Павло Цибульський: «Я лікар, а люди не хворіють за розкладом»

16 Жовтня 2020

Текст: Юлія ДЗЬОБИК

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: «Ring Cafe» (РЦ «Промінь»)

«Розпізнавання хвороби за зовнішнім виглядом – це іскра Божа, за вислуховуванням – надзвичайна майстерність, за допомогою питань – спритність, а за дослідженнями пульсу – мистецтво», – писав давньокитайський лікар Пян Чіао.

Цього разу на «кавову розмову» ми запросили того, хто часто опиняється найближче до моменту знаходження причин хвороби, лікаря ультразвукової діагностики КП «Волинська обласна клінічна лікарня» Павла Цибульського.

За чашкою кави він розповів «Таблоїду Волині» про медицину, улюблені книги, лікарський почерк, спорт та чимало іншого.

***

Ми спілкуємося в рамках «кавової розмови». Тож перше питання: чай чи кава?

– Кава. Люблю еспресо. Якщо вранці не вип’ю хоча б ковток кави, то буду не я. Бадьорить навіть сам тільки запах! Можна сказати, що я вибагливий кавоман, бо мені важливо, яку саме каву п’ю.

Як минає ваш ранок до робочого дня?

– От якраз п’ю каву, читаю новини в інтернеті, приймаю душ, швидко збираюся і біжу. Я лікар, а люди не хворіють за розкладом. Бувають ситуації, коли не встигаєш повноцінно насолодитися навіть тією чашкою вранішньої кави.


Пригадуєте, як обирали свій фах?

– У лікарні працювали знайомі моїх батьків, їхні діти вступили у Львівський медичний університет імені Данила Галицького і розповідали мені про веселе цікаве студентське життя. Але основним поштовхом стала книжка «Записки юного лікаря» Михайла Булгакова, після читання якої дуже захотілося спробувати себе в медицині. Звичайно, те, що там описувалося, відрізнялося від наших реалій, але все-таки було дуже цікаво. Я вам більше скажу, відрізняється навіть те, коли ти працюєш після закінчення ВНЗ, і те, коли вже після інтернатури стаєш справжнім лікарем. Змінюється ставлення до професії, до пацієнтів та і до самого себе.

Ви займаєтеся в галузі УЗД. Як обирали цю спеціалізацію?

– Є лікарі, яким важливо пройти з людиною через її лікування. А мені завжди було цікаво, чому так сталося, що стало причиною хвороби, її розвиток та перебіг. Саме цим займається УЗД, ти можеш порівнювати пацієнта на початку захворювання, в кінці, і спостерігати той ефект від роботи інших лікарів.

Особливо цікаво, коли приходить пацієнт і його лікар, який каже: «Ніяк не можу розібратися, що не так, допоможи мені». А ти знаходиш проблему! От ніби просто робиш свою роботу, а отримуєш вдячність і задоволення від виконаного складного завдання. Знайти, досліджувати, перебирати варіанти – іноді це щось, ближче до детективної справи, ніж до медицини, і в цьому надзвичайна цікавість.

Моя робота – це по суті конвеєр, бо пацієнтів і досліджень багато щодня. Але коли серед цього потоку знаходяться люди, яким ти справді можеш допомогти вирішити питання, які до тебе ніхто не знаходив, це дуже цінно.

Чи можна сказати, що є простіші і складніші види діагностики?

– Обстежувати залозисті органи, наприклад, щитовидну залозу – простіше, бо, як правило, вона в усіх розміщена в одному місці, її не треба шукати і добре обстежувати. А от обстеження судин ноги – значно складніше, оскільки треба пройтися по всій довжині, по артеріях і венах, наприклад, у пошуках тромбу. Але з іншого боку – складніші обстеження для практики проводити цікавіше.

А ще буває, що і прості дослідження виявляються особливими, якщо доводиться мати справу, наприклад, із дзеркальним розміщенням органів. Тобто, коли серце і селезінка справа, а печінка зліва. У нас в області двоє таких людей, і обох я дивився. Це було дуже цікаво!

Але частіше наша робота – це великий потік людей і більш-менш подібних проблем. Часом буває, що підходить людина і каже, що я її вчора дивився. А я не пам’ятаю! Потім питаю, а яка у вас проблема? І по цьому описі часто згадую і саму людину (сміється – авт.).

Що можете порадити молодим лікарям? Як не розчаруватися у професії?

– Ой, це складне питання про складні реалії. Невідомо, коли у медицині стане працювати краще, тому молодим лікарям одразу треба зрозуміти, куди ти йдеш і чого від цього очікуєш. Незакінчена медична реформа, незадовільний матеріальний стан лікарень та лікарів, тепер ще проблеми з пандемією…

У сучасного лікаря передусім має бути бажання працювати, допомагати людям, лікувати хвороби, ентузіазм. Більше ніяких особливих переваг. Це колись наша професія вважалася елітною, поважною, а тепер, коли офіціант у дорогому ресторані заробляє 15 тисяч, а лікар – 5, я не знаю, як можна переконати молодих людей вибирати медицину.

Здається, що це зараз у нас така проблема, коли лікарі вчаться, щоб потім поїхати закордон або працювати в приватних клініках. Але ні, ще в часи мого навчання такі проблеми були, бо більшість моїх одногрупників так і не пов’язали життя з медициною, хтось пішов у бізнес, хтось ще кудись.

Непроста ситуація. А потім у коментарях соцмереж люди пишуть, що лікарі спеціально хворіють коронавірусом, щоб отримувати компенсації, називають суми з п’ятьма нулями… Все це неправда. Серед моїх знайомих лікарів досить багато перехворіли, багато хворіють зараз, і ніхто з них цих грошей не отримав.

Медицина – це реально окрема каста зі своїми законами, правилами, проблемами, особливостями, які треба добре розуміти, щоб щось змінити.

Чи є проблеми в медицині – причиною того, що ви вирішили цього року взяти участь у виборах?

– Не можу сказати, що це головна причина, але одна з основних точно. Коли по телевізору розказують одне, а ти приходиш на роботу і бачиш зовсім іншу картину, то виникає когнітивний дисонанс. Тобі кажуть, у лікарнях все є, а на практиці ти купуєш гумові рукавички за свої гроші. У мене деякі колеги уже є чинними депутатами обласної ради, я теж вирішив спробувати. Хочеться щось змінити і хочеться думати, що нові обличчя зможуть нарешті це зробити.

Якщо брати ту ж медицину, то потрапити до сімейного лікаря не є проблемою, але далі, до профільного спеціаліста – складніше. Важливо також налагодити зв'язок між обласною лікарнею, районними, амбулаторіями, впровадити дорожню карту, наприклад.

Свого часу чекає і телемедицина, про яку багато говорять, а в реальності це поодинокі показові трансляції, під час яких всі подивилися, помахали руками одні одним і на тому все. А це ж насправді нові можливості! От виходить зі мною на зв'язок лікар УЗД з району і показує онлайн свого пацієнта або я по відеозв’язку консультуюся з колегами із Києва чи інших країн. Це спрощує комунікацію, деколи не треба транспортувати пацієнта, а просто порадитися щодо сумнівних питань онлайн.

Але не будемо більше про політику. Говорити можна багато, а треба пробувати реально щось змінювати.

Повернемося до медицини. Як думаєте, чому про лікарський почерк ходять легенди?

– Є лікарі з дуже гарним почерком, але переважно, звичайно, всі ці жарти актуальні. Розумієте, в історії хвороби пацієнта дуже багато писанини. А коли у тебе їх п’ять підряд, то каліграфічно писати не вийде ніяк. Тому, бачте, є таке реальне пояснення, чому лікарі не дуже зважають на манеру писати.

У нас в лікарні працює один лікар, написаний рецепт якого в Радянському Союзі відправляли в гумористичний журнал «Перець» (сміється – авт.). Він часом сам не може розібрати, що написав вчора. Є таке, але це необов’язково, тобто ніхто лікарів не вчить спеціально незрозуміло писати. Мені взагалі пощастило, оскільки заключення УЗД друкуються, то мій почерк не має ніякого значення (сміється – авт.).

Ви розповіли, що майбутню професію вибрали фактично за книгою. Любите читати досі?

– Так, дуже люблю і більшу частину свого вільного часу якраз приділяю читанню. Подобається художня література, фантастика, детективи, книги з історії, часом буває і медична література. У батьків завжди була велика бібліотека, і я з дитинства привчився до книг. Мене не треба було примушувати, я сам записався у дитячу бібліотеку, потім в юнацьку.

Поява електронних книг ніби все спростила, а разом з тим часто не можеш вибрати книгу для читання серед тієї величезної кількості можливих. Дружина зі мною свариться, бо в подорожі я все одно беру кілька паперових книжок (сміється – авт.). Люблю оцей шелест паперу, запах, відчуття книги в руці… Така якась, знаєте, емоційна насолода від цього.

Що з останнього прочитаного запам’яталося?

Ніл Фергюсон «Цивілізація». Книга про те, чому європейська цивілізація стала найвищою за розвитком у світі та чому в різних частинах тієї ж Європи люди живуть по-різному.

Щепан Твардох «Король». Книга про Варшаву в 38-му році, перед тим, як почалася Друга світова війна. Герой – єврей, професійний боксер, який втік у Польщу, а в 49-му році став одним із тих, хто започаткував ізраїльську армію.

Фредерік Бакман «Чоловік на ім’я Уве». Спочатку, правда, подивився фільм, але книжка інша і набагато цікавіша. Заставляє задуматися про життя… У мене, слава Богу, ще живі батьки, а мій тато приблизну віку цього Уве, тому розповідь реально чіпляє.

Якісь ще хобі маєте?

– Спорт. Від роботи відпочиваю у боксерському залі. Коли працюєш розумово, то треба ще й попрацювати фізично. В дитинстві займався дзюдо, кікбоксингом, а зараз тренуюся для себе, не беру участі у змаганнях, це моє самозаспокоєння і саморозвиток. Але спортивне життя накладає свій відбиток, я дуже рідко і мало вживаю алкоголь. На УЗД теж надивився на різні печінки і точно знаю, що жодна жирна їжа, наприклад, не впливає наскільки сильно, як алкоголь.

До спорту також намагаюся долучати сина, щоб додати йому активності після навчання та ігор за комп’ютером. Я почав тренуватися, зокрема й тому, щоб бути для сина прикладом. Знаєте, коли тато лежить на дивані, а синові каже йти на тренування, це не працює. А коли тато прийшов з тобою в той самий зал, робить ті ж вправи, що й ти, то це ефективніше в рази. Син дивиться на мене, бачить приклад і не запитує, для чого займатися спортом, чому потрібно вести здоровий спосіб життя.

Ви – діагност, якому цікаво розбиратися із хворобами. Чи дивилися ви серіал про доктора Хауса?

– Ні. Ясно що, десь-колись бачив кілька серій, але й ті не повністю. З медичних серіалів дивився тільки «Лікарню Нікербокер», бо там зовсім інше – розвиток медицини на початку XX століття. Операції в цьому фільмі дуже реалістично відтворені, десь приблизно отак воно все і виглядає насправді. У «Хаусі» більше фантастики, ніж медицини. Уже навіть російські «Інтерни» більш наближені до реалій, ніж «Хаус» (сміється – авт.). Переважно я не люблю дивитися фільми про медицину і після роботи розмовляти на профільні медичні теми теж не дуже подобається.

Які ваші улюблені місця у Луцьку?

– Дуже подобається Луцький замок – оці емоційні переживання і відчуття, коли доторкаєшся до стін, яким з десяток століть. І вони бачили все, що тут відбувалося, і якби могли говорити, то розповіли б дуже багато. Також подобається в ресторації «Курінь», там смачна українська кухня – саме те, що я люблю. А найулюбленіше місце в Луцьку – це моя квартира, наше сімейне вогнище (сміється – авт.). Я по натурі домосід, люблю почитати книжку, провести час із сім’єю. Бувають, правда, і такі моменти, коли класно їхати самому в машині і голосно слухати музику!

Як проводите час із сім’єю?

– Обов’язково збираємося на великі свята за родинним столом. Крім цього, любимо подорожувати, часто їздимо до Львова, міста мого студентського життя. Разом проводимо відпустки, намагаємося подорожувати різними цікавими місцями України, якщо є можливість, то і закордоном бувати. Дуже важливо відволікатися іноді від роботи, приділяти увагу найближчим людям, собі, бо інакше важко бути самодостатньою людиною.

Кого із відомих людей ви запросили б на каву?

– Ніколи не замислювався над цим питанням… Можливо, Гіппократа? Розказав би йому, до чого ми дійшли, як все розвилося. А ще актуальніше було б попити кави з арабським лікарем Авіценною, який працював під час епідемії чуми і започаткував носіння масок.

Звичайно, було б дуже цікаво поговорити з різними історичними особистостями, щоб банально дізнатися, чи правда все те, що пишуть у наших книжках з історії, чи було все це насправді.

А серед сучасників… Андрій Шевченко, тренер збірної України з футболу. Люблю футбол, вболіваю за «Динамо Київ» і збірну України, було б цікаво поспілкуватися.

Назвіть 3 моменти, коли ви відчували найбільшу радість.

– Коли син народився, відчув дуже реальне щастя. Коли вперше у моїй кар’єрі мені подякували за те, що я знайшов те, що ніхто до мене не зміг, і завдяки цьому вдалося врятувати людині життя. А третій момент такої справжньої радості, можливо, ще в мене попереду.

А тепер 3 моменти, коли було страшно.

– 2 січня 2003 рік, тільки закінчую курс УЗД, приходжу на роботу, а мене одразу садять на прийом. Виходжу в коридор, а там десь людей 30 чекають! А я вперше в житті маю обстежувати сам. Тоді було страшно. Знову ж таки перед пологами дружини було страшно, я ходив із нею на пологи. Хоч я і лікар, але все одно. А в усьому іншому мене не так просто налякати, займаюся боксом, тому не дуже лякливий.

Є якась життєва мудрість або чиясь цитата, яка вам імпонує?

– Подобаються слова колишнього президента США Томаса Джефферсона: «Хочеш знати, хто ти, не питай – дій».

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter