Хвилинка слави: луцька майстриня, роботи якої прикрасили весілля Брюса Уілліса

26 Березня 2019

Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА

Текст: Наталка МАЗЕПА

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує того, аби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви. Cловом, якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Цього разу познайомитися нам з надзвичайною дівчиною Ольгою Лагодою допоміг... кошик, який пролетів півсвіту і опинився на весіллі Брюса Уілліса. Випадковість – скажете ви? Аж ніяк – відповідаємо, адже тепер точно знаємо, що це заслужена винагорода. Майстриня вже шість років плете оригінальні вироби, відшліфовуючи свої вміння. Незвичності їм додає матеріал – Оля працює з папером та запевняє, що це не просто міцна сировина, а й трендова.

Корінна лучанка закінчила університет з червоним дипломом та певний час працювала за фахом землевпорядниці, але зрозуміла, що робота в офісі не дозволить їй досягнути в житті чогось значимого...

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КОШИК ЛУЦЬКОЇ МАЙСТРИНІ ПРОЛЕТІВ ПІВСВІТУ І ОПИНИВСЯ НА ВЕСІЛЛІ БРЮСА УІЛЛІСА. ФОТО

— Розкажи про себе, чому вирішила зайнятися плетінням?

— Я народилася і живу в Луцьку. З дитинства любила займатися творчістю, але душа в мене лежала і до технічних, і до гуманітарних наук. Я хотіла бути всезнаючою, робити щось суттєве в житті.

В мене був такий соціальний вплив, що успішна людина – це людина в строгому костюмі, що вона – заступник якогось начальника…

Я отримала червоний диплом і пішла працювати землевпорядником. Мені подобалася ця робота з документами, рахунками, але я дуже розчарувалася в нашому земельному законодавстві. Люблю робити все правильно, а в нас законодавство дуже суперечливе. Тож сталося не так, як гадалося. Я зрозуміла, що все-таки хочу займатися творчістю і заробляти тим, що я роблю своїми власними руками.

Коли я пішла з роботи, вже тоді почала займатися плетінням. Це моє хобі. Після роботи з документами ти приходиш додому і починаєш займатися чимось творчим, відпочиваєш. Тим більше, що я з дитинства займаюся якимось ремеслом. В мене все виходить легко.

Одного разу роздумувала, чому не можу себе змусити проекспериментувати, зробити декілька помилок, та все-таки навчитися чомусь одному, але досконало. Щоб я могла пишатися собою. Якось я собі сказала: якщо ти, Олю, тут не досягнеш нічого, то це не для тебе, це просто хобі і тобі не треба цим займатися.

Тоді вичитала дуже багато інформації, познайомилася у соцмережах з колегами. Люди, які найбільше займаються таким плетінням, це люди з Росії, Білорусі, України, Казахстану. Також можна зустріти представників країн Прибалтики, починають цікавитися Аргентина та Іспанія. І в тій спільноті можна було поспілкуватися, поділитися своїми методами, досягненнями, питаннями. Коли у мене вже почало справді виходити, я була дуже щаслива. Зрозуміла, якщо старатися, то можна досягати чогось більшого. Завжди, коли робиш один крок, то бачиш перед собою можливість зробити ще більше, ще краще. Особливо, коли в інтернеті ти бачиш колег, в яких кращі матеріали, краще виходить, то хочеться чогось нового. Моя точка відліку – це коли я зрозуміла, що я можу.

— Чому папір, а не, скажімо, лоза?

Я завжди відповідаю, що мені подобається цей вид рукоділля. Цей вид легко спробувати. Я випадково побачила роботи з газети в інтернеті. І я була в шоці, як з газети можна щось сплести. Тим більше, воно виходить гарно і схоже на лозу. Одразу зрозуміла, що вдома у мене є клей, є газети, є якась спиця, я вже можу спробувати. Нічого не треба було купувати. Я думала це робота на один вечір. Якщо мені сподобається, гадала, зроблю ще щось. Напевне, коли бачила роботи колег, то зрозуміла, що є великий потенціал в цього виду рукоділля. Цей вид досить молодий. Лише десь у 2005 році почав більш-менш розвиватися в інтернеті.

— Ти зараз зі своєю роботою – сумочка, з якою ти прийшла, теж сплетена з паперу?

— Так

— Розкажи, скільки часу та матеріалів потрібно, аби сплести таку ж?

— Насправді, це не так і легко. Робота із справжньої лози здається важкою (там і справді треба прикласти велику фізичну силу), а з паперу легше робити, але треба більше терпіння.

Я купую спеціальний тонкий чистий папір, тобто підручними матеріалами і газетами вже не користуюся. Його потрібно нарізати у правильному співвідношенні, накрутити щільні трубочки і на таку сумку потрібно десь 700 трубочок. Це виходить 3-4 години крутити сам матеріал.

Потім ці трубочки потрібно пофарбувати, тобто фарбується не готова робота, а матеріал. Через це можна робити різні кольорові візерунки. Фарба також підбирається під роботу, це можуть бути акрилові фарби, пігменти, лаки… Все це змішується. Потім, власне, найсолодше – плетіння. На середню роботу в мене йде один день, це – 6-8 годин.

Коли трубочки переплетені одна з одною, то сама корзина досить міцна. ЇЇ важко розірвати. Окрім того, підсушую, ґрунтую, покриваю лаком, для того, щоб вберегти її від сонячного світла, від механічних пошкоджень, води. І в результаті в мене виходить виріб, який зроблений ніби з такого тендітного матеріалу, але він досить міцний.

— Коли зрозуміла, що це може перерости від хобі до чогось більшого?

— Мені завжди хотілося заробляти гроші своїми доробками. Я згадую, що в дитинстві робила браслетки і продавала їх за копійки, в університеті займалася макраме… Дуже хотіла навчитися щось робити і продавати це. Мені здавалося, що це буде доказ того, що я на щось спроможна. І мені було приємним те, що моя праця комусь потрібна. Коли я сиділа на офісі й перекладала папери, то думала, що якби мене тут не було, то ніхто й не помітив би.

Я готувала себе до цього. Коли ти робиш багато робіт, вони збираються вдома і хочеться їх десь продавати. Важко вирішити, коли почати продавати. Бо хочеться і майстерності, і акуратності – щоб не було соромно за ці роботи. Я довго не могла наважитися. Власне, коли я закінчила роботу землеупорядника, то побачила вакансію продавця в магазині для творчості. Я подумала, що це знак. Пішла туди, побачила, як вони реалізують себе як митці, як вони реалізують себе в бізнесі. Саме там я почала продавати.

— То який був перший заробіток?

— Перше замовлення було 3-4 роки тому, на весілля для дівчинки з Луцька. Це була корзиночка. Вона коштувала десь 100-150 грн. Маленькі шкатулочки коштували приблизно 60 гривень. Якщо я зараз зроблю таку саму, то вона вже коштуватиме десь 200 грн.

— А яка ціна такої сумки, як у тебе?

— Важко сказати. Я все вираховую по таблиці й формулі вдома. Я орієнтуюся по витраченому матеріалі. Там все чітко. Орієнтовно це 900-1000 грн. Але це ціни для українців. Коли люди тільки почали в мене замовляти, для мене це була і радість, і шок. Я собі уявляла, як це буде далі розвиватися. Мені хотілося, щоб мої роботи були доступними таким людям, як я. Закордон продаю в 3 рази дорожче.

— Яку платформу використовуєш, щоб продавати закордон?

— Коли почала продавати у Фейсбуці та Інстаграмі, то почула про такий американський сайт як Etsy. Це така міжнародна платформа хендмейкерів. Там продаються виключно ручні роботи. Покупці знають про цей сайт, цінують те, що там продається.

До мене в Україні часто звертаються якісь фірми, які займаються перепродажем і запитують, чи не могла б я зробити 100 корзин на наступний тиждень за низькою ціною… В нас мало це цінується, тому мені дуже хотілося потрапити на той сайт. Півтора роки тому я відкрила магазин на Etsy, вирішила ризикнути та спробувати. Я звісно розуміла, що там треба багато працювати і ще багато вивчити: бо треба бути і маркетологом, і фотографом, і бухгалтером…

— Хто це все робить? Ти одна чи є помічник?

— Ні, я одна. В принципі, я із задоволенням познайомилася би з людьми, які будуть мені допомагати фотографувати роботи, допомагати з текстами. Але я зрозуміла, що це реально робити самій. Це важко, але ніякі гроші не даються легко.

— Твої роботи твого ж дизайну?

— Колись мені було дуже страшно виходити за межі рекомендованого. Важко було зрозуміти, як придумати щось своє, коли ти знаєш, що є 10 основних візерунків, якісь конкретні методики плетіння, але дуже допомагають нестандарті завдання, тобто задати собі якусь тему. Я дуже люблю космос, наприклад. Люблю астрономію, слідкую за НАСА. Мене вражають знімки з «Габбл». В мене було таке завдання і бажання: сплести щось космічне. А якщо є завдання, то і з’являються рішення. Бо ж повторити за кимось – найлегше, а мені потрібно придумувати свої дизайни, форми,візерунки, які ніхто ще не використовував.

— Де можна купити твої речі? Який асортимент?

— Думаю, кожна людина, яка починає плести, вона бачить,що роблять інші і хоче повторити все. Свою жагу – спробувати я, напевно, вже втамувала. Пробувала плести звичайні коробки, типу органайзери, шкатулки, скриньки для прикрас, коробочки для косметики, рукодільних матеріалів. В мене були кошики для фотографування немовлят, для фотографів. Робила велику корзину для білизни. Часто замовляють на весілля ніжні корзиночки, особливо в Америку. Там є гарна традиція: наречена йде до вівтаря, а до неї йдуть дітки з кошиками і розсипають пелюстки або конфетті. Це дуже гарно.

Українці можуть подивитися мої роботи у Фейсбуці. Там я не лише викладаю всі свої доробки, а й ділюся новинками, історіями їх створення. Також у мене є свій Ютюб-канал. На цій платформі можна переглянути навіть мої майстер-класи для початківців.

— Частіше іноземці купують чи українці?

— Останнім часом більше купують іноземці. Можливо частково через те, що ціни їм доступніші, або через те, що я більше часу приділяю тому магазину. Просто тепер уже легше взагалі працювати з тим сайтом, а в соцмережах самій доводиться шукати людей, самій пропонувати. Я розумію, що там цінують мою роботу більше і готові дати повноцінну оплату за неї, але мене не дуже тішить ця ситуація. Я б хотіла, аби українці також купували у мене. Думаю, це вже в мені якийсь патріотизм відкривається трішки.

— Плетіння – те, що приносить тобі прибуток? Чи ще чимось займаєшся?

— Маю підробіток за своєю професійною діяльністю, але плетіння це основна моя робота. Я думаю, що знайшла себе в цьому, я готова займатися цим все життя. Дуже хочу, щоб й інші зрозуміли, що не обов’язково одягати костюм, йти в офіс. Бути значимим, можна працюючи на себе, робити те, що подобається і заробляти цим гроші. Тому – мої кошики мене годують.

— Скільки кошиків замовила сім’я Уіллісів? Розкажи детальніше про славнозвісне замовлення.

— Отримала замовлення на два кошика, побачила, що ім’я замовниці Емма Уілліс, посміялася. Це були такі кошики, я називаю їх кавовими, дуже ніжні.Чоловіку кажу, що може то яка родичка Брюса Уілліса (їх ж там в тій Америці багато), і забула. Дуже рада, що я це одразу серйозно не сприйняла, бо спокійно собі ті кошички сплела, як звичайно.

Вже пізніше, коли я справді вирішила поцікавитися, куди їде ця посилка, то зрозуміла, що це все-таки дружина Брюса Уілліса.

Не думаю, якщо в мене якась зірка замовила, значить все – я крута і так далі. Для мене – це визнання мого виду рукоділля. Мені і моїм колегам в нашій роботі пояснити людям, що те, що кошик зроблений з паперу, то це не означає, що він має лише декоративну роль, важко Часто буває, що люди не замислюються, що вони купують. Вони не завжди читають описи. Буває в нас на ярмарках я показую свої роботи, люди спочатку хвалять, кажуть, що дуже класно, що хотіли б і собі таке, а коли дізнаються, що це з паперу, то відразу: ні-ні, я таке саме, але з лози краще куплю.

Часто люди думають, що це дуже тендітна річ, яка на дощі може розвалитися, розклеїтися. Я, звісно, намагаюся пояснити,але не завжди виходить.

До слова, я зняла відео – краш-тест своїх корзин. Я їх топила у воді, кидала, навантажувала, ставала на них... Ну, я так і не змогла роздовбати ту корзину.

Кошики з лози не є довговічними. Я думаю, їх теж потрібно правильно обробляти, щоб вони не трухлявіли. Коли ти купуєш кошик з лози, з вигляду ти не можеш сказати, чи він розвалиться через рік, чи він справді зроблений класним майстром. Так само із папером, звісно.

— Ця покупка додала тобі впевненості?

— Можна так і казати: купуйте мою роботу, бо вона навіть у Брюса Уілліса є, але все-таки дуже не гарно використовувати людину, яка на це не підписувалася. Я гадаю, що ще все попереду і я досягну чогось сама, без допомоги голлівудських зірок.

— Про що ти зараз мрієш?

Бачити, що люди справді цінують мої роботи. Що люди купують щось не через те, що це дешево, чи близько, а тому, що шанують мене як дизайнера, як майстра, як художника. Найбільша мрія: припинити займатися замовленнями та просто втілювати свої ідеї, бо іноді на них просто не вистачає часу.

— Щоб ти побажала нашим читачам?

— Я хочу, щоб люди навчилися цінувати себе, свою працю, навчилися відкривати в собі таланти, те, до чого лежить їхнє серце. Щоб робили роботу, яка подобається і цінували роботу інших. Таким чином досягали такого суспільного щастя.



***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

9

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter