Текст: Анна ПАНЧЕНКО
Фото: Юлія КОЦЮБА
Настрій: кав'ярня «Львівська майстерня шоколаду» (проспект Волі, 15)
Катерина Бурдило – практикуюча психологиня та психотерапевтка, яка вирізняється з натовпу своїм баченням світу, манерою говорити, поглядом на життя та бажанням змінювати та змінюватися. Вона веде свій блог, в якому розглядає теми розвитку особистості, спільного життя пари, сексуальної сфери, гендеристики та сучасної культури.
Нещодавно лучанка почала знімати відео «УКР SEX VOLYN ПРОСВІТА», в яких намагається розповісти про секс, бажання та задоволення. Насправді, чудово знайти співрозмовника, який «шарить» та розбирається у своїй справі, горить нею та прагне поділитися своїми знаннями та досвідом зі світом.
Під час «Кавової розмови» ми встигли поговорити про психотерапію, секс та його культуру.
– Перше традиційне питання: чай чи кава?
– Кава! Я вже тиждень її не пила, бо подумала, що три чашки на день – це вже забагато. Тоді вже вирішила зробити детокс.
Я люблю смакувати американо без молока на арабіці. Маю, на жаль, алергію на молоко і дріжджі.
– Яка у тебе взагалі ранкова рутина? Що ти робила сьогодні зранку?
– Ну, напевно, намагалася виспатися. Заснула майже о четвертій ночі. Просто сіла за монтаж і так цим захопилася. Я монтую все сама, маю непоганий досвід: у студентському житті мені це треба було вміти.
Знаєш, це як у всіх митців: йдеш у той потік, а потім підіймаєш очі і бачиш, що вже ніч.
– Звідки взагалі виникла ідея знімати відео?
– Мене всі потрохи підштовхували до цього. Типу, є посил, є певна специфічна енергія, я можу говорити на публіку... (тут до нас підійшла офіціантка, Катя замовила американо без молока, склянку води, а я – трав'яний чай з мелісою та цедрою апельсину, - авт.). Так, про що це ми говорили? Ну, та, всі потрохи підтримували: «Ну, давай – ґоу, роби», а я така: «Та нє, я дуже неорганічно виглядаю в кадрі». У мене доволі специфічне обличчя, а з ним важко працювати.
Я вагалася. Було декілька невдалих спроб – як дикторство, але з посмішкою – типу, все гаразд. Хоча текст був написаний мною, але виглядав таким неживим, непрожитим. Тоді я така: «До дідька то все!». Багато матеріалу пішло просто в смітник. Проби мають бути. Оскільки у мене незакінчена художня, то я звикла до того, що робиш купу нарисів, а потім тільки малюєш на полотні.
Можливо, щось і вийде з цього, може й ні, але я пробую.
– Та вийде! Мені здається, що для Луцька – це щось дуже цікаве та нове. Чому ти назвала цей проєкт «УКР SEX VOLYN ПРОСВІТА»?
– Назва мені наснилася! Я щось сиділа така і думала, що б написати. Якщо ти пам'ятаєш сни, то це значить, що мозок цю інформацію виносить на свідомий рівень задля того, щоб ти її або допрацював в реальному житті, або насолодився приємним переживанням, або це може бути ідейною штукою.
Я побачила це образом, таким блоком – слова у такому ж порядку, той така: «Ну, ок. Треба це відобразити». Я трошки, як Менделєєв, знаєш.
– Як тобі фідбек? Людям таке «заходить»?
– Соу-соу, давай будемо говорити так. Аудиторія у мене маленька, але я не займалася таргетингом і ще не вкладала кошти. Те, що є, мене радує. Є відгук, а це дуже приємно. Я знала, що мої мене підтримають, але не очікувала, що будуть відгуки від незнайомих мені людей. Мої давно кажуть: «Кать, вже пора говорити про члени та вагіни в нормальному порядку, бо це – частина тіла».
В Україні теж підіймається ця тема. Вчора продивилася інтерв'ю з Єфросиніною, і я думаю, що як же це круто, що є такі проєкти. І тоді якраз йшла на кухню заварювати чай, а там на фоні був «112 канал», який я не дуже шаную, бо він Медведчука. Пальчевський (Андрій Пальчевський – підприємець, телеведучий і політичний діяч) там говорив про таку тему: «Що робити молодій жінці, коли до шлюбу ще не можна, а після шлюбу – пізно пізнавати партнера». Я така шокована була, але це якийсь такий резонанс. Може, я це помічаю, бо сама з цим почала працювати більш глибоко, детально.
Мене питали, чому саме слово «Волинь». Я люблю Волинь! Я просто знаю, що навіть Леся Українка описувала різні дійства у «Лісовій пісні», які мають дуже багато моментів такої любові між дикою жіночою природою, яка рахується, містичною, і звичайним хлопом, який просто грав на сопілці та викликав у ній ці почуття. Боже мій! Звісно, на Волині дуже багато сексу: у цих лісах, полях, торф'яниках, туманах. Оскільки я виросла у місцині, яка розташована ближче до Польщі, то там що не день, то для того, щоб полюбитися. Якщо є партнер сталий – то взагалі прекрасно.
– Як ти думаєш, чому важливо говорити про секс?
– По-перше, бо у нас є проблематика з випадками ранньої вагітності, а по-друге, велика кількість венеричних захворювань. Люди настільки бояться піти до гінеколога, проктолога чи уролога, що просто «забивають» на це все і чекають, поки заболить. Дуже дивний підхід до свого тіла. Це все трапляється саме через сором: «О Боже мій! Все, що нижче пояса, це щось жахливе!».
Ще є такий момент, як право жінки на статеве задоволення. Тут є подвійний стандарт: ти будь такою, щоб ти бажала сексу зі мною, але ж «цього не можна, того – теж», бо ти виглядаєш, як пані на букву «ш». І що робити молодій жінці? Тут виходить внутрішній конфлікт: тіло росте, гормони роблять свою справу, починає підійматися сексуальна енергія. Діти не знають, що з нею робити! Якщо я відновлю свій фейсбук, то у мене буде невеликий пост про те, як на мене напав підліток.
– Розкажи про це більше. Як це сталося?
– Най це буде маленькою сенсацією. Я побачила у цьому не вину дитини, а провину суспільства, бо не розповіли, що робити, коли в тебе стоїть, тестостерон «пре» і спермотоксикоз. Не розповіли, що це абсолютно ок, треба з цим справлятися самому. Йому не сказали, що тіло іншої жінки – це її справа, не можна просто приходити та робити все, що тобі заманеться.
Немає культури. У чоловіків теж є момент агресії через те, що у жінок відбувається внутрішній конфлікт: «Я, може, хотіла б, але мені не можна займатися сексом». Він теж хотів цього близького контакту, але його не відчуває. У неї виникає відчуття провини, а потім – агресія, що вона так почувається. Отак вони й спілкуються різними мовами – нас так виховували.
Є інший момент, коли секс переходить межу любові, відповідальності та взаємоповаги, та стає приниженням: «Я її тра*нув! Я її так тра*нув, що це капець». Я сиджу тоді така і думаю, що він мав би бути вдячним, що у нього був парний секс завдяки жінці, бо вона була згодна. Це не він її тра*нув, а у них був контакт. Так органи побудовані: вона може приймати, а він – давати. Це не означає, що він нагнув, принизив, застовпив, показав, хто є мужик. Як кажуть, «шмарство» породжують самі чоловіки.
Я буваю доволі груба. В тому плані, що є речі, які в суспільстві називають своїми іменами.
– Тоді поговорімо про тебе, як психологиню. Коли ти зрозуміла, що для тебе то близьке?
– Я зрозуміла це на третьому курсі. Коли ти молодий жовторотий студент, то у тебе є багато ілюзій про те, що ти будеш сидіти в кабінеті, все йтиме плавно, а ще ти буде спеціалістом у всьому. Потім ти стикаєшся з різними штуками. От, наприклад, ДЦП – органічне порушення, яке має психічні баги. Нас на першому курсі кинули відразу у Волинський обласний центр ранньої соціальної реабілітації дітей з особливими потребами. Коли я з цим стикнулася, то у мене виник шок. Мені було 18 – я ще зовсім дитина, яка не може впоратися з такою інформацією. Тоді я й пішла до психолога. Ну, ти мусиш ходити до психологів, якщо плануєш надалі працювати з людьми.
– Тоді як ти обирала, куди вступати?
– Я вибрала цю професію з такими ілюзіями, а от вирішила, що буду і хочу цим займатися лише на третьому курсі. Раніше я думала, що буду рятівником, а це – зовсім не так. Дуже часто буває, що врятувати можна, відмовивши. Буває таке, що приходять зі словами: «Допоможіть! Спасіть! Врятуйте!», а ти розумієш, що людина не буде працювати. Вона хоче повісити на тебе всю відповідальність, а потім звинуватити, що їй не допомогли.
– Як ти думаєш, яким має бути ідеальний психолог?
– Психолог має бути абсолютно приймаючим, об'єктивним та дивитися з різних сторін на ситуацію. Якщо тебе щось дратує у клієнтові, то це означає, що «фонить» щось непрожите, забуте та недопрацьоване. Психолог – це провідник по чужому смітті або ж карті того, що люди не знають, грубо кажучи. Спеціаліст може вказати на те, що інші не бачать.
Я на третьому курсі «пішла» у свою психотерапію детально. Я вчилася на додатковому курсі клієнто-центрованої терапії, аби бути терапевтом. Мене це захопило тим, що це більше про особистість. У нас була така метафора, яку розповів мій професор Олександр Суренович Кочерян: «Під час клієнт-центрованої терапії ти йдеш у ріку життя клієнта, але ступаєш туди лише однією ногою, а другою стоїш у своїй». У нас є поняття біфокальності – це коли ти співпереживаєш клієнту, відчуваєш його на «максах», але ніби дивишся збоку.
Деякі спеціалісти беруть клієнта за руку, ведуть його у басейн, там де все знають і розказують, які вони професійні. Але це басейн! Він штучний, твій, а не про клієнта. Тому мене захопив цей напрямок. Я там вчилася три роки та зрозуміла, що хочу тим займатися. Знаєш, я це відчувала, прожила.
– Чи можуть друзі допомогти краще, ніж психолог?
– Психолог стає лише одною ногою. Він каже: «Я вас розумію», але фіксує моменти, які ти, можливо, не бачиш. Спеціаліст не каже відразу, а робить це настільки точно, що це виходить природньо. Це не має бути вироком, типу, у вас те і те – говориш по списку. Це настільки тонке мистецтво: потрібно вловити ті слова, які говорила людина, і потрапити ними ж у те, аби вона відкрила очі та побачила, що то про неї. Можна посидіти і понити з другом, але не вийти зі своєї проблеми.
– Чи було у тебе емоційне вигорання? Як ти перезавантажуєшся, набираєшся сил?
– Я, напевно, відчувала це декілька разів. Тоді був прям край. Зазвичай у мене з цим нормально: хороший сон, відпочинок, спорт. Бували моменти, коли мені хотілося просто хотілося мовчати, бо я занадто багато...
– Віддала?
– Прожила! Пробула у цьому. Це трохи занадто, треба стишитися. Тоді я їду до себе на Любомльщину. Там у мене є село, моя бабуся. Більше, певно, проводжу часу у синергії з природою. Деколи я звертаюся до психотерапевта, коли є певні вікові моменти. Мені зараз 24-ий, і вікові кризи я не пропущу. Звичайно, вони у мене пройдуть легше, але будуть. Якщо у мене будуть певні ускладнення, то я знаю, до кого звернутися.
Було й таке, що я казала другові, щоб той вивіз мене у ліс. Просто посидіти на соснині, щоб мені було добре.
– Чи правда, що психологи мають ідеальне життя?
– Психолог – не просвітлений гуру і не Ісус. Хоча, в Ісуса теж були «трабли». Життя постійно кидає виклик. Питання у тому, як ти можеш з тим впоратися. Мені легше переживати спектр емоцій, розуміючи, що це мій інструмент. Я можу злитися, бо мені десь пережали кисень. Можу й радіти, бо мені добре. Я знаю, що сльози радості та горя відрізняються за хімічним складом, але я можу плакати і в той, і в інший момент. Сльози – це вивільнення. Я щиро плачу і в кіно, і в житті. Одного разу було таке, що я щиро плакала від сексу, бо мені було так радісно і добре. Це теж нормально.
Мені легше справлятися з труднощами, хоча є моменти, наприклад, які я ще вирішую зі своєю родиною. Я відбудовую певні межі. Ще раз скажу, що мені, може, їх будувати легше, бо немає почуття провини, бо я можу відмовити. Мені цінніший мій комфорт, ніж догодити двоюрідній тітці, аби вона була щаслива, але потім все рівно скаже: «Ай, не така!».
– «Заміж не вийшла!»
– О, звісно ж ні! Заміж – ніколи, а в шлюб – так. Я для себе це вирішила. Піти в шлюб з людиною, яку я люблю, поважаю, яка не хоче мене ламати, – от так, звісно.
Заміжжя, мені здається, це вже така стереотипна штука, типу: «Аби тебе вже скоріш забрали». Ніби з тобою щось настільки не так, бо ти родилася з вагіною.
– На своїй інстаграм-сторінці ти писала: «У буденному житті я виглядаю зовсім небуденно. На роботі я на максах нейтральна, нюдова...». Розкажи, чому так?
– Щоб не було переносу. Колір впливає на сприйняття. Це така клішована, побита схема у маркетингу. Якщо колір викликає певні переживання, то я маю бути абсолютно нюдовою, оскільки людина спілкується з собою через мене. Її не повинно дратувати щось у мені. Можливо, вона не любить червоний або бісить її той жовтий. Бо геть не буде якісної роботи. Я не беру гроші тоді, коли робота не йде.
– Тебе це не стискає? Нюдові кольори, майже повна відсутність макіяжу...
– Ні, це робота. Це просто специфіка моєї професії. Там, де є робота, то є певне кредо, кодекс, вимоги.
– Часто чую, що люди не розуміють, хто такі психологи: «Посиділи, поговорили, і все. Це ж тобі не будинок будувати! То нащо за таке платити?».
– Клієнт має платити. Коли він платить, він вкладає цей час, сили та гроші в себе. Це ж не просто розмова, а доволі активне слухання. Психолог – розширена версія клієнта, бо він бачить його топографію психіки набагато краще.
Особисто беру дуже малі суми, бо розумію цінові можливості Волині.
– Чи всім потрібно ходити до психолога?
– Це за потребою. Коли тебе все влаштовує, тобі комфортно, нічого не гнітить – то й не треба. Людина має зустрітися з реальним життям і зрозуміти, як вирішити цю проблему. Якщо ж вона приходить, грубо кажучи, з якогось вакуума, з теплих умов, а батьки її штурхають, бо з'їзджати пора, то діла не буде.
Коли ти шануєш себе, то ти не будеш брати людей, яких приводять батьки і кажуть: «Зробіть з ним щось. Хай стане нормальним, хай вже буде з тією ерекцією або силою до житя». Тут немає сенсу.
– Як відрізняється Катя, яка зараз сидить зі мною, від Каті-психологині?
– Я не змішую роботу з особистим життям. Я не можу бути психологинею мамі, татові, подругам, бо у них є накладння на мене, що я близька людина. Ну, а ще бо не платять кошти (сміємося, – авт.). Вони не вкладаються, а це значить, що роботи немає. Можливо, це звучить трохи меркантильно, але це правильно. Кожна робота має оплачуватися. Гроші – це не таке зло. Вони ілюструють людину і те, в яких вона ладах з собою. Катя-подруга – максимально комфортна. Я не обираю людей, яких мені потрібно терпіти. Зі мною можна все: у мене немає упереджень, осуду. Якщо я люблю людину, то це максимально комфортні стосунки.
Катя-психологиня – доволі пропрацьована на свій вік спеціалістка. Я усвідомлюю, що коли працюєш з людиною, то ти маєш пройти і пережити все те «гавніцо», яке у тебе було. Я пройшла чимало неприємностей: зараз це називають булінг, а у нас це було: «Хто не л*х?». Я закінчила магістратуру в цьому році, писала і захистила диплом абсолютно сама. Можу говорити це всім, бо це правда. Я написала два дипломи, захистила без жодного хабаря. Якщо студент може вчитися і хоче – будь ласка. Йому дають повну свободу, аби ти лише був закоханий у свою справу.
– Які у тебе плани на майбутнє? Зізнавайся: змінила зачіску, то вже плануєш змінити і життя?
– Ні! Це просто експеримент. Каре постригла в червні цього року. Тепер мене стриже чоловік: а я дуже вдоволена. Я зробила те, що я хочу. Коли я зрізала волосся, то мені стало так добре. Мені тепер кажуть, що я геть схожа на Матільду з «Леона».
Планую розвивати адекватний секс-едюкейт: більше про культуру, ніж про техніку. Мені хочеться продовжувати мій проєкт, але, можливо, різні гілки. Хочу робити «колаби» з фахівцями: психологами, культурологами, істориками.
Я хотіла би мати додатково мати освіту сексолога. Думаю про аспірантуру. Хочеться, але після того, як глянула розслідування «Телебачення Торонто», то ще раз задумалася. Я це бачу, мене це засмучує. Я не буду казати стосовно СНУ, але я хотіла б, щоб мене підтримали, якщо в мені розгледять той талант та потенціал. Хочеться не просто носити звання, не здобувши чи проживши. Створити його.
***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.
