«Мені їх так шкода, то ж чиїсь сини», – 87-річна волинська бабуся, яка в'яже шкарпетки атовцям. ФОТО

15 Листопада 2018

Текст і фото: Оксана ФЕДОРУК

Це мала бути просто історія про звичайну бабусю, яка в’яже шкарпетки військовим в АТО. Я побачила пост із її фото у Facebook, який назбирав тисячі лайків і репостів, і вирішила, що про неї варто написати.

Але приїхавши у Забороль і поспілкувавшись із нею, зрозуміла, що «звичайна» історія про шкарпетки – не вийде, адже про життя Софії Федорівної Гайдай, як і багатьох інших її ровесників із покоління дітей війни, впору писати не лише статті, а цілі книги.

«ВІЙНУ ПАМ’ЯТАЮ ВСЕНЬКУ»

Софії Федорівні – 87. Вона народилася і все життя прожила в Заборолі, що біля Луцька. Тут вийшла заміж за сусідського хлопця і народила двох дочок.

Тут 30 років пропрацювала на фермі дояркою, за що отримала нагороду – Орден Трудового Червоного Прапора і… поліартрит.

Про те, як тричі на день, у сніг, дощ чи холод, доводилося ходити на ферму і вручну видоювати до двадцяти корів нагадують її сухенькі покручені пальці. Ходити теж важко – тільки з паличкою і недалеко. Але бабуся має гарну пам’ять і, за словами внучки Тетяни, може в умі помножити будь-яке число.

Софія Федорівна ніби виправдовується: мовляв, неграмотна, бо має тільки рік польської школи, рік радянської і рік німецької.

Але найкращим вчителем є саме життя, бо якраз у цьому переліку – вся непроста історія Волині часів Другої світової війни, на яку і припало дитинство бабусі Софії.

Другу світову вона пам’ятає «всеньку». Особливо, коли у 1943 році спалили весь Забороль:

«Німці зробили списки і мали забрати крепко багато людей на роботи в Німеччину. А хлопці з УПА вирішили забрати від них ті документи, вони підпалили клуню, штаб німців. А за те на ранок німці пішли палити село і спалили все дощенту». Кого заставали – то живцем кидали в вогонь.

Пригадує, що в селі було багато сімей поляків, з якими всі дружно жили. Але після 43 року, як німець прийшов, «поляки об’єдналися з німцями і стали нападати на села і палити». Спалили і церкву.

«То було в 1944 році, в нас в селі був поляк Пєтрунь, так його називали, мама були в Луцьку і побачили його з жінкою. Та йде і веде його під руку, а мама кажуть: «Пані Петруньова, а шо ж то таке з ним?». А вона: «А то пана Бог покарав. Бо він стчеляв в Матку Боску». А він стріляв в ікону в церкві, як її палили, і відразу всліп», - розповідає невигадану історію.

СІМ РОКІВ ЖИЛИ В ЗЕМЛЯНЦІ

У 1944 році її батько пішов на фронт, мама лишилася з трьома малими дітьми і 90-річним дідом.

«Отака була моя школа, отаке було моє дитинство», - зітхає.

Після того, як фронт відійшов, вони повернулися до спаленого села, не маючи нічого – ні одягу, ні ложки, ні вилки.

«Одна полька дала мені пальтечко і черевики свого сина. Німці покинули стару машину свою на подвір’ї, брат зняв сукно із сидінь і пошили костюм для сестри. Але то все згоріло. Лишилися після війни голі і босі», – з болем згадує Софія Федорівна.

Чоловіків тоді у селі не було зовсім. Викопали землянку, в якій і прожили сім років.

Але, каже, люди всі були добрі, допомагали один одному. Приходили українці зі сходу, в яких було ще гірше, їх називали «бранськими», то хоч і самі нічого не мали, давали їм картоплю, скибку хліба чи борошна.

«ТО ХУСТИНКУ ЯКУСЬ ДАДУТЬ НА ЗБОРАХ, ТО ГОДИННИКА, ТО ЗНАЧКА…»

Потому працювала в колгоспі, спочатку взяли обліковцем, бо вміла добре рахувати. А після декрету пішла на ферму дояркою:

«З 1951 по 1981 рік продоїла корови оцими пальцями кривими. Вставала кожен день о 4 годині. 17 років доїла вручну, потім машинами. Було і 10 корів, і 17, і 30».

За ту роботу заслужила багато грамот, медалей і Орден Трудового Червоного Прапора. Таку нагороду мала ще тільки одна людина в колгоспі.

«То хустинку якусь дадуть на зборах, то годинника, то значка. Бо працювала тяжко. Зате тепіречка ноги не хочуть ходити і поліартрит руки покрутив», - показує.

Хоча внучка Тетяна додає, що бабуся влітку ще й в город ходила і курочок тримає.

А найбільше багатство Софії Федорівни – дві дочки, п’ятеро онуків, десять правнуків і один праправнук.

«Я всім їм даю гроші, – каже. – Як стану ділити пенсію, на день народження раніше давала по 50 грн, а тепер 200 – і то бачу, що вже малувато».

«НЕХАЙ ТЕБЕ, ДИТИНО, БОГ БЕРЕЖЕ»

Коли почався конфлікт на Донбасі, бабусине серце краялося від болю – бо ж сама пережила війну.

«Як почую, що хтось загинув – шкода, крепко шкода, чиїсь то діти. І матерів їхніх мені шкода. А як дивлюсь в телевізорі, шо хлопці місять болото в окопах, як вони в них там мерзнуть, серце кров’ю обливається, то я і вирішила в'язати», - пояснює бабуся Софія.

Перший раз вона зв’язала шість пар три роки тому, їх занесли місцевому священику отцю Віталію, який капеланом їздить в АТО.

Всього вже передала близько 50 пар, в кожну з них клала записку від баби Соні: «Нехай тебе, дитино, Бог береже. Повертайся додому».

Кожну пару зв’язувала, щоб не загубилися, і кожна має різний колір чи візерунок.

«Я в’яжу шкарпетки, а прийшла моєї сестри невістка і каже: «Нащо Ви в’яжете, до осені війна закінчиться». Добре, кажу, дав би Бог, я тоді візьму ті шкарпетки, вийду на дорогу і який мужик не буде йти – я кожному їх дам, аби війна закінчилася. Але ж вона не кінчається…», – зітхає старенька.


Сидіти, склавши руки, вона не може – то в’яже, то читає.

«Я не в’яжу всьо врем’я, ше читаю пресу, в мене жадна газета не пройде, шоб я її не перечитала», – показує на стос газет на столі, серед яких лежить і «Вісник».

Журиться, що вже закінчуються нитки. Раніше дочці колеги понадавали цілі пакети з вовною, інколи вона свої старі речі розпускає.

«Останній раз я передала 25 пар, а внучки чоловік каже: «Бабо, то треба 30 пар, бо в роті 30 солдат, всім не вистачить». Ну хай вже вибачають, на другий раз другим буде. Якби тако кожна баба, яка сидить вдома і нічо не робить, в’язала, то скільки б то ми вже їх нав’язали...», – загадує Софія Федорівна.

Під час розмови вона час від часу знічується, мовляв, дитино, нащо про мене писати, я звичайна собі бабуся. Але мене постійно не покидала думка про те, що ніякі університети і вищі освіти не дадуть того, чому можна повчитися у звичайної волинської бабусі Софії Федорівни Гайдай. І як нам зараз не вистачає такої людяності, доброти і любові до людей, які є в неї і які вона пронесла через все своє нелегке життя. Бо тепло, коли ним ділишся, не згасає, а горить ще яскравіше.


***

Передрук без згоди "Таблоїда Волині" заборонений

7

Коментарі

Галина

Хай Бог дає здоров"я і довгі роки життя пані Софії !

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter