Хвилинка слави: молода акторка, яка мріє не загубити себе

^{Текст: Міла РОСПОПА}

^{Фото: з особистого архіву Юлі ГАВРИЛЮК}

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує на те, щоби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви. Cловом, якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Цього разу героїнею нашої рубрики стала Юля Гаврилюк – студентка-першокурсиниця, яка ще школяркою грала в театрі та виступала на сцені міжнародного літературного фестивалю поруч із найвідомішими іменами сучасної української літератури.

На початку нашої розмови дівчина скромно зізнається, що не вміє про себе розповідати. Їй всього 18, і вона – одна з найактивніших дівчат, яких мені довелося зустрічати. Юля студентка ЛНУ імені Івана Франка. Вчиться на факультеті культури і мистецтв за спеціальністю «Актор драматичного театру і кіно». А ще вона відома у Луцьку молода поетка.

Розкажи, як у твоєму житті з’явилися вірші?

Нудно мені було на уроках в школі. То я й писала собі щось за останніми партами. А потім в Малу академію наук пішла, на секцію літературної творчості. Відкрила там для себе такий бунтарський стиль, як верлібр, закохалася у нього і вже почала писати трішки більше. Пам’ятаю, як соромно було читати домашнє завдання (свої вірші) перед викладачкою й іншими студентами. Я завжди соромилася своїх рядків, відчувала себе...оголеною.

Чому все ж для тебе важливо, так би мовити, самовиражатися через вірші?

Самовираженням я називаю презентацію особистості. Презентувати себе через поезію? Фу. Це ж стосується і театру. На мою думку, творчість – це не кривляння, не самовираження, не презентація свого «особєнного і огромного внутрєнного міра». Це процес творення, при якому народжується щось корисне, унікальне, сакральне.

Не самовираження для мене головне, а самопізнання. Поезія і театр – портали до цього знайомства із собою.

Знаю, що ще в шкільні роки ти нарівні з відомими українськими літераторами виступала на сцені фестивалю «Фронтера» у Луцьку.

Ой, так! Класно було. Розповідаю: подала я вірші на якийсь конкурс. Чесно, не пам’ятаю,як він навіть зветься. Взагалі, я дуже легковажно ставлюся до отих всіх конкурсів.

Тобто, подала я ті вірші й забула про них, бо і результати не відслідковувала. Минув деякий час, гортаю я собі стрічку у фейсбуці й бачу свою позначку в дописі з якимись людьми, які пройшли у другий етап конкурсу. Згадала. Беруся читати: в другому етапі треба було творчо представити свій вірш у відео. Вже починаю думати, що і як можна зробити, аж раптом бачу дату. Дату, до якого числа треба було це все зробити. І як ви думаєте? Цей термін вже минув.

«Клас, Юля, ну ти й маладєц, Юля», - подумала я, але вирішила написати організаторам і попросити дати мені ще добу. У той час я була не в Україні, а в Польщі на заробітках, серед яблуневих садків. А мережа там, ну, не дуже хороша. Тому і «провтикала» це все.

Організатори пішли на зустріч і ми з моєю подружкою-оператором почали зйомки. Варіантів багато не було, як самі розумієте. Ми взяли дерев’яний старенький стілець, і присунули його у яблуневий осінній сад. Там я і зачитала вірш. Вийшла мінімалістична й доволі красива картинка. Після цього почалося найгірше. Підставити музику і змонтувати все це діло. У забитому селі. Де немає інтернету. НА ТЕЛЕФОНІ!! Коротше, я цим займалася до опівночі. Через поганий інтернет глючила програма і доводилося робити все заново декілька разів. Але я встигла!

Ну і все. Потім побачила себе серед переможців і чекала «Фронтери». Справді, мені пощастило виступати на одній сцені з відомими українськими літераторами. Що це для мене означало? У мене не було ніякої гордості за саму себе, я не казала собі, що я молодець чи ще щось таке. Я просто ловила момент.

Де зараз можна почитати твої вірші?

У соцмережах. Ну і в «Руніці» є у продажі моя збірка (була видана, як нагорода за перемогу в іншому літературному конкурсі).

До речі, не знала, що ти була ще й на заробітках.

Буває. Влітку я вступила до «КНУКІМ» (теж на актора). В останній момент я прийняла рішення, що навчатися там не хочу і не буду. Вирішила, що ще раз буду поступати наступного року. Настала осінь, треба були гроші і я поїхала за кордон. На той час мені було 17. Що там казати, це була важка фізична праця і своєрідна перевірка.

Паралельно із поезією, ти ще грала в театрі відомої у Луцьку Світлани Органісти.

Так, я грала у театральній студії «Коло Лесі», творцем якої є режисерка й актриса Світлана Органіста. Ми творили казочки, інсценізації поезій, вистави, ранки для дітей, тренажі, просто теплі вечори… Прекрасні були часи. Я ностальгую за ними.

«Коло Лесі» - єдина студія в Луцьку, де на першому місці – творчість, а не самореклама. Не знаю, чи зрозумієте, про що я…

Окрім цього, я ще працювала аніматором і викладала акторську майстерність для молодшої групи «Spivanochka Show». Не знаю, як встигала. Десь у цей період, зрозуміла, що треба менше спати. Я перейшла на шестигодинний (зараз вже п’ятигодинний) сон. Десь ставав довшим і мене це тішило. До речі, хочу дійти до того, щоб спати не більше чотирьох годин. Хоча, от-от сесія. То в мене буде не лише чотирьохгодинний сон, а й трьохгодинний .

Чому важливо бути активною ще зі школи?

Хтось сказав, що рух – це життя. Так воно і є. Більше одного дня «нічогонеробіння» я не витримую Відчуваю тоді себе амебою.

Починати зі школи? А школа, насправді, часто гальмувала будь-які пориви. Треба було обирати: або днями протирати штани в тому «храмі знань» , або займатися тим, чим хочу. Я почала рідко з’являтися в школі. Не буду лукавити: я не любила дев’ятнадцяту. Так, там були (і є) деякі прекрасні люди, яких я поважаю, але це одиниці.

Взагалі, я не ставила собі за мету бути якомога активнішою. Саме по собі так виходило: те зацікавило, і те, і те, о, і те ще цікаве! Як часто я нікого не слухала і робила те, що хотіла! А може, так і треба..? Мам, у тебе сталеві нерви (посміхається).

Як обирала навчальний заклад?

Я подавала документи у всі найближчі університети, де є сценічне мистецтво. У пріоритеті був Львів. Поступила. Вчуся.

Відтоді, як я стала студенткою ЛНУ імені Івана Франка, я забула, що таке вільний час. Я навчаюся до 20:00-21:00. Інколи довше. Інколи по суботах. В грудні, наприклад, буду мати усі робочі суботи. Але це ж кайф, я нарешті займаюсь тим, що люблю.

Вдома буваю рідко, раз в 3-4 тижні. У Львові з групою ходимо на вистави, виставки та інші творчі івенти.

До речі, що ти читаєш?

Я читаю щось із психології, філософії, самоаналізу. Дивно, але мене не чіпляють художні прозові твори. Що не можна сказати про поезію. Це для мене інша мова. Можу її перечитувати, перечитувати, перечитувати …

Мої книжкові вподобання: Ошо «Життя,любов,сміх», Тимо Айраксинен «Щастя», Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі», Томас Кініллі «Список Шиндлера», Віктор Франкл «Людина у пошуках власного сенсу». Щодо віршів, я люблю творчість Блока, Цвєтаєвої, З. Гіппіус.

Чи є в тебе хтось, на кого ти рівняєшся?

Можливо,хтось написав би тут про якихось супер-успішних знаменитостей. Але я не маю кумирів. І рівнятися ні на кого не хочу.

Хочу бути схожою на свою бабусю. Я дивуюся, як вона стирає лінії часу, дивуюся її життєвій енергії. Хочу так само. Я хочу перейняти її терпіння, вміння бути доброю з кожним, вміння йти по життю завжди усміхненою. Це велика внутрішня духовна сила!

Чи маєш якісь божевільні мрії?

Мрію не загубити справжню себе. Не загубити себе в людях, що приходять до мене, і виходять з мого життя, у часі, безконечних пошуках.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ХВИЛИНКА СЛАВИ: ЛУЦЬКИЙ ЛЯЛЬКАР-МУЗИКАНТ, ЯКИЙ МРІЄ ПРО ДІМ НА КОЛЕСАХ

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}