«Я йду сюди не заради корони», – Місіс Волинь-2020 Валентина Мигович. ФОТО

16 Грудня 2020

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА

Нещодавно у Луцьку відбувся конкурс краси «Місіс Волинь 2020». Перед початком події нам вдалося поспілкуватися з однією з учасниць – Валентиною Мигович, яка згодом стала переможницею. Закарпатка за походженням, колишня студентка ВНУ ім. Лесі Українки та столична бізнес-леді пішла на конкурс не заради корони й титулу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ДЕФІЛЕ ТА СОЦІАЛЬНІ СТАРТАПИ: У ЛУЦЬКУ ВІДБУВСЯ НЕЗВИЧНИЙ КОНКУРС КРАСИ. ФОТО

Про те, як участь у конкурсі допомагає займатися благодійністю, а також про дитячі спогади, життя у Києві та відпочинок Валентини Мигович – читайте в нашому інтерв’ю.

– Раніше брали участь у конкурсах краси?

– Так. Минулого року я була учасницею конкурсу «Місіс Київ». Там змагалися жінки, яким за тридцять, вони йшли з власними проєктами. Всі дівчата займаються волонтерством, благодійністю та меценатством у різних галузях. Це жінки, які чогось досягнули у житті та можуть не тільки показати себе, але й допомогти суспільству, навчити чомусь молодше покоління.

Цей конкурс був створений і для консолідації заходу та сходу, півночі та півдня України. Всі ми навчилися чогось доброго одна в одної, дізналися про різні звичаї.

Тоді я пройшла до фіналу. А цьогоріч конкурс пішов у регіони, і за результатами онлайн-голосування я отримала можливість позмагатися на Волині.

– Для чого вам цей конкурс?

– Щоб реалізувати програму, яку я тут представлятиму. Я викладаю в Академії рекреаційних технологій і права у Луцьку. Серед моїх студентів є інваліди-паралімпійці – Іван Доцюра та Назар Коб. Ними я опікуюся. Іван – кандидат в майстри спорту України, незрячий від народження. Він займається легкою атлетикою та має 15 золотих медалей. Назар, який хворіє на ДЦП, має 11 золотих медалей. Познайомившись з біографією цих студентів, я не могла лишитися осторонь. Вони й надихнули мене на цю програму. Я прагну зацікавити цими історіями впливових людей. Хотілося б облаштувати на Волині, та й не тільки тут, центр адресної допомоги. Саме для таких дітей, які, попри всі негаразди та проблеми зі здоров’ям, намагаються досягнути вершин – спортивних і життєвих.

– Тобто, участь у конкурсі допомагає втілити у життя соціальну ініціативу?

– Так. Я йду сюди не заради корони й не тільки для того, щоб показати себе. Я хочу звернути увагу на проблему, яка є в суспільстві.

– Хвилюєтеся перед початком конкурсу?

– Жінка завжди хвилюється. Звісно, хочеться скласти гарне враження.

– Хто вас підтримує?

– Моя дочка та сестри. До речі, донька, Богдана Романюк, у 2015 році брала участь у шоу «Топ-модель по-українськи». А одна з сестер – Наталія – займається благодійністю: допомагає київським дитячим будинкам і лікарням, а нещодавно надала фінансову підтримку «Інваспорту» та НОК у Волинській області.

Також мене підтримують друзі та колеги, зокрема Роман Петрович Карпюк, заслужений тренер України, голова НОК України у Волинській області; Людмила Леонідівна Стасюк, проректорка академії рекреаційних технологій і права; керівник «Інваспорт» Олександр Галан та викладач Олександр Хриплюк, який також опікується студентами-інвалідами.

– Що вас пов’язує з Луцьком, окрім викладання?

– Я навчалася у ВНУ на факультеті фізичного виховання, закінчила у 1998 році. Взагалі, прожила у Луцьку п’ятнадцять років. Дуже люблю це місто і всю Волині, вона мені як друга батьківщина.

В академію я приїжджаю кожного місяця на тиждень. Дуже вдячна керівництву, що йдуть мені назустріч, підбирають зручний графік.

– Яким було навчання у ВНУ?

– Я більше йшла по теорії, ніж по спорту. У нас студенти ділилися на дві категорії: одні отримували розряди, ставали кандидатами та майстрами спорту, а інші «ботанили» (посміхається).

Моїм науковим керівником був Анатолій Васильович Цьось. Досі з ним дружимо, він мій наставник, дуже хороша та розумна людина.

Зараз у мене на носі дисертація, яку ніяк не можу закінчити через різні обставини. Але буду змінювати тему й братися за справу. Думаю, за рік якось її «доб’ю».

– Зараз ви живете у Києві. Що спонукало переїхати до столиці?

– Бувають різні життєві обставини. Переїхала я разом з сестрами Наталею та Світланою й нашими дітьми років десять тому. Спочатку було важко, але наш пробивний український менталітет допоміг (посміхається). Київ може прийняти з розпростертими обіймами, а може скрутити в баранячий ріг й викинути туди, звідки ти приїхав. Але Бог допоміг нам розпочати власну справу – відкрити невеличку фірму, яка займається м’ясною продукцією. Ми обслуговуємо садочки, школи, кафе, ресторани.

– Як вам життя у столиці?

– У Києві дуже швидкий ритм життя – всі завжди кудись летять. У порівнянні з ним, Луцьк більш спокійний, неквапливий. Тут більше благодаті – вийшов зранку, випив філіжанку кави, прогулявся, нікуди не поспішаючи.

– А за рідним селом сумуєте? (Валентина родом із закарпатського села Росош, – авт.)

– Сумую, звісно. Закарпаття – це моя душа. В Росоші я закінчила школу, а в 17 років вже переїхала до Луцька.

– Яким було ваше дитинство?

– Хоч і закінчила школу золотою медаллю, поведінка в мене була «на нулі» (посміхається). Колишні однокласники пам’ятають: я завжди була попереду, вони – за мною. На горіхи отримували всі. У мене були подруги – Вікторія та Світлана. Дружили з першого класу і до закінчення.

Які ще спогади? З коровами ходили, сіно гребли, як у звичайному селі. Ніхто не контролював, як ти вчишся. Господарство було на першому місці.

– Люди, які народилися в селі кажуть, що дитинство там набагато насиченіше ніж в місті.

– Як вам сказати… Для дітей з міста приїжджати в село – це свято: цілий рік ходити по асфальту, а влітку приїхати до бабусі на природу, купатися в річці, ходити по гриби, рибалити. Але, скажу чесно, я, заздрила дітям з міста. Завжди хотіла ходити на якісь гуртки, зимою – на ковзанку, мріяла записатися в басейн. А можливості не було.

– Хтось з родичів ще живе у Росоші?

– Мама й батько.

– Часто приїжджаєте в гості?

– Рідко. Раз на пів року, а то й на рік. Частіше привозимо маму до Києва. Вона нас виховує й дотепер (посміхається).

– Мабуть, у рідному селі ви вже знаменитість?

– Та яка я знаменитість? Мені до цього ще далеко. Ну, в газетах іноді пишуть, це приємно. Мама каже, що скоро до церкви буде соромно ходити, бо всі озираються (посміхається).

Я активна у соцмережах, там в друзях є багато односельців. Вони стежать за мною, лайкають, бажають успіхів. Як ставляться до мене? Це їх треба спитати. За коментарями видно, що непогано, а насправді – хто його знає.

– Як гадаєте, чи можна жити добре у сучасному українському селі, нікуди не виїжджаючи?

– Думаю, можна. Наприклад, якби я після закінчення університету повернулася б, я насамперед пішла б працювати у школу вчителем фізичного виховання. Потім намагалася б підійматися по кар’єрних сходинках, можливо чогось досягнула б. Я однозначно брала б участь у суспільному житті, організовувала б гуртки, займалася б зі спортсменами. Для свого села треба вибивати привілеї, фінансування. Адже не тільки у містах дітки стараються. В селах так само є обдарована молодь – все залежить від колективу та викладачів. В провінції може й важче, але якщо захотіти, можна багато чого досягнути.

– Ви багато часу проводите в дорозі. А подорожувати для себе любите?

– Дуже люблю. Мені це вдається здебільшого влітку, адже ми з сестрами працюємо разом, тому не можемо відпочивати одночасно.

Раніше я часто відпочивала у Криму. Дуже його люблю й досі вважаю, що це частина України. Обожнюю і свої рідні Карпати, а також море в Єгипті та Туреччина.

– Як розслабляєтеся після насиченого робочого дня?

– Люблю басейн. За можливістю відвідую кожного дня. За 21 хвилину пропливаю тридцять басейнів по 25 метрів. Це невисокий рівень, але я роблю це чисто для себе. Хай мої колишні однокурсники посміються (посміхається). Мені 44 роки, потрібно постійно тримати себе у формі. А з роками це стає все складніше, адже обмін речовин уповільнюється.

Щодо алкоголю – дозволяю собі сухе біле. Палити кинула п’ять років тому.

– Складно було відмовитися від цигарок?

– Дуже складно. Я палила ще з інституту, як і всі студенти – тоді це було модно.

Всі радили мені перейти на айкос, але це не допомагає. Поки сам не захочеш, не поставиш перед собою завдання, нічого не вийде.

– Що вас підштовхнуло до цього рішення?

– Хотіла бути прикладом для доньки.

– Любите домашній затишок?

– Люблю, коли приходиш додому, а їсти вже наготовлено (посміхається).

– Є кому готувати?

– Старша сестра, Світлана, готує та створює домашній затишок. Ми всі живемо разом і любимо гостей – місця на всіх вистачає. З вікон нашого будинку видно печерські пагорби, дуже гарно.

– Що побажаєте нашим читачам?

– Здоров’я, добра, щастя, мирного неба. Щоб Україна стала заможною, прекрасною державою. Адже хто, як не ми, буде її підіймати та об’єднувати? Бажаю всім українцям любити свою країну та пишатися своїм краєм.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter