Минулих вихідних відновився чемпіонат країни. Не скажеш, що на перші матчі прийшло багато вболівальників – скоріш за все тенденція до зменшення інтересу до футболу збережеться. Частина людей не ходить до стадіони, бо «не до того», частина переживає за безпеку. Половина команд УПЛ нині не грають в рідних містах – до донецьких «Шахтаря» та «Олімпіка», луганської «Зорі», маріупольського «Іллічівця» днями додалися одеський «Чорноморець» та харківський «Металіст».

Міліція настійливо рекомендує двом останнім не грати в Харкові та Одесі через ті ж таки міркування безпеки. До всього в «Металісті» почався страйк гравців, яким олігарх Курченко – той, кого нині розшукує Інтерпол – не платить гроші. Усі ці скандали тривають на фоні війни за незалежність, відтак дедалі частіше чути голоси – для чого це все? Навіщо нам футбол під час війни, читай - бенкет під час чуми? Буду відвертим – і в самого сумління докорів гостювало.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ультрадружні

Але тільки до перших матчів весняної частини чемпіонату. Допоки «Дніпро» не вийшов на матч із «Волинню» у футболках із портретами хлопців з «Азову», над НСК Олімпійським у Києві не прозвучав гімн у виконанні вболівальників, а гравців на матчі в усіх містах країни не вивели діти переселенців із Донбасу. Таки футбол і війна сумісні?!
 
Наприклад, чемпіонати тривали й у Ізраїлі під час усіх їхніх воєн за незалежність, в Іраку відразу по висадці коаліційних військ у ньому, і навіть у Вірменії та Азербайджані під час карабхського конфлікту.
 
В Ізраїлі, який у 20 столітті пережив щонайменше п`ять великих військових потрясінь, до війська забирали сотні футболістів, чимало з них загинули на фронтах. Але чемпіонат проводився. Національна збірна здійснювала турне до США, аби зібрати гроші на військо. В Іраку чемпіонат відновили вже у 2003 році. Під час матчів там часто щось вибухало, викрадалися і гинули під час футболісти, але у 2007 році іракська національна збірна переконливо виграла Кубок Азії.

Запитав й у колег про те, чи не варто у чорні часи з великим футболом зав`язати. Загалом вони також оптимісти.
 
Головред журналу «Футбол» Артем Франков впевнений, що «грати треба. Мені достатньо одного мотиву: закінчити набагато легше, ніж потім почати заново. І ще одне практичне питання: а як бути зі збірною та єврокубками? Їх також закидати?».
 
Німецький журналіст Інго Петц, який пише для впливового журналу для вболівальників «11freunde» (11 друзів), каже, що «з того, що я бачу і відчуваю, вам краще грати, аби відчувати себе єдиною нацією, живою, здатною на емоції. Це було б дуже сильним символом – іти в ногу з часом, з усім світом, показувати йому, що ви не здаєтеся».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Чотирнадцять негренят

Головред програми «Профутбол» Володимир Зверов розповів мені, що у ці часи все менше приводів радіти хорошим новинам, тому футбол залишається однією з тих, розваг, які дають на кілька годин відключитися від поганих новин. Тим більше, наш футбол - це здорова пропаганда патріотизму. Його колега з «плюсів» роман Бебех вважає, що, граючи у футбол, маємо зробити усе можливе щоб допомогти фронту. Костянтин Андріюк, як завжди емоційно ствердив: «Шоу повинне тривати і життя повинно тривати! Чемпіонат, який вже розпочато, потрібно довести до кінця. Але зі збереженням порядку на стадіонах. Якщо була загроза теракту в Одесі, то треба перенести гру в інше місто. Так і з Харковом зробити. Інша справа, що багато футболістів не сприймають війну як внутрішній біль! Вони далекі від цього і це жахливо!»
 
*       *       *

А ви як вважаєте – стартовий свисток давати чи фінальний?

Юрій КОНКЕВИЧ (спеціально для "Таблоїда Волині")