^{Текст: Анна ПАНЧЕНКО}

^{Фото: Ліда КОЖЕВНІКОВА для спільного проєкту з Євою «Шрами долі»}

Фотографка Ліда Кожевнікова написала допис, який я перечитувала кілька разів. «Сумую, що світ втратив можливість безпосереднього спілкування з тобою», «Спочивай з миром, Єво» – слова, які пройшлись як ехо в моїй голові.

З Євою ми познайомилися під час інтерв'ю  – вона стала «Красунею січня». Я ставила їй буденні питання, на які вона давала особливі відповіді, щиро дивувалася її оптимізму та любові до життя:

«Вона прийшла на десять хвилин раніше. Вже з перших секунд знайомства ця красуня зачаровує своєю усмішкою. Переможницею голосування за "Красуню січня" стала дівчина, яка прагне знайти свою місію, зрозуміти роль у житті та пізнати саму себе Єва Кононова».

3

Звістка про те, що Єва більше не з нами, мене шокувала і паралізувала. Я пишу цей текст зі сльозами на очах і просто вистукую букви на клавіатурі. Мені не хочеться вірити, що цей світ покидають такі прекрасні люди.

Тому я хочу виповнити останню мрію Єви – випустити у світ її проєкт «Шрами долі», який покликаний розповісти історії людей, що попри всі перешкоди та складнощі шанують та люблять життя. 

Шрами долі…

Одні у цих словах відчувають власний біль та муки, для інших – мотивація переосмислення, нові цілі та можливості рухатись вперед. Шрами – не лише синці та рани, що виступають на тілі при падінні чи хірургічному втручанні, а є внутрішні глибокі рани душі, які накопичуються протягом життєвого шляху своїми обрáзами, переживаннями, агресією. Для кожного тут закладено свій сенс і трактування.

Будучи ще зовсім маленькою, все це було захопливою мандрівкою для мене. Довіряла лікарям і гадки не мала що одне з оперативних втручань може стати кінцем життєвого шляху. Тоді я прожила фізичний біль. В Україні пережила і фізичний, і духовний. Два місяці перебування в лікарні нанесли нові шрами, але завдяки цьому я прожила певну трансформацію, переусвідомила чимало речей. Доля вкотре привнесла свій урок, а Всевишній подарував мені час земного життя.

В решті решт приходить мить, коли залишаєшся віч-на-віч у тенетах власної болі, здається немає живого місця, серце ледь жевріє в грудях, сили рухатись зникли, ковток свіжого повітря лише через апарат штучного дихання, метушня, білі стіни, усі довкола шрамовані долею.

Прокидаєшся, а хтось уже покинув свій земний шлях…

Роздуми – що зі мною? Чому я тут знеможіла і безсила наче останні миті на землі? Невже це кінець, Господи?, невже я не матиму більше сили реалізувати себе, мої плани та мрії так і не стануть реальністю, не матиму змоги поїхати у захопливу мандрівку, і якщо ти даси мені ще один шанс я буду прикута до ліжка? А що буде з моїми рідними та близькими, моя бабуся не посилить такий тягар, та я і не хочу. Не хочу бути тягарем!!!. Чимало запитань крутилось у той період в моїй голові, часу було вдосталь на внутрішній діалог з Господом, та переусвідомленням наскільки дорогоцінним є життя, і яке в одну мить може зникнути…

Наразі перебуваю на реабілітації під пильним наглядом кардіологів, потрохи у мене з’являються нові сили та енергія. Маю чергову можливість на творчість, самореалізацію, щоденно вдихати свіже повітря, відчувати повноту смаку та аромату, бачити кольори та барви довкола, тішитись, мов дитина, кожному дню і просто жити з медикаментами, але без болю. Це дорогого вартує. Кожна мить унікальна і неповторна, сповнена тих чи інших подій, ситуацій зустрічей. Неймовірні ритми серця як музика що грає мелодію життя тут і зараз.

Мої шрами – це щоденна трансформація, прийняття, внутрішній діалог з Господом. Не біль, а дарунок Всевишнього. Наші образи можуть бути набагато меншими, аніж ми собі уявляємо, та навпаки – це потрібно усвідомити і пропрацювати, аби звільнити свідомість і рухатись по життю. Полюбіть себе, і любов не дасть вам поштовху причиняти біль іншим.

Не гаючи часу у карантинному режимі відтворюю кольором нове полотно вдячності у стишеній молитві в діалозі з Господом. Наповнюю полотно кольором на замовлення у техніці «картина по номеру». Відтворюю мелодію власної душі за допомогою «калимби» – музичного інструменту африканського походження. Для мене цей інструмент – любов з першого акорду, який відтепер виготовляють в Україні, і я знаю де, звертайтесь, це прекрасний подарунок для усієї родини у новорічний період.

В минулому  інформаційно-аналітична програма «Місто» була для мене ковтком живильного, свіжого повітря. Мій учитель і наставник Віктор Макаров, якого уже не в силах повернути, привідкрив завісу тележурналістики, а дуже хочеться продовження, і відчуваю, що цей шлях ще не завершено. Маленькими кроками адаптовуюсь, читаю книги, веду власний блог, відтворюю та ділюсь власними думками у постах соціальних мереж.

Цей світ неповторний, а життя унікальне, але усі ми різні за національністю, вподобанням, та, власне, поглядами. Людину найкраще характеризують вчинки, оточення та її сфера діяльності, котра, як архітектор, з плином років виточує майстерність та спритність у тій чи іншій професійній ланці. Істина криється і у нас самих у глибинах та потаємних місцях душі.

Наше серце – скриня багатства, яку ми наповнюємо своїми вчинками, діями, протягом цілого життя, ним варто насолоджуватись щомиті. Звісно негараздів не оминути і це невід’ємна частина, але як ми сприймаємо та реагуємо на них, уже залежить від нас. Є період злету і падінь, розпачу та надії, впевненості і безсилля. Я маю життя, і в цьому моє щастя. Ставлю перед собою цілі, плани і не припиняю мріяти.