«Ми існуємо в умовах тотального спостереження», – харківська художниця Белла Логачова про проект у Музеї Корсаків

13 Вересня 2019

Текст і фото: Аліна ХОЛБАН

Минулого тижня у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відбулося відкриття проекту «Спостереження» харківської художниці Белли Логачової. Завітати в музей та подивитися на нову експозицію лучани зможуть до 6 жовтня.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ВОНА ПРИВЕЗЛА З СОБОЮ ВІЙНУ»: У ЛУЦЬКУ ВІДКРИЛИ УНІКАЛЬНУ ВИСТАВКУ. ФОТО

У 90-х роках художниця та фотографка Белла Логачова, разом з групою однодумців, «розкачала» культурний простір Харкова сучасним мистецтвом, дивуючи та подекуди обурюючи містян епатажними акціями, виставками, перформансами та, тоді ще мало відомими, інсталяціями та відео-артом. Ставши співзасновницею галереї-лабораторії «SOSка» – одного з перших центрів розвитку сучасного мистецтва у Харкові – Белла, в числі інших художників, ініціювала культурні події, які спричинили потужні зрушення в українському мистецькому середовищі.

Про сучасну культуру, мистецькі акції та сутність «тотального спостереження» «Таблоїд Волині» поспілкувався з мисткинею в день відкриття проекту.

– Коли ви зацікавилися мистецтвом?

– Всі завжди починають зі спогадів про дитинство, але я не буду детально на ньому зупинятися. Насправді, я одразу зрозуміла, що буду малювати. Я повідомила про це у три роки, а потім взагалі попросила, щоб мене відвели у художню школу. Батьки так і вчинили. Коли мене побачив художник, він нахилився до мене і запитав: «дівчинка, а скільки тобі років? Ні, приходь класі у третьому».

Але це все дитинство. Справжній мій старт відбувся у 1997 році, коли у нас в Харкові у бомбосховищі відкрили галерею «НаПротив». Тоді існував рух, пов'язаний Борисом Михайловим, Сергієм Братковим, Романом Підковкою, Світланою Дольхопф. На ті часи ні в Харкові, ба навіть в Україні, сучасне мистецтво ще не «звучало»: ніхто не розумів, що таке інсталяція, мало хто знав про відео-арт. Ми побачили в цьому процесі те, чим хотіли займатися і я була в перших рядах цього руху.

– А як на сучасне мистецтво реагував пересічний глядач?

– Цей період – тема для великих лекцій, розмов та дискусій. Тоді було таке враження, ніби з’явилося щось, чого ніколи не існувало. Нові віяння були настільки цікавими, що до них хотілося доторкнутися. Ми створювали реді-мейди, носили водостічні труби, знаходили двері, збирали різний мотлох і робили з нього інсталяції (зараз воно вже отримало назву еко-інсталяція, але тоді ми створювали це все навпомацки). Нас запитували, як ми прийшли до цього, але, насправді, ми просто були відкриті до нового. Відкривалися і ті, хто приходив на це подивитися. Люди звикали до нових форм, починали розуміти, що мистецтво – це не тільки картина в рамі.

Хоч це і банально звучить, але часи були революційні. Зараз, коли згадую їх, розумію, що ми знаходилися всередині якогось джерела.

Чи революційні вони зараз? Для художника з критичним мисленням завжди є місце для пошуку чогось нового. Будь-які часи мають свої конфлікти та соціальні проблеми, а в наші дні це особливо гостро відчувається. І ці моменти треба не ігнорувати, а брати і працювати з ними.

Згодом, у 2005 році, ми з Миколою Рідним, Анною Крівєнцовою та Оленою Полященко створили арт-групу SOSка. Для Харкова це був несподіваний сплеск. Місто не встигало оговтатися від однієї акції, а ми вже робили другу.

– SOSка також виникла на революційній хвилі?

– Так, у нас були стратегія і спрямування. Під час Помаранчевої революції ми з Рідним зробили в Муніципальній галереї акцію «Побілка», коли забризкали білою фарбою портрети всіх тодішніх кандидатів. Акція ледве не призвела до закриття галереї. «Побілка» об’єднала нас і укріпила бажання робити у Харкові щось таке, що призводило б до зрушень у культурному середовищі.

Наші акції були чимось критичним, на межі епатажу. Такі речі не подобалися нікому, особливо інституціям, адже ми були перепоною для них. Цей конфлікт, насправді, лишився і понині: наріжне каміння досі зустрічається, наприклад, в пресі. Цензура існує у всі часи.

– Можете пригадати найпровокативніший перформанс, в якому вам доводилося брати участь?

– Не скажу, що займаюся перформансами у повній мірі. Навіть ті, хто постійно бере в них участь, не можуть провести чітку лінію між перформансом та мистецькою акцією. Остання – це форма протесту, а перформанс іноді носить оповідальних характер, просто описуючи внутрішній стан художника.

Я можу пригадати одну зі своїх перших вуличних акцій під назвою «Шафа». Це був абсолютно шалений експеримент, який відбувся перед першим харківським фестивалем «Non Stop Media» у 2003 році. В рамках акції ми спалили шафу у вуличному просторі, кидаючи туди старі речі. Потім у галереї ми показали фотографії цих речей. Головна думка полягала у тому, що, чого б ми не позбавлялися, воно може повернутися. У цей день почалася війна в Іраку, тому більшість журналістів писали, що ми кидали у вогонь джинси американськими прапорами. Цю акцію ми записали та пізніше зібрали у вигляді нашого першого відео-арту.

– Як люди відреагували на «Шафу»?

– Реакція була пряма – з боку поліції, наприклад. Але у мене був документ на дозвіл проведення акції з підписом головного пожежника.

Ті, хто проходив повз, зацікавлювалися тим, що відбувається та, коли підходили ближче, розуміли, що це спланована акція. Деякі навіть долучалися до неї, спалюючи свої шкарпетки.

«Шафу» я робила разом з Маргаритою Юрченко. Буквально через місяць ми влаштували інший проект – «Диван». Я купила тридцять іграшкових зайців на «секонді», ми поклали їх на диван і пустили його по річці, ніби рятуючи їх. В цей день закінчилася війна.

– Які теми у творчості вас хвилюють сьогодні?

– Векторів багато. Мене, як і завжди, цікавлять соціальні явища. Намагаюся працювати з ними документально, закарбовуючи все на фотографіях.

Якщо говорити про інсталяцію, то Луцьк – не перше місце, де ми показуємо проект «Спостереження». Я постійно доповнюю його новою інформацією, як, наприклад, після відвідування окупованої території. Я розповідаю про побачене у вигляді замальовок, інсталяції або фотографії, які потім включаю у загальну серію, не обов’язково пов’язану з війною.

Мені подобається робота з новими медіа – реаліті-роман, реаліті-шоу, реаліті-журналістика. Хотіла б надалі працювати в цьому напрямку.

«Спостереження» також несе в собі елементи нових медіа, він створений на основі попереднього проекту «Міст». З 2014 по 2017 роки я нікуди не виїжджала, але потім не витримала як художник. Я долучилася до ініціативи «Cultural Traffic», в рамках якої митець мав відправитися в інше місто, а потім створити щось у вигляді проекту. Несподівано я зрозуміла, що все, що оточувало мене під час подорожі, можна зібрати в одну історію. Так і виник проект «Міст». Це дуже круто – використовувати абсолютно різні фрагменти інформації в одне ціле. Наприклад, у «Донбасі» Лозниці можна побачити монтаж зі знайдених документальних відеоматеріалів. Ми вже вийшли на цей рівень, то чому б не використовувати ці форми надалі?

– В чому головний меседж «Спостереження»?

– Зараз я почала замислюватися над тим, чи розуміє насправді художник те, що він створює. Іноді усвідомлення може прийти, коли проект вже реалізований.

Щодо «Спостереження», був один момент, який мене зачепив. У мене багато рідних на Донбасі і я завжди думаю про військові дії і не можу це відпустити. Технічна сила, яка може дістатися і до нас (адже Харків зовсім поряд), завжди лякає.

Одного разу я вирішила піти в поле та погуляти ввечері наодинці, дистанціюватися від всіх цих подій. І я помітила, що навіть коли я просто гуляю, я чую цей технічний звук і бачу вогники дрона над собою. Це мене дуже зачепило. Так виникло відчуття спостереження і я вирішила цю емоцію розвинути інтелектуально.

Сьогодні ми скрізь прозорі та існуємо в умовах тотального спостереження, яке не завжди народжує тривогу.

– Камери спостереження, що встановлені біля експонатів проекту – справжні?

– Всі хочуть про це дізнатися (посміхається). На виставці у Дніпрі ми встановлювали муляжі камер, але люди, коли дізналися про це, сказали, що хочуть справжні.

Проект продовжує розвиватися. Я думаю про те, щоб потім зробити щось з використанням екрану

– Як розпочався ваш діалог з Музеєм Корсаків?

– Я сама дивуюся з того, що виставляюся сьогодні тут.

19 липня у Музеї Корсаків була виставка «Інтро», в якій я також брала участь. Пізніше мені подзвонила Зоя Навроцька: я почула пропозицію і не відмовилася.

Сьогоднішня виставка – це не тільки труд, але й інтелектуальне зрушення. Я додавала в експозицію невеликі роботи, які не були призначені для неї, але добре сюди вписалися.

Таке відчуття, ніби проект живе власним життям, а я про це не знаю (посміхається).

– Як оцінюєте Музей Корсаків з точки зору людини, яка бачить мистецький процес зсередини?

– Щоб оцінити цей простір, його треба добре вивчити та поспостерігати певний час за його діяльністю. Я приїхала тільки вчора і встигла лише провести швидкий «марафон» по залах.

Простір цей зовсім не простий, адже це – колишній завод. Музей хороший вже сам по собі, адже може зібрати одразу велику кількість авторів та надати художнику простір, про який він, можливо, і не мріяв.

Так було, коли у нас в Харкові виник «YermilovCentre»: ми отримали великий майданчик на противагу маленьким андеграундним просторам та майстерням. Якщо художник не має можливості відчути великий простір, він не може рухатися далі.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter