Сьогодні у традиційному блозі на нічку чергова, уже передостання історія з циклу #БезсоромнаЯ від письменниці з Волині Ірини Василенко, яка щиро розповідає про свій важкий досвід депресії.
Якщо вам є чим поділитися із читачами «Таблоїда Волині», надсилайте свої думки на tabloyid@gmail.com.
***
Я добре знала, що таке самосаботаж. Що таке «синдром самозванки». Але ніколи не здогадувалася, яку роль в цих палках у моїх колесах відіграє моє власне его!
Вже ввечері, коли лягла спати й вперше за багато місяців поставила будильник на сьому ранку, в моїй голові почали творитися справжні кошмари. Лежу, згадую бабусю Шуру і прекрасне дитинство, яке вона мені подарувала, практикую вдячність і налаштовуюся на завтрашній серйозний прорив, як тут повна темрява – якийсь чоловік нападає ззаду, приставляє ніж до горла й кричить: «Ким ти себе уявила? Якщо зробиш це – я тебе приріжу!». Відкриваю очі, здмухую це страшне видіння й засипаю. Але він так просто не здавався: цілу ніч приходив до мене в різних образах, але завжди з ножем в руці й з тими ж словами: «Ким ти себе уявила? Якщо зробиш це – я тебе приріжу!»
- Так твоє его намагалося захистити себе, – пояснила мені згодом психолог. – Воно відчуло справжню загрозу, адже ти чи не вперше за все життя збиралася посадовити на трон Самість, свою внутрішню мудрість. І тим самим відібрати безмежну владу в нього. Крім того, біг для его значив вихід за зону комфорту, а воно не терпить найменшого дискомфорту, не терпить жодних змін, не любить виходити на арену й стикатися віч-на-віч зі своїми найбільшими страхами.
Наступного ранку я прокинулася рівно о п’ятій, проігнорувала його погрози й відправилася бігати. Цей крок дуже багато для мене значив. Адже, вирішивши бігати в стані глибокої депресії, я сказала Богу – я довіряю Тобі, я вірю в Твою обіцянку мого повного зцілення, я вірю в Твою безумовну любов. Я вийшла з квартири і, біжучи, проговорювала про себе молитву вдячності.
Перші три дні стали тим, що називається різким проривом. Вже після першого дня бігу симптоми депресії почали слабнути. З’явилися перші несміливі емоції. Почала прокльовуватися надія і віра в себе, свої сили. Я почала знову посміхатися. Проте енергії було вкрай мало. І я ще більше пишалася собою, що, незважаючи на це, вставала щоранку в п’ятій, шостій, сьомій і бігла. Коли було особливо важко, і его знову намагалося обдурити мене думками: «А, може, не сьогодні? А, може, ще трішки поспиш? Там так спекотно/прохолодно сьогодні!», я уявляла, що Вона чекає мене на стадіоні – і я не можу не прийти і підвести Її – Вона ж жодного разу не підвела мене. Це спрацьовувало. І працює досі, місяці потому.