^{Текст: Оксана ФЕДОРУК}

^{Фото: Софія ГУДИЧ}

^{Настрій: ресторан «Бравий Швейк» (вул. Лесі Українки, 56)}

Багато хто у Луцьку знає Сергія Ходорчука як бармена ресторану «Бравий Швейк», в якому він пропрацював багато років, хтось – пам'ятає ще з нічного клубу «Метро». Але тоді мало хто знав, що невіддільною частиною його життя завжди була музика. І вона була для нього не просто хобі.

Сьогодні Сергій – бас-гітарист луцького метал-гурту MOTANKA, який знають не лише в Україні, а й в усій Європі. Влітку цього року лучани посіли друге місце у музичному конкурсі на найбільшому фестивалі важкої музики в світі Wacken Open Air у Німеччині. У своїх піснях MOTANKA поєднує народні мотиви, важку музику та сучасну електроніку. Що цікаво, «back to basics» у музиці вони вирішили саме тоді, коли жили в Німеччині. Чому так сталося та що дала музикантам співпраця з європейцями, Сергій розповів в інтерв'ю «Таблоїду Волині».

– Сергію, читала в одному з інтерв'ю, що ще в дитинстві замість мікрофона у тебе був гребінець, а коли ти почав музикою займатися більш серйозно?

– Справа не в серйозності, а у відданості самій музиці як такій. У найбільш складні періоди життя музика мені дуже допомагала. І  в один момент я зрозумів, що це для мене – не просто дозвілля.

Мене завжди мотивувало те, що відомі музиканти мають такий вплив на аудиторію. Спочатку я зі своїм другом грав кавери. Завжди слухав багато різної музики, але саме на те, щоб захотілося грати самому, найбільше вплинула «Metallica». І що цікаво, музика цього гурту так само вплинула і на всіх музикантів Motanka.

– А як ви всі познайомилися?

– Ми грали в одному приміщенні підвалу 26 школи у Луцьку, а вони – в іншому. Я інколи чув їх і думав: «Блін, круте музло грають», але не знав, хто це. А потім ми стали грати у підвалі біотехнічного університету. А з іншої сторони – знову ті самі чуваки. І вони нас теж впізнали.

Толік з Дімою і Віктором (Дмитро Дяченко, Анатолій і Віктор Жалніни, - ред) прийшли до нас, і ми нарешті познайомилися. Тоді зрозуміли, що у нас є багато спільного. З того часу, поступово-поступово, стали грати разом.

Сергій Ходорчук

– Потім ви переїхали в Німеччину. Як наважилися і чому вирішили саме туди?

– Причиною стало те, що ми вирішили займатися музикою більш серйозно і професійно. І все-таки більше можливостей для цього є за кордоном. На той час у нас була інша музика, переважно англомовна, написана під впливом західних гуртів.

А вибір був – Берлін або Париж. Ми якраз відіграли концерт у Любліні і думали, куди далі. Й обрали Берлін, бо саме німці люблять більше важку музику. 

– У вас були там якісь друзі, чи просто ось так все покинули і поїхали?

– Просто ось так взяли і поїхали, з пакетами (сміється). Було весело.

Заробляли переважно музикою. Насправді там набагато легше займатися будь-якою справою. Європейці дуже цінують мистецтво, вони дуже цінують те, що робиться руками. 

Крім того, звісно, підпрацьовували на якихось додаткових роботах. 

– А мовний бар'єр? Чи ви знали німецьку?

– Ні, не знали. Приїхали – взагалі нуль. Але знали англійську, а в Німеччині теж більшість нею розмовляє. Бо в інших європейських країнах, Італії чи Іспанії, наприклад, то там англійська не дуже допоможе.

Хоч німецька і важка, але мені самому цікаво її вчити. 

– Що вам дало проживання за кордоном?

– Змінилася якраз кардинально наша діяльність. Ми набагато ширше познайомилися з мистецтвом. Берлін – це інтернаціональне місто, культурна столиця Європи, а, може, навіть і світу. Там дуже круто може розвиватися і класична музика, і андеграунд.

До речі, дуже офігєнно описав Берлін Скрябін у книзі «Я, «Побєда» і Берлін». Ми якраз жили у тих районах, про які він пише.

Змінилася наша музика. Після революції в Україні дуже багато творчих і публічних особистостей стали на цьому ловити хайп. А ми переїхали якраз у 2014 році, і в нас було по-іншому. За кордоном почало тягнути не до телевізора новини дивитися, а до рідних місць – на Стир, у наші ліси волинські. Ми всі виросли біля природи. Я у бабусі в селі в Ківерцівському районі. Для Діми священне місце – це Світязь. У Віті з Толіком, вони брати, тато рибалка (він навіть чемпіон світу із риболовлі), і завжди їх брав із собою на річки та озера. 

І в Берліні, у бетонному місті, дуже захотілося до рідної землі, до її витоків, так це відчувалося, що ми захотіли вилити все у музиці. Почали говорити про те, щоб змінити свій стиль. Це бажання йшло від душі і серця усіх.

Сергій Ходорчук

– Тобто ви тоді вирішили, що це буде етно?

– Ми не дуже любимо це слово. Бо воно викликає в людей дуже конкретні образи. А треба дивитися набагато глибше. Чому ми саме тут? Чому у нас така територія? Які були наші предки?

Я добре пам’ятаю, коли ми зібралися і вирішили, це був листопад, безхмарний день, але раптом вдарила блискавка і пішов дощ. Було дуже знаково. 

– Якась містика…

– Так, і неодноразово таке було.

Ще цікавий випадок стався, коли ми знімали кліп на пісню «Верба», він зовсім скоро вийде. Пісня – про Україну, її волю, народ. Ми обирали цікаві локації на Волині –  ліси, озера. І погода завжди була саме такою, як нам потрібно. Їдемо біля Сокирич –  і якраз сонце встає над горизонтом. Далі нам потрібно, щоб було хмарно, – і раптом через хвилин 20 все затягує хмарами. Потім знову вийшло сонце, як нами і задумано було. 

Відчуття, ніби в просторі є якась сила, яка нам допомагала.

Це дуже добре описав Моцарт. Коли в нього запитали, як ви таку геніальну музику придумуєте,  він відповів: «Я нічого не придумую, просто в мене є дар чути це в просторі». 

Усі думки приходять із якогось простору, який наш примітивний мозок не опише ніяк. Хтось пояснює це із якимось божественним началом, хтось із космосом чи Всесвітом.

– Є відомий вислів Пауло Коельо, що коли людина чогось прагне всією душею, цілий Всесвіт їй допомагає...

– Зараз дійсно у наш час, у ХХІ столітті, є можливості будь-які, але головне зрозуміти, які з них істинні. І коли я граю музику, в мене всередині саме таке відчуття. Треба просто робити, а зверху допоможуть.

– Щоби ти хотів зробити за допомогою музики?

– Хочу достукатися до людей, щоб вони слухали якісне – те, що дає силу і натхнення, розуміння чогось вищого.

Коли заходиш у Луцьку в караоке, а там половина людей співає Лєпса – ви воюєте чи не воюєте, в чому справа? Біда в тому, що люди недооцінюють те, що музика і мистецтво – це така сама зброя. Американці вже давно зрозуміли, що через кінорежисуру можна формувати націю. Ось був фільм «Рембо», чому він вийшов саме тоді? Бо йшла В'єтнамська війна. 

Треба, щоб музика пробуджувала пам'ять генетичну. Для кожного з нас це дуже важливо. Це інколи не можна пояснити словами, але коли слухаєш пісні, записані у бабусь, «Туман яром», наприклад, і ніде не «дьоргає» – може, ти і не до кінця українець?

Дуже класно про це сказав Олег Скрипка: «Спочатку Україна втратила Донецьк і Луганськ культурно, бо в них був рускій шансончик, репчик, а вже потім – територіально». І біда насправді в тому, що якщо взяти телефон молодої людини зараз, – скільки там музичного сміття».

Я не проти російської музики, є якісна, яка не залежить від політики, але те, що зараз слухають, охоплює низькі вібрації, і людина, слухаючи це, не може думати про щось високе. 

– А ти бачиш зміни в Луцьку після повернення з Німеччини?

– Луцьк – взагалі шикарне місто. Візуально багато що змінилося. Люди самі стали впорядковувати свій простір  – створюють ОСББ, слідкують за власними дворами, під'їздами. 

Мені здається, лучани стали якісь більш відкриті, стали більше посміхатися. Бо в Києві не так. Це древнє місто, але за енергетикою Луцьк мені ближче. 

Як у пісні RCHP, де співають про LA, – «коли мені одиноко, зі мною моє місто говорить». Коли гуляю вулицями Луцька, згадую про ці слова.

– Немає у планах переїхати в Київ?

– Ми як гурт зараз якраз знаходимося у Києві більше. Там було декілька концертів. Але поки небагато, то на половину – трохи тут, трохи там. 

– Знаю, ти працював довгий час барменом, як це поєднувалося із музикою?

– Захоплення музикою у мене завжди було, але можливості заробляти цим – ні. Барменом почав працювати у невеликому закладі. Тоді я не зрозумів всі плюси цієї професії, бо там переважно замовлення було 400 г горілки і 2 бокали пива.

А потім я потрапив у «Бравий Швейк». Після стажування там побачив зовсім інший контингент. 

Мені до сих пір цікаво працювати на барі. Особливо приємно спостерігати за молодим поколінням, яке приходить і «шарить» і в каві, і в алкоголі. Колись не було доступу до такої інформації. 

– Кажуть, що бармени – найкращі психологи. А чого ти ще навчився, працюючи ним?

– Я дуже вдячній цій спеціальності за те, що саме тут навчився розрізняти людей, їх психологічні портрети. Якщо ти не хочеш просто налити і віддати, у барі можеш навчитися більше, ніж будь-де. Працюючи барменом, я бачив, як поводять себе чиновники, будучи напідпитку. І бачив, як себе ведуть бізнесмени, інтелектуали. Різниця відчутна.

Робота бармена дуже цікава. Але треба зняти з себе бар'єр. Мені з цим допоміг Ігор Іщик в «Метро». І я став по-іншому себе вести, набагато легше. І тим більше у нічному клубі ти не можеш працювати, не розважаючись.  

Одного разу в «Метро» ми з ним дуріли за барною стійкою, кидалися серветками. А біля нас сиділи люди і такі: «Ви що, тут же є камери, вас побачать». А я дивлюся, директор, а там був дуже класний директор Сергій Дмитрович, дивиться на нас і показує, що все люкс. 

Так само працювати із такими людьми, як власники «Бравого Швейка», це дуже класна школа. Я завжди був їм вдячний, навіть за якусь критику.

Довгий час я вже тут не працюю, але коли ми збиралися їхати в Німеччину на фестиваль із групою представляти Україну (а їхати туди дуже дорого і затратно), я звернувся до Ярослава Миколайовича, пояснив ситуацію, і  він нас виручив фінансово. 

– Можливо пригадаєш, з ким завдяки цій роботі познайомився?

– З дружиною (сміється). Ми з нею були до того знайомі, але ближче познайомилися якраз у нічному клубі «Метро», на прощальній вечірці Макса Фрімена. Що цікаво, вона вже вдома спала, але їй подзвонила подруга і каже: «Ти що, поїхали на вечірку». А я тоді працював там барменом. Ми разом поїхали на афтепаті, сиділи, спілкувалися. Я навіть якось думав, що можливо там і працював саме для того, щоб познайомитися з нею. 

Сергій Ходорчук

– Які в тебе захоплення, окрім музики?

– Вивчаю нашу культуру, міфологію, історію. Як жили наші пращури, як святкували різні свята, як жили з природою і сонцем. Знаходжу багато протиріч і багато інформації для роздумів.

Ще й досі подобається постояти каву поварити.

Люблю тату. І малювати ескізи, і саму культуру. Дуже давно хочу зайнятися цим більш професійно, але зараз не вистачає часу. Слідкую за творчістю татуювальника з Луцька Андрія Луковнікова, який зараз працює у Вроцлаві, він мене надихає.

– Які тату маєш?

– У мене два тату – дуби з жолудями і кедр із шишками. Захотілося щось, пов’язане із природою.

– А чому саме дуб?

– Дуб символізує чоловічу силу. 

– Розкажи трохи про свою сім'ю. Які у вас є традиції?

– Ми з дружиною зрозуміли, що найбільше зближують і запам'ятовуються подорожі. Навіть якщо це просто поїхати на день у Львів.

Найбільше запам'яталася поїздка на мій день народження. Цього року мені було 30 років, дружина зробила сюрприз. Ми поїхали спочатку в Польщу і вона каже: «Ввечері поїдемо в аеропорт». І полетіли в Мілан. Вона все організувала. 

Я звик до німців, а італійці – зовсім інші. І це настільки класно! Німці більше перфекціоністи, строгі у роботі і побуті, італійці легше до всього ставляться.

– Як ти вважаєш, чого українцям варто повчитися у німців?

– Ставленню до роботи – любити її, відповідально ставитися до того, що робиш. Німці навіть, коли будують, за ними можна поспостерігати: все чисто, акуратно, злагоджено. Всі працюють разом, а не один працює, а шестеро на це дивляться.

Вони некомфортно себе почувають, коли щось не на місці. А в нас можуть зробити освітлення, лише коли хтось буде йти і ногу зламає.

Пунктуальності в них не забереш. Чистоти, економії.

Але головне – ставлення до того, що ти робиш. Із цим дуже багато пов'язано. Наприклад, українці, які їдуть туди на роботу, вони теж працюють, але так, що «упахуються». І потім вже верне і від цієї роботи, і від німців. Тому що так не треба.

Німці приходять за 20 хв до початку роботи, п'ють каву, спілкуються. Роблять не для показухи, для шефа, а для себе. 

Україна зараз знаходиться у дуже цікавому становищі. І я чомусь вірю, що в нас будуть кардинальні зміни. Ми знаходимося у центрі Європи, ми можемо брати досвід європейців. Я би взагалі замість якихось роликів на телебаченні краще людям роздавав путівки на декілька днів у Європу - і все стане зрозуміло. Ти приходиш у будь-яке місце – тобі посміхаються. Приходиш у державні органи – тобі посміхаються. 

Мене радує, що нове покоління більш відкрите, ми європейська країна – це 100%.

– Цього літа MOTANKA посіла друге місце на масштабному фестивалі Wacken Open Air. Це взагалі перший такий український гурт. Розкажи, як все відбувалося.

– Це один із найбільших у світі фестивалів важкої музики. Цього року на ньому було близько 90 тисяч відвідувачів. Усі, хто слухає важку музику, знають про нього.

Ми перші від України брали участь у відборі. Спочатку пройшли у Києві, а потім на самому фестивалі. Ми навіть спочатку не сприймали це як конкурс, не думали про якісь місця. Бо туди поїхати і просто виступити – для нас це вже було «вау».  І ми ще до виходу на сцену кайфонули.

Сам конкурс схожий до «Євробачення»: є журі із різних країн і вони виставляють бали за виступ. Нам досить багато країн виставили максимальні бали. Після виступу до нас підходив суддя із Литви і сказав: «Якщо уявити, що ядерний вибух відбувся, то після нього перший звук, який би йшов, – це ваша музика». 

– Як проходить сам фестиваль, ви ж бачили все зсередини? 

– Було три основні сцени й інші менші. Організація – на найвищому рівні. Одразу видно, що організовують німці. Ми приїхали за 2,5 години до нашого виступу, а нам кажуть: «Ну, ви могли б трохи і раніше».

Вакен – це село. Спочатку фест організовували дві людини, декілька років робили це в збиток, а зараз це один із найбільших фестів у світі. Наступного дня з’явилися квитки на «Wacken Open Air-2019» – і за день був «солд аут».

На фесті всі п'ють пиво, але немає п'яних чи якогось бидла. Немає значення колір шкіри, національність – усі обіймаються. І ти розумієш, яка це сила – музика. І як вона об'єднує. 

На територію ти не маєш права заходити із своїм рюкзаком. При вході нам дали кожному «метал-пек», в якому було все, що потрібно: ручка, запальничка, фляга з водою, таблетки для горла, наклейки, шоколадки, навіть презерватив. Це давали і музикантам, і всім відвідувачам.

Зайшовши, ми були разом із гуртами, якими захоплювалися все життя. Самі брали автографи у музикантів, на музиці яких виросли – Behemoth, Аccept, Judas Priest та інших.

Конкурс відбувається на двох сценах: поки на одній виступають, на іншій – саундчек. Учасники були зі всього світу, виграли китайці, ми зайняли друге місце. 

Є одна строга вимога до виступу – він не повинен бути довше 20 хв. Якщо перевищує – дискваліфікація.

Після виступу у нас взяли інтерв’ю із відомого німецького телеканалу «Deutsche Welle».

Пригадую, на початках ми ходили, стукалися на різні українські телеканали, а нам казали: «Ви хто?». Було образливо. А тут до нас підходять і кажуть в кінці: «Можете сказати «DW, DW»? Ми тільки тоді зрозуміли, що це відомий телеканал «Deutsche Welle».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ПРО ЛУЦЬКИЙ ГУРТ РОЗПОВІЛИ НА ВІДОМОМУ НІМЕЦЬКОМУ ТЕЛЕКАНАЛІ. ВІДЕО

На нашому виступі було дуже багато українців. Вони стояли під сценою з прапорами, це так приємно. І це нам максимально підняло дух!

Ми виступали о 12 годині дня, а під сценою – понад 5 тисяч людей! Це такий фідбек, така енергетика, такий кайф!

– А які українські фестивалі ти міг би виокремити?

– Про українські фестивалі треба говорити окремо. Звісно, що це різні речі. Але в Україні наш «Бандерштат» виділяється на фоні інших. Не маючи великих фінансів, таке робити – це респект! Дуже круто, що він тверезий. Що там багато дітей і старших людей. Круто, що всіх разом об'єднують.

Дуже класний фестиваль ще є «Холодний Яр» на Черкащині. І, до речі, організатори нам казали: «Ми хотіли зробити свій «Бандерштат», бо до вас далеко їхати». Там Україна навіть відчувається по-іншому. Дуже приємно спостерігати, як нація росте і змінюється. 

І третій фестиваль, який би хотілося відзначити, – «Зберемося, роде» у Полтаві. Нас там усі галушками годували (сміється). От чого ніколи не буде на закордонних фестах – нашої душевності, гостинності і щирості. Нам це треба берегти в першу чергу.

Звісно, треба тягнутися до європейського рівня, але і не потрібно оглядатися на Росію взагалі. У нас є все своє. 

– Не так давно  MOTANKA підписала контракт з лейблом світового рівня Napalm Records, з чим я тебе вітаю. Що для вас це означає?

– Так, ми підписали контракт із австрійським лейблом, який є одним з найвпливовіших метал-лейблів у світі. Не так часто українські пісні виходять на таких платформах. І для нас честь, що наша музика буде лунати у Європі і практично у всьому світі.

Дуже цікаво, що ті образи, про які ми співаємо українською, розуміють наші іноземні слухачі. До нас підходили, зокрема в Берліні, китайці, американці чи німці, вони слухали пісню «Десь у горах» і говорять: «Я собі уявляв гори, річку». Ми їм кажемо: «Так ми там про це і співаємо».

Музика –  це універсальна мова. Тому для нас це дійсно мотивація – об'єднувати людей в Україні, Європі та у всьому світі. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ЛУЦЬКИЙ ГУРТ ПІДПИСАВ КОНТРАКТ З ЛЕЙБЛОМ СВІТОВОГО РІВНЯ

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].