Артем Запотоцький: «Діти знають, що тато може все»

^{Текст: Юлія ДЗЬОБИК}

^{Фото: Ірина КАБАНОВА}

^{Настрій: «BAR 11»}

«Я завжди приходжу на зустрічі завчасно. Краще трохи почекати, ніж хтось буде чекати мене», – каже перед інтерв’ю наш сьогоднішній герой «кавової розмови».

Цього разу «Таблоїд Волині» запросив на міцну каву депутата Луцької міської ради, учасника Революції Гідності Артема Запотоцького.

У теплій розмові він розповів про секрети виховання дітей, радісні та сумні моменти, життєву філософію і поділився порцією мотивації.

***

– Між чаєм і кавою що зазвичай обираєте?

– Ранок я починаю із чорного чаю з молоком. А протягом дня випиваю 2-3 горнятка міцної кави, стараюся встигнути з цим до 3 дня, бо і так маю проблеми зі сном. Мене якось запитали, яку каву я буду пити. Я відповів, що віддаю перевагу натуральній. На що почув у відповідь: «Все правильно, у нас не так багато радостей у житті, щоб пити ще й розчинну каву».

– Які ваші щоденні ранкові ритуали?

– Прокидаємося, будимо дітей до школи, якщо це будні. Далі у будь-якому разі сніданок, це обов’язково. Вранці хоч будь-чого, хоч небагато, але треба поїсти. А потім я йду в гараж, який переобладнаний під мої певні потреби, роблю там звичні вправи на розтягування м’язів та сухожиль. Так проводжу 2 години, в іншому випадку я не зможу сісти, у мене спастика – мимовільне скорочення м’язів. Як би там не було, змушений робити це щодня. Коли були сесії у міськраді, то прокидався о 6, щоб хоча б годину приділити вправам. За кермом їжджу сам, а далі мій ранок перетікає в день, графік якого залежить від планів.

– Ваша реабілітація досі продовжується?

– Був такий, Царство йому Небесне, професор Ямінський з інституту нейрохірургії у Києві, він сказав, що спинний мозок не пошкоджений, але досі у глибокому шоку. Шанс на одужання є, але це може статися раптово, може через 10-15 років, а може ніколи. Також професор сказав, що головне зберегти суглоби, м’язи, сухожилля, щоб було чому працювати. Тим, власне і займаємося. Ви ж бачите, що я не «розпасся», навіть навпаки – схуд на 15 кг. Стежу за собою, трохи обмежив харчування, але й до того не їв забагато. Все нормально. У мене є двоє реабілітологів – мої дітки, і вони знають, що тато може все, а по-іншому не буває.

– А ви суворий тато?

– Ні, у нас такого нема. Головне виростити з них людей, я на цьому загострюю увагу. Коли мені було 23, я навчався на юридичному факультеті у волинському університеті і шукав свою першу роботу. Підійшов до однієї людини попитати про вакансію, мені кажуть: «Запотоцький? А твій батько Олександр? Ну, якщо ти хоч на половину такий, як твій батько, то буду мати з тобою справу». Цього ж я і вчу своїх дітей.

– Що найголовніше в процесі виховання, і чи відрізняється воно для дочки і сина?

– Дочці навіть щигля дати не можу, хоча іноді дітям це потрібно для того, щоб струснути і привести до тями. У вихованні найголовніше багато спілкуватися і показувати приклад. Наші діти – це наше відображення. Якщо батько не здався, то і вони зможуть все. У сина почався підлітковий вік. Він так само дивиться, вчиться на наших прикладах, бачить, як я ставлюся до дружини, як ми спілкуємося між собою.

– Ви згадали про першу роботу. Пам’ятаєте, якою вона була?

– Перша моя робота за спеціальністю – юрист на «Західпромбуді». Пройшов двомісячне стажування, а потім 1,5 року пропрацював, поєднуючи з навчанням. Після закінчення університету потрапив на «Континіум» і затримався там на 15 років.

Перші пів року на роботі я був буквально губкою, яка втягує все. Добре, що було в кого вчитися і переймати досвід. Практика в реальному робочому процесі настільки спростила мені здачу іспитів на сесіях!

– На що витратили першу зарплату?

– Там не було що витрачати (сміється – авт.). Пів року я працював на мінімальну, це було на той час 32 чи 33 долари. Ми тоді уже мешкали разом із майбутньою дружиною, вона теж юрист, коли я довчався, вона закінчила навчання. В принципі завдячуючи їй я і довчився, як би там не було, а два юристи в сім’ї – це добре. А потім я дуже втягнувся в цю справу, у мене вузька спеціалізація – земля, будівництво, нерухомість і все, що з цим пов’язано.

– Були розчарування у професії?

– Звичайно. Це треба просто пережити і переступити. У мене не було завищених очікувань одразу після університету, я знав, що якщо хочеш щось мати, треба багато працювати. Кожен з нас пройшов або ще пройде цей етап, коли настає розчарування в обраній професії, в людях, відчуття несправедливості. Це треба просто переступити, піти далі і обов’язково зробити правильні висновки.

– Чим ви зараз займаєтеся, крім депутатства?

– Паралельно надаю безоплатні послуги – юридичні консультації тим, хто до мене звертається. Переважно це знайомі.

– Ви у візку вже більше 6 років. Чи змінилася ситуація з доступністю у місті?

– У мене величезне бажання дати візка тим, хто ходить і розказує, як втілює плани по інклюзивності. Навіть зараз, у вхідні двері цієї кав’ярні я вмістився, але якби був на іншому візку (у мене їх кілька, залежно від цілей), то міг би не втрапити. Мені допомагав племінник, щоб я не пошкодив пальці. На превеликий жаль, все досі погано з доступністю. Європа повністю обладнана для таких потреб, ми теж дійдемо до цього з часом.

От візьмемо будинок на проспекті Волі, біля «Банку інвестицій та заощаджень». Там далі стоять будинки, перші поверхи перероблені, та туди пішки здорова людина по пандусу на вийде, не те що візок. Навіть якщо ти якось туди піднімешся, то площі перед дверми немає, щоб ті двері відкрити. Ідеально комфортного місця у Луцьку я не готовий назвати. Я переважно рухаюся по вулицях і навіть тут виникають потреби, оскільки далеко не на всіх перехрестях враховані нахили. Дивлюся, що робиться зараз по Молоді, там жах.

У нас є навчально-реабілітаційний центр «Надія», школа №8. Ще за Романюка, Царство йому Небесне, за моєї ініціативи був розроблений проект зовнішнього ліфта. Я знаю, що це таке, коли 50-кілограмова мама несе дитину такої ж ваги на третій поверх. Досі по цьому не зроблено нічого.

– Якими здобутками за період вашого депутатства ви пишаєтеся?

– Нічого не починалося з нуля. Коли йшов у депутати, то ставив за мету освітлення вуличок. Реально випустили 2 подвір’я. І то вперше я не міг туди потрапити, лише зараз доробили доріжки, а потім стоїмо-дивимося, а там один ліхтар всього. Я питаю, чому ви нікому про це не сказали? Ви ж усі знаєте, де я живу. Моя громадська приймальня у мене вдома.

Чому я так взявся за освітлення? Зараз темно уже о сьомій, що ви зможете побачити в темряві? Я адекватна людина, розумію, що місто велике і не можна все зробити за раз. Треба рухатися поетапно, зробити капітальні ремонти у дворах, один за одним.

– Ви народилися і виросли у Луцьку. Ніколи не було думок переїхати?

– В інше місто? Ні, ніколи. Єдине що, розглядаю варіант на старості років перебратися кудись ближче до лісу. Але так, щоб це було в зоні досяжності, щоб нормальне транспортне сполучення. Хоча враховуючи всі моменти, без автомобіля мені ніяк не обійтися. У маршрутку я просто не сяду. Є варіант пересування у деяких тролейбусах, але це водій повинен вийти, відкрити мені цей виїзд.

Правда люди частенько допомагають. От буквально зараз старший чоловік підтягнув мене і допоміг моєму племіннику. Щодо цього в нас люди якось нормально налаштовані. Виховання і оточення дуже впливає на ставлення до різних людей довкола тебе.

– Маєте якийсь яскравий спогад про Луцьк вашого дитинства чи юності?

– Чогось згадується, як йшов додому на Пасху по вулиці Щепкіна, через Сапалаївку піднімався. Був десь травень і цвіли вишні! Зараз вони уже старі, цьому спогаду років 20, можливо й більше. Але так врізався у пам'ять цей запах… Мені років 16-18 було.

– Поділіться трьома моментами, коли було найбільш радісно.

– Коли народилися син і дочка. А ще, коли нарешті переїхали у свій будинок. Ми знімали квартиру і будували своє житло з нуля. Під мої потреби згодом треба було багато що переробити, поставити пандуси, доробити подвір’я, позабирати пороги, деякі моменти на кухні… Те, чого ніхто не планував робити спочатку. Але добре, що тепер в мене є моє комфортне місце.

– Ідеальний ваш відпочинок?

– Я за містом на природі, і мене ніхто не чіпає. До поранення мій ранок виглядав так: вставав о шостій, вдягався у спортивні речі, брав пса і йшов у парк. Швидким кроком йшов до пляжу, там купався незалежно від погоди і так само швидким кроком вертався назад. Останній яскравий спогад: було -23 чи -27, я роздягнувся, занурився в ополонку, обкладену «лапами» ялинки, потім вийшов, йду, а ноги примерзають до льоду (сміється – авт.). І ніколи тоді не хворів! За ці 6 років на візку хворів частіше, ніж за все життя.

– Ви емоційна людина? Як контролюєте себе?

– Кажуть, що я холерик. Але з досвідом навчився стримуватися. Дуже багато дав спорт, я займався боксом, і кожен із тренерів вклав у мене не лише якісь вміння, але й трохи себе.

Я зараз кажу синові: коли ти народився, у тебе є характер, але це сире залізо, а коли ти займаєшся спортом, то до заліза додаються легувальні добавки і ти стаєш сталлю. Сире залізо гнеться, а із загартованої спортом і життям сталі тільки іскри летять та обпалюють тих, хто прагне тебе зігнути.

– Як боретеся із депресією, якщо вона буває?

– У всіх бувають якісь такі моменти, але я не розумію, що таке депресія. Просто на певний час зупиняєшся, аналізуєш, робиш висновки, переступаєш і йдеш далі. Спорт зі шкільних років і життя у 90-ті навчили мене цього.

– Ви були відмінником у школі?

– Я закінчив школу №4, в мене було 2 «трійки» – з хімії і анатомії. Я настільки любив фізику, астрономію, алгебру і геометрію, настільки ж не міг зрозуміти хімію. Але знання зі шкільної програми знадобилися, з малим математику за 7 клас ще можу повчити, та й у професії юриста часто бували ситуації, коли треба було порахувати, скажімо, штрафні санкції.

– Із ким ви хотіли б випити кави? Це може бути людина з нашого часу або навіть минулого.

– Перше, що приходить в голову… Я випив би кави зі своїм батьком. Його не стало, коли мені було 13, тому погано пам’ятаю. У мене є всього два яскраві спогади про нього. Перший – він сидить за столом, трохи злий, щось у нього там сталося,думає. А другий – він такий веселий, з бородою, і дуже сміється.

– Назвіть моменти, коли було справді страшно.

– Найстрашніше коли відкриваєш очі в реанімації і думаєш не про те, де ти, а про те, що з тими, хто був поряд з тобою. Ти чуєш, як говорять про загиблих, але усвідомлюєш, що живий.

Бояться всі, не бояться тільки дурні. Та й вони бояться, але не признаються собі в тому. Може бути не страшно за себе, але за своїх рідних і близьких завжди страшно.

Разом з тим, контрольований страх робить чудні речі, тому що мобілізується весь організм, і ти стаєш просто суперменом. Якось ми стояли у спортзалі «Спартака», там висока стеля, і нам сказали: «Якщо сюди зараз запустити тигра, то ви всі будете на тій стелі, забіжите по вертикальній стінці». Чогось ці слова запам’яталися.

– На що вам не шкода витрачати гроші?

– На всіх дітей. Коли ремонтуємо двори, мені важливо, щоб був нормальний дитячий майданчик. Для своїх теж нічого не шкода, але якщо це адекватно. Наприклад iphone я їм не куплю, нема в тому сенсу. Не можна акцентувати на грошах, але й зневажливо до них ставитися не можна. Їх заробляють, діти повинні це розуміти. Син хоче новий комп’ютер, я йому пояснив, що на нього треба заробити.

Якщо в майбутньому він захоче машину, я дам йому не гроші, а роботу, можливість самому зібрати ці кошти. Головне не втратити з дітьми контакту, скласти в них правильне ставлення до світу, а далі все буде. Я не наполягатиму на певних професіях для них, підтримаю в усьому. Син бачить, що я пробував робити різну роботу, що вмію практично все, для себе тільки вирішив не користуватися електроінструментом, бо розумію, що можу лишитися без ніг і рук. Все інше – без проблем.

– А у вас в сім’ї є розділення на так звану жіночу і чоловічу роботу?

– Син приходить зі школи, якщо ми з мамою не хочемо їсти, то він собі готує сам. Ми йому щось підкажемо, він легенько може зварити макарони, підсмажити якусь підливку з курки. Ми не відбиваємо в нього це бажання, хай пробує. Помити посуд, прибрати – нема проблем, хто це робить. Це дивно ділити такі речі на суто жіночі чи чоловічі. На мій погляд, чоловік тримає сім’ю, а жінка тримає баланс. Якщо цього нема, то краще не починати стосунки.

– Є щось, чим хотіли б поділитися із читачами насамкінець?

– Головне не опускати руки. Для когось я – приклад, хтось приклад для мене. Мені дуже страшно, коли здорові люди починають стогнати, що все пропало. Пропало – це коли лопатою об кришку гробу постукали. Багато років тому мене спитали, ким би я більше хотів бути, і запропонували на вибір двох осіб. Я довго не думав і сказав, що хочу бути собою. І завжди буду. Ми всі оригінали від народження, тож давайте не ставати копіями.

^{_***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}