5 квітня луцький фотограф Макс Тарківський побував у Чернігові. В його об'єктив потрапили розтрощені російськими окупантами будинки, машини, магазини, торгові центри та дитячі майданчики.

«Таблоїд Волині» попросив лучанина поділитися своїми враженнями від поїздки:

«З Черніговом мене пов’язує людина, яку я зустрів за 1000 км від нього півтора року тому. Закохався та поїхав до неї у гості. Побачив це чудове місто. Воно вразило мене охайністю, зеленню та затишком. Це місто неабияк припало мені до душі.

Зі зрозумілих причин я часто їздив до Чернігова та мав змогу бачити його у різні пори року, спостерігаючи, як він розквітає на очах та стає европейським містом. У лютому ми планували відпочинок, тому я і поїхав до дівчини у Чернігів, де нас застала війна. Було страшно почути зранку слова: "Вставайте! Почалася війна".

Ми бачили танки та бронетехніку, яка розташовувалась біля будинку та згодом почала активно стріляти в сторону ворога. Рішення їхати було прийнято миттєво, бо будинок, де ми жили, опинився на першій лінії вогню. Ми схопили трохи речей, сіли у машину та намагалися виїхати з міста, коли нам це вдалося, зрозуміли, що треба їхати далі… так і їхали, поки не прийшло усвідомлення, чим надалі – тим безпечніше. Так і опинились на Тернопільщині. Весь цей час боліла душа за долю міста, будинку та квартири, бо там залишили все, тому за першої нагоди разом із татом коханої поїхали у місто, щоб подивитися, що можна ще врятувати.

Не передати словами той жах, що довелося побачити на власні очі. Зруйновані вулиці, побиті будинки та розбиті вщент долі людей. У місті не було нічого, окрім уламків минулого спокійного життя. Душа трепотіла від побаченого.

Взявши у руки камеру, почав фотографувати: кожен кадр, кожний будинок залишав глибокий шрам на серці, обпеченому війною. Так, ми всі були прикуті до телевізорів та дивилися новини, але коли ти опиняєшся в епіцентрі цих подій, то тебе поглинають такі емоції, що перевертають все твоє світосприйняття. Я ніколи не думав, що моє серце здатне так ненавидіти… Кожен будинок, кожен паркан, кожна руїна змушувала привертала до себе увагу. Не можна навіть уявити, що пережили люди, які були очевидцями цих страшних подій. Жодна камера не в змозі передати жахіття злочинів російської армії. Це назавжди закарбується в наших серцях сильною ненавистю до ворогів, які прийшли у наші мирні міста, у наші щасливі життя, у наші мрійливі плани на майбутнє. Слава Україні!».