Жительці села Копачівка Луцького району Ганні Гнатівні Конуць 22 жовтня виповнилось сто років.

Свій поважний ювілей жінка стрічає при світлій пам’яті та з добрим гумором, пише Вісник.

Любила слухати… засідання Верховної Ради

Ганна Гнатівна – моя односельчанка. Я завітала до неї у гості тої суботи, коли хтось «скалічив» Кримський міст.

– Бабцю, а чули, що трапилось з тим мостом? – запитую делікатно у неї.

– А то! Чула, чула. Дочка мені казала, бо тепер телевізор вже не дивлюся. Аби ще того путіна проклятого хтось вкалічив, – радо підтримує розмову. – Бо вуйна, діти, то дуже страшно. Я вже ж пережила їдну – хай Бог помилує…

…У 1938 році сім’ї Стамбульських дали всього кілька годин на збори, щоб покинули свою батьківщину – село Новосілки на Холмщині – та переселилися на Волинь.

– Нас, дітей, з мамою відправили товарняком, – згадує Ганна Гнатівна подію тих далеких літ. Та по тому, як по її щоці скотилася сльоза, видно, що й нині спогад далеких літ пече душу. – То, дитино, такий поязд, що худобу возять. Таким і нас везли. А татові дозволили взяти коней, фіру та що-небудь з хати, і так добирався сюди. Як приїхали, то вселили нас у якусь стару хату. Бідували по-чорному, ой, і бідували... – скрушно хитає головою Ганна Гнатівна.

На новому місці довелося все починати заново. Правда, уже без гектарів. Лише почали ставати, як кажуть, на ноги, а тут – війна. У 1942 році, коли молодь силоміць почали забирати на роботи до Німеччини, прийшли і до Стамбульських: близнючки Ганна і Розалія мали негайно збиратись в дорогу. Плач, сльози, прохання батьків не допомагали. Якимось чином Рузя «відбила» сестру і поїхала одна. Там стріла і покохала вродливого поляка. По закінченню війни молоді люди одружились і оселились… у тих самих Новосілках, де й народились Розалія та Ганна. Там донині проживають її діти та онуки.

А тим часом про красуню Ганну не один хлопець мріяв. Її коса до пояса зводила парубків з розуму.

– Тато розповідав, що коли вперше її побачив на танцях, то одразу вирішив, що вже нікому не віддасть, – розповідає донька Ганни Гнатівни Ірина Йосипівна. – Від того шлюбу на світ з’явились я і Михайло. Самій їй не довелося вчитися. Коли ми з братом стали студентами, щосуботи кожному з нас умудрялась наладнувати сумки. Мама собі не дозволяла з’їсти яйце чи щось купити для себе – все для нас старалася.

Гектари колгоспних буряків, картоплі, вибраного, розстеленого, а потім підібраного льону… Та чого тільки не довелося переробити Ганні Гнатівні!

– Вона щосуботи пекла аж вісім блях пирогів чи хліба, – продовжує свою розповідь Ірина Йосипівна. – «А як же не поділитись із сусідками-подругами?» – дивувалась. А то, було, тримала дві корови. Он у Вольги, Зойки, Галі нема корів, то з ними треба поділитися. Завжди була в курсі усіх новин. Дуже любила слухати засідання Верховної Ради. Не повірите, але вона майже всіх депутатів минулого скликання знала поіменно! Хто яку посаду займав, хто мудрий з них, а хто так… Нинішній парламент її уже не цікавить.

Відчула біду на віддалі

Коли Ганні Гнатівні виповнилося 90 літ, з нею трапилась дивна історія. Одного дня вона злягла. До того ходила, щось робила, розмовляла, а тут – не встає. Закрила очі, склала руки, нібито зібралася попрощатись із земним життям. Але побігли діти по сільського фельдшера. Та подивилась і сказала, щоб не турбували маму, дали їй спокійно піти у засвіти. Минув день, настав другий – і тут Ганна Гнатівна, зітхнувши, встала і попросила їсти. Буквально через якусь годину з Новосілок у Польщі зателефонували рідні і повідомили про смерть… сестри-близнючки Розалії.

Віднедавна Ганна Гнатівна самостійно не ходить – відмовили ноги. Тепер біля неї постійно її донька. «Мамочко, тобі так добре сидіти? Мамочко, тобі щось подати?» – чую щомиті, поки ми розмовляємо. А вона схожа на пташину: маленька, худенька… Запитую ювілярку, чи багато це – прожити сто літ?

– Ой, дитинко, сто лят, то так, як єдин день…