BLOG на нічку: три зворушливі історії про «чарівне слово» 

Сьогодні у постійній вечірній рубриці «Таблоїда Волині» читайте три зворушливі історії від рокерки з Луцька Тетяни Власової.

Маленькі розповіді вона опублікувала на своїй фейсбук-сторінці.

Якщо бажаєте побачити та свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронну пошту: [email protected].

***

Історія 1.

В касі метро жетони продавала красива, але втомлена жінка. Макіяж, зачіска, манікюр – і абсолютно згаслий погляд. Сиди собі цілий день, рахуй ці копійки, видавай ці жетони. Звідки тут узятись радості.

Нервувала щоразу, коли хтось затримував чергу. Сердилась, кидала на пасажирів недобрі погляди. Ось жінка довго шукає гроші в гаманці, от чоловік просить п’ять жетонів зразу. Одне і те ж, одне і те ж. Руки, гроші у віконце. Дратує.

Підійшла раптом молода дівчина до каси. Купила жетон і голосно сказала: «Дякую».
Пішла, ніхто й уваги не звернув.
А втомлена жінка раптом підняла голову, на секунду забарилася зі здачею.
І посміхнулась.

Історія 2.

В магазині ми стоїмо в черзі за чоловіком з двома маленькими дітьми – сином і донькою. Хлопчику років 4, він активний, йому все цікаво – тут хапає шматочок сира, там уже крутить в руках цукерку.

Дівчина років на два старша і спокійніша. Вона дуже по-хазяйськи складає покупки у свій маленький дитячий візочок, дуже серйозно слухає, що говорить тато. Мовчи розглядає товари.

Я бачу дівчинку зі спини. А коли вона до мене повертається, розумію, що вона – особлива. Сонячна дитина. Дівчинка помічає мене, я їй чомусь цікава. Вона завмирає і дивиться мені прямо в очі. Я посміхаюсь – і дівчинка раптом посміхається мені у відповідь. У магазині стає тепліше.

Біля каси ми знову зустрічаємось. Хлопчик голосно питає в тата, чи можна йому купити шоколадку. А дівчинка помічає мене, впізнає і знову посміхається. Ми ніби вже трохи подружились. Я змовницьки їй підморгую і вона сміється. Її тато – молодий і трохи втомлений – це бачить. Якусь мить його очі світяться, а по його губам я читаю: «Дякую».

Як мало для цього іноді треба.

Історія 3.

«А почему вы не спросили, есть ли у меня карточка? А у меня была карточка! – голосно обурюється, збираючи свої покупки, літній чоловік біля каси. — Так вас научили работать?».

Перед цим він хвилин п'ять вибирав цигарки, просив касирку показати то одні, то інші, звинувачував її в тому, що вони дорогі. Потім довго вагався, чи брати йому пакет. Зрештою, наостанок обурився тим, що не запитали про картку.

Так і йде, кидаючи через плече касирці ще якісь неприємні слова.
Жінка на касі зітхає і починає пробивати мої покупки.

«Пакет потрібен? Ні? Про картку, бачиш, не запитала. А від самого алкоголем за кілометр тягне, ви ж чули?», – звертається до мене.

«Чула», – погоджуюсь.

«Сидиш тут оце цілий день, тільки біп-біп тими продуктами, це ж можна здуріти. Ну правда ж?».

«Можна», – я підтверджую, бо справді думаю, що можна.

«Під вечір голова вже квадратна, ви мене понімаєте?»

«Розумію, – кажу. – Отут я вас дуже добре розумію».

«І кожному то картка не та, то ще щось. З вас стільки-то».

Віддає мені чек.

«А у вас зачіска красива», – кажу наостанок.

Касирка рум'яніє і похапцем причесується долонею.

«Та це я просто вчора підстриглась», – ніяково посміхається і дякує.

І я теж дякую. Забираю свої покупки і йду.

За моєю спиною – біп-біп.

«Пакет потрібен?».

1

Сподобалось