає незрозумілим, як день народження без іменинника. Ведучий продовжує розважати гостей, але нема на кому акцентувати. «За тих, кого з нами нема», – якось дивно звучить, чи не так? (сміємося).

– Мабуть, на такі випадки в артистів є секретні прийоми?

– Мені здається, після перших виступів на «Лізі сміху» я вийшов на новий рівень. Напевно, це можна назвати професіоналізмом, вибачте за нескромність. Раніше я часто переживав перед виходом на публіку: здавалося, ніби щось іде не так, не міг підняти очі, не було впевненості. Але якось перед одним з виступів я відчув, що взагалі не переживаю.

Якою б не була ситуація, ти маєш тверезо її оцінювати та намагатися розрулити. Звісно, певне хвилювання буває, особливо, коли доводиться імпровізувати. Але все має бути під контролем.

– Забувати слова на сцені – це нормально?

– Взагалі, не дуже (посміхається). У нашої команди є легендарні історії про це.

Я не дуже сильний вокаліст, але так вийшло, що я завжди співав, а всі інші мені типу підспівували. Зазвичай пісні пишуть в останню чергу і коригують за п’ятнадцять хвилин до виступу. В тебе в голові тексти мініатюр, список спонсорів, а тут ще й співати треба. Тому я дуже часто співав те, що треба, але трохи по-іншому…

А років вісім тому ми грали мініатюру, в якій мій товариш виконував серенаду для дівчини. І от він співає, а потім зупиняється й каже прямо в мікрофон: «Я слова забув». Я йому: «Ти шо?!». Ми якось перескочили та пішли далі, але той день закінчився переконаннями на кшталт «Я більше не буду грати в КВН». Ми тоді ще з Лесею Нікітюк познайомилися. Товариш казав: «Нікітючка в журі сиділа, а я слова забув!».

Ми, до речі, в тій грі потім отримали «срібло». Мали виграти, але була команда, яка до того вже три сезони грала та не вигравала. І нам вирішили в останньому конкурсі трішечки занизити одну оцінку.

– Передивляючись «Лігу сміху» зауважила, що у батлі «Наклонная комната» ви дуже класно виступили…

– І після неї ми вилетіли. Незаслужено, як на мене.

– Це ж була суцільна імпровізація?

– Стовідсоткова. Ми вперше брали участь в такому батлі, й вийшло доволі непогано. Для нас це була культова гра – наш програш викликав сильний резонанс. Вперше за історію «Ліги» зал кричав «фууу» у бік журі. Полякова плакала. Не все показали в ефірі, але емоцій справді було багато. Ми ще роки два після цього отримували повідомлення від різних людей, які писали, що вигнали несправедливо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ЗАМОК ЛЮБАРТА» РОЗПОВІЛИ, ЯК ЇМ ПРАЦЮВАЛОСЯ З ПОЛЯКОВОЮ, ТА ХТО В КОМАНДІ «НА ВИДАННІ»

– Фанати навіть створили тег #повернітьЗамокЛюбарта.

– Так. Була ще одна акція – «постав «Лізі сміху» дизлайк». В результаті це відео досі має більше дизлайків, ніж лайків.

Зате після цього нас одразу взяли на 26 серій у «Країну У».

– Яким був телевізійний досвід?

– Цікава зйомка була, зовсім інший формат. Спершу знімали у павільйоні, а потім на студії в Києві.

– Зараз сумуєш за «телевізором»?

– Коли дивлюся нову «Лігу сміху» – ні.

– Тобі не подобаються нові сезони?

– Якщо чесно, не подобаються. Два останні сезони підтверджують, що щось пішло не так. Я сумую за тим, як було у нас. Періодично виникає бажання повернутися, навіть одна конкретна спроба була.

– Маєш на увазі «Ні обіцянок, ні пробачень»?

– Так, але тоді це було нереально втілити через максимальну зайнятість одної з дівчат.

Можливо, ми повернемось. Втім, коли ти вже дорослий і маєш родину, зірватися з місця й кудись поїхати – вже не так просто. Потрібно мати серйозну фінансову підтримку, адже учасникам «Ліги» не платять. Тільки цього року запровадили призовий фонд у мільйон гривень, який віддали «Воробушку».

– До речі, як тобі ця команда?

– Неправильно в мене це питати, адже люди їх люблять. Дещо вони роблять дуже круто, а деяких речей я не розумію. Вони називають себе «театром абсурду», і через це їм багато чого можна простити.

– Цим вони схожі на «Прозрачного гонщика»…

– В гумористичному продукті головним все одно має бути жарт. Потрібно зберігати послідовність: щось робиться заради чогось, є якийсь конфлікт. А тут придумали «ондатру-офіціантку», а чого – не сказали. Просто смішні слова. Так, це можна назвати абсурдом, але має бути драматургія.

В якийсь момент прості гумористичні колективи стали менш цікавими для глядача. Думаю, цей інтерес рано чи пізно повернеться. Коли є багато класичних команд, «Прозрачный гонщик» – бог. А коли всі дивні… Це неправильно, класика має бути. Хоча «Прозрачный гонщик» – дуже класні. Ми з ними у тур їздили, і вони до Луцька приїжджали.

– Як ти зараз сприймаєш той факт, що років п’ять тому спілкувався з майбутнім Президентом?

– Ніяк. Але певні епізоди інколи стаються.

В моєму під’їзді довго не працював ліфт. Одного разу сусід зупиняє мене на сходах і каже: «Вже подзвонили б Зеленському і попросили, щоб ліфт включили». Я відповідаю: «Прямо зараз набрати?».

А ще якось спілкувався із сусідкою, яка виходила на під’їзд зі своїм стільцем, сідала і курила. Я зробив їй зауваження, а вона каже: «Думаєте, якщо ви міській раді працюєте, то можете мені заборонити?». Напевно, їй про мене щось таке наговорили, плюс моє фото раніше на білбордах висіло. Не впевнений, що вона у своєму дивному стані мене зрозуміла, тож розмова завершилася нічим.

– Відчуваєш себе знаменитістю?

– Ніколи не відчував. Звісно, було приємно, коли в період «Ліги» люди підходили фотографуватися. Але впізнаваність просто була корисною для роботи, яка мені подобається, та й все.

– Скільки у тебе сценічних костюмів?

– Тих, в які влізаю (сміється)? Особисто в мене їх вісім-десять. У нас є основний костюм, який ми нікуди не можемо діти… Ти бачила, як один відомий блогер спалив свого мерседеса? Я просто мрію зняти відео, як ми підпалюємо сині костюми.

– Помітила, що ви краватки-метелики кріпите до кишень піджаків. Чия ідея?

– Цю ідею я вкрав з «Камеді Клаба». Деміс Карібідіс їх так носить.

У мене тих метеликів штук сорок. Навіть дерев’яні є. Пам’ятаю, коли я тільки познайомився з майбутньою дружиною, вона мені якось подарувала метелика. А у мене був період, коли я від них потроху відмовлявся. Так я жодного разу його і не вдягнув. Хоча метелик гарний, за що дякую.

– В інстаграмі ти згадував, що два роки поспіль не святкував річницю власного шлюбу через те, що вів весілля. Як до цього ставиться дружина?

– Обурюється, як і будь-яка дівчина. Але, в принципі, до моєї роботи вона ніколи не ставилася негативно.

Я стараюся по можливості їздити з родиною. Наприклад, на минулий Новий рік я працював в Ужгороді, а потім ми лишилися відпочивати у Карпатах. Коли Макара ще не було, я частіше брав дружину на різні заходи. Але з появою синочка мама мусить частіше лишатися вдома.

– Ти в роботі ведучого пішов по стопах мами. Чи передала вона тобі якісь «таємні знання» про професію?

– Вона мені спочатку передала навіть список своїх віршів. Але у нас все одно були різні формати роботи. Думаю, вона не образиться, якщо я скажу, що вона була тамадою. Зараз мама вже не працює. Вона молодчинка – відчула момент, коли треба зупинитися і дати дорогу молодим.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]}