Валентина та Леонід Доманські з Володимира-Волинського – понад 50 років у шлюбі. Нещодавно пара відзначила свою річницю.

Як побудувати справжнє сімейне щастя та пронести його крізь довгі роки, подружжя розповідає «Слову правди». 

«Дай Боже, щоб усі так жили, як ми», – відразу зазначає Валентина Федорівна. І пригадує історію їхнього знайомства. Зовсім іще дівчиськом, тільки закінчивши школу, поїхала зі свого села Любомльського району погостювати до тітки у Володимир. Тут разом із сестрою Світланою та її подружками традиційно прогулювалась по «стометрівці» – так тоді називали відтинок від перехрестя вулиць Ковельської та Драгоманова до кінотеатру, що був улюбленим місцем збору володимирської молоді. Зустріли й компанію хлопців, у якій був Леонід, познайомились, розговорились. Дівчина дійсно звернула увагу на юнака, що був старшим за неї на вісім років, здався він їй тоді дуже вихованим. Але після приїзду додому мовчала, не сміючи й припускати, що вже запала йому в душу. Несподіванкою став його раптовий візит у село, разом із Світланою, якій проходу не давав, мовляв, мушу бачити твою сестричку в нагальній справі. Тією справою виявилась пропозиція руки і серця. Відтоді і навіки вони разом. Обоє стверджують, що були один для одного першим коханням, мабуть, тому воно не згасло й за 50 років.

Оселились молодята в батьківській хаті Леоніда Федоровича. То була домівка, яку родина придбала, повернувшись із заслання з Омської області. Як розповідає Леонід Федорович, батько його родом з Низкинич, родина мала багато землі та жила у достатку, за що й була «розкуркулена». Там, у Сибіру, Федір Доманський одружився, для чотирьох старших синів селище Весела Роща стало місцем народження, а двоє молодших хлопчаків народились уже на Волині. Усі шестеро братів Доманських здобули вищу освіту. Згодом працювали на високих посадах в Нововолинську. Скажімо, один з них свого часу був директором шахти, інший – заступником директора на вугільному підприємстві, ще один – першим секретарем міськкому партії. Особливістю всіх хлопців у родині були вихованість та інтелігентність.

«У яку хорошу сім’ю потрапила…», –  казали про це у селі Валиній мамі. А вона всією душею прикипіла до нової родини. Жила зі свекрухою, яку доглядала до останніх її днів. Разом із чоловіком виховувала сина Сергія та доньку Ірину, які росли їм на радість.

Нині досягнення дітей та внуків для подружжя Доманських є основною темою розмови та приводом для гордості. Донька з сім’єю вже давно проживає в обласному центрі, вчителює, а зять із внучкою займаються бізнесом – мають власний магазин. Їхній син Олег поїхав був навчатись до Люблінського університету, та вже й залишився у Польщі жити й працювати, та,  маючи схильність до мов і любов до подорожей, об’їхав уже всю Європу. До бабусі з дідусем телефонує, не забуває, зараз, приміром, передавав вітання з Голландії.

А в одному місті з батьками живе син Сергій, який працює на шахті. Його дружина Вікторія – спеціаліст центру зайнятості. Син з невісткою у всьому допомагають, по господарству клопочуться. Частенько бувають у гостях внуки – школярик Артем та зовсім маленький Тимофійчик (на знімку). Тоді дім наповнюється гомоном  і радістю.

Сім’я, вважають Доманські, найголовніша. І люди у шлюбі не можуть ділити родину на «твоїх» і «моїх». Так, стареньку матір Валентини вони з села теж забрали до себе, 15 років жила з ними, допомагала глядіти внуків, а коли захворіла, то однаково піклувались про неї як донька, так і зять.

«Усі радощі й біди у нас спільні. Бувало всяке – колись і безгрошів’я, і працювати багато доводилось. Зате є і що згадати. Особливо пам’ятні наші щорічні подорожі: на море у Крим чи Одесу, на Світязь, до родичів у Чернівці, Кременчуг та Харків. А колись  дорогою із Одеси до Чернівців усю Молдавію машиною об’їздили», – розповідає Валентина Федорівна. На все вистачало сил, і господарство тримали: кроликів, курей, навіть поросятко, тепер же рух не той, ділиться спогадами жінка.

Зараз із живності у дворі лиш котик Марсік – потішний, але трішки кусючий. «Нічого, й без господарства люди живуть, аби болячок не було», – каже Валентина Федорівна. На початку карантину за станом здоров’я звільнився з роботи Леонід Доманський, який навіть на заслуженому відпочинку ще займав пост заступника директора місцевого підприємства «Аватон», що славиться на всю Україну своїми рушниками. А жінка й досі працює – опікується м’яким інвентарем у дошкільному закладі «Вишиванка», дбає про чисту постіль для діток.

День народження, чи яке інше свято у Доманських усі збираються за родинним столом. Сергій уміло смажить улюблені всіма шашлики, інколи дістає саморобну запашну наливку, пані Валентина готує вареники, пельмені чи пече пиріжки. Такі домашні посиденьки влаштовують чи не щотижня.

Юлія ПАШКОВА